Лексикон інтимних міст. Довільний посібник з геопоетики та космополітики

У Києві яніколи не кохався з повіями. Зрештою, в будь-якому іншому місці світу також — як здається мені, хоч я можу помилятися. Це не те щоб якась особлива моральна засада, це взагалі не засада, це той випадок, про які кажуть «так уже склалося». У той же час жінки на продаж мене справді цікавлять і шалено ваблять, але радше не як об'єкти моїх сексуальних домагань, а як… як що? Як об'єкти моїх польових досліджень?

Того липневого вечора (рік? 2003-й, жодних сумнівів!) ми з Ірваном навідали тодішню родину АБо і КаБо в їхньому тодішньому помешканні на Стеценка, десь поміж Нивками, Сирцем і Виноградарем, чи по-народному на Берківцях. АБо згодом відпровадив Ірвана до маршрутки — не на Ірпінь, а хоча б до Святошина. Коли АБо повернувся, ми всмак допиячили все, що в нас було. Десь коло першої ночі я запакувався в таксі й пустився до готелю. Готель називався «Козацький», і це відповідало моєму настроєві.

Від того, що мені добре, я часом вигадую для себе роль і тут-таки входжу в неї — переважно для одного незнайомого глядача. У таксі я грав для водія. Я вдавав із себе росіянина, а радше навіть кацапа — самовдоволеного й вальяжного, з тих, які досі вважають Київ «русским городом», а себе самих пупом землі. Я був багатим і п'яним великоросом у провінційній столиці задрипаних малоросів — от ким я був. Тому я зажадав, щоб водій зробив музику голосніше, той послухався, співали на моє здивування англійською, тож я зажадав «найти че-нить наше, русское, хули пиндосов слушать». Водій відповів щось ніби «та всюду адно і то же», на що я скомандував шукати «Русское радио» і він його тут-таки знайшов. Добре, що це потривало лише до початку Михайлівської, де я вийшов поруч з готелем. Водій так і не вчинив мені опору, хоч як я того сподівався.

Щойно він від'їхав, як з ночі на мене насунула велика блондинка і — відома штука — спитала вогню. Поки вона прикурювала, я зауважив ще одну, трохи звіддалік. Велика блондинка кликала її до нас, але та саме стопнула якогось ідіота на, скажімо, «вульво» і далі рушила в ніч уже з ним. Велика блондинка сказала на свою подружку «дура», після чого спитала, чому я говорю російською з таким акцентом, наче я з Прибалтики. Взагалі-то я не говорю з акцентом, але чомусь їй так здалося. Я не схотів її розчаровувати і підтвердив цю версію. Гра тривала, хоч моя роль змінювалася. Сибірський ведмідь мусив терміново перетворюватися на ризького бізнесмена. Балтійська культура поведінки не дозволяла піти просто так. Я замовив нам пива в якомусь усе ще відчиненому шантані на розі Майдану і Бориса Грінченка. Вона захотіла чіпсів.

Дівчина була справді великою й білою, але не пухнастою, а радше пухкою, затягнутою в безрукавку з чорної шкіри на голе тіло, яке являло собою передусім бюст. У загальних рисах щось на зразок металістки, але в пом'якшеній версії. Мова пересипана українізмами, звук «г» винятково фрикативний, макіяж густий і масний — стовідсоткова дивчина-хохлушказ російських серіалів про Московську кільцеву. На лівому передпліччі вона мала татуйовану кобру в бойовому роздутому стані, на яку я, можливо, й не звернув би увагу, якби дівчина сама не назвалася Коброю. Не пригадую вже, що спричинило що і що було першим — тату чи прізвисько. Але між ними існував прямий причинно-наслідковий зв'язок.

Найсуттєвіший фрагмент нашої нічної розмови я згрубша виклав у вірші «Familiya Hruzina». Для тих із вас, які ніколи не тримали в руках моєї збірки «Пісні для мертвого півня», я невдовзі наведу його повністю. Ті, які його знають, мусять мені це пробачити. Пам'ятаю, як по шкірі пішов мороз, коли Кобра зненацька зіскочила з нормальних тем і вдарилася в політику, в березень 2001-го, у вуличні протести: ой, та у нас тут такоє тварілась, ти шо! Але мороз по шкірі пішов не від того, а щойно коли вона згадала про Георгія, тобто про Ґію. І тоді я (чому?! чому?!), ризький прибацаний жужик, вирішив перевірити її громадянську свідомість, і спитав у неї, як його, того сумашедшого грузіна, прізвище, а вона трохи подумала, сказала «щас», а потім сказала: «Кікабідзе».

Вибач, Георгію. Якщо можеш.

(Востаннє я бачився з ним у київському ж таки потязі 3 січня 2000 року — дату я пам'ятаю точно не лише тому що — мені чомусь запам'ятовуються дати — а тому що на те була причина — я повертався з похорону Соломії — а Ґія повертався зі Штатів — і діло було у вагоні-буфеті — і він не змовкаючи розповідав про Штати — і про свою майбутню газету в інеті — і про)

Я йогобільше не бачив, а потім у вересні вони його випасли остаточно.

Ну добре, ось той вірш:

Кікабідзе, твердо сказала вона, єво фамілія Кікабідзе. Що за дурна ідея — частувати пивом повію о другій ночі, видаючи себе за бізнесмена з Прибалтики у київському відрядженні! І все ж — яка нагода почути, що собі знає тутешній народ про країну, в якій живе, про тих, кому вже ніколи в ній не жити, про тих, кому не жити зовсім. Єво убілі, розповідає вона, он слішком мною копал, он бил самий лучший журналіст нашей страни. Я не можу виправляти її помилок, не можу знати, як усе було насправді, яка насправді в нього фамілія. Просто хочеться вірити власній брехні: я — бізнесмен з Прибалтики (так, бізнесмен з Прибалтики!), і мені вже з раннього ранку у цій країні підписувати угоди, обмивати їх, жлуктити каву, коньяк, ковтати атенобене, слати факси і есемеси і звалювати пошвидше до своєї Риги, а вона все повторює і повторює: Кікабідзе, Кікабідзе єво фамілія.

Не знаю, скільки разів Кобра повторила це неправильне прізвище. Але пригадую, як зненацька мені зробилося тоскно. Можливо, я уявив, як ми доп'ємо пиво, і шантан зачинять, отже, в нас уже не вийде замовити ще, і мені доведеться запрошувати її до свого козацького номера, і потаємно заводити в готельний вестибюль, і вести до ліфта, дивом оминаючи засідки готельних козаків, які все одно наввипередки храпітимуть і тим самим умре моя остання надія, що її не впустять, що нас виженуть, і як мені не спаде на думку нічого кращого, аніж у ліфті погладити її по роздутій кобрі. А потім ще ця необхідність кохатися в одномісному ліжку, завузькому навіть для мене самотнього.

Тож коли вона пустилася втікати у бік Хрещатика, прихопивши зі стола з півсотні гривень офіціантської решти, я, найімовірніше, з полегкістю зітхнув.

Я хочу сказати,що Київ трохи як та Кобра. У нього душа огрядної й доброї повії і він ще молодий, а тому нерозумний і, наче тісто, піддатливий. Ні, не так: «а тому» тут ні до чого, він просто нерозумний. Та й ніякий він уже не молодий, якщо йому справді 1527 років. Тобто якщо Рим — це вічне місто, то Київ — це вічне тісто. Заради виживання він, як і Кобра, готовий переходити з рук у руки — і не дванадцять разів, а безліч. На відміну від більшості столиць він не антипод власній країні, не її заперечення, а підтвердження, тобто її ж таки згусток, есенція, концентрація. І тому він до неї такий байдужий. Адже й вона до себе байдужа. Іншої столиці для такої країни в мене і в нас немає.

«Місто замацали,захапали, зачовгали подихами, згуками, кроками».

Ну так, хочеться погоджуватися мені, ну так. «Замацали» — саме те слово. Палійка знає, що пише. Але в одному з листів я врешті знаходжу щось таке, за що вона його досі любить: «А найбільше мені в Києві бракує одноколійного трамвайчика, який ходив у нас під вікнами вздовж Ботанічного саду по Толстого. Він був із двома кабінами для водія і в цього маршруту не було кільцевого повороту. Просто їздив туди-сюди. Тобто на кінцевій водій переходив з передньої кабіни у задню, і задня ставала передньою. Це було років двадцять три тому, коли все навколо здавалося дуже великим і таємничим».

Я віднімаю двадцять три, і це дає 1986. Я додаю тринадцять і це дає 1999. Я додаю, віднімаю, це якісь такі пазли з датами — і все, що в мене виходить, обов'язково складається в якийсь неймовірно важкий і важливий рік.

КИШИНІВ, 2003

У своїй «Дорозі на Бабадаґ» Анджей Стасюк дуже влучно пише про Кишинів як про місто, що його мешканці наче вирішили вдавати когось іншого — лише б не бути самими собою. Якось приблизно так він про це пише, хоч у цю хвилину я не маю змоги знайти відповідне місце у книжці й зацитувати його точно. Але я пригадую, як, уперше читаючи «Бабадаґ», я натрапив на це спостереження і подумав, що воно напрочуд виразно збігається з моїми власними відчуттями.