Лексикон інтимних міст. Довільний посібник з геопоетики та космополітики

Мюнхен — це початок Італії, Монако ді Бав'єра. Я зрозумів, з якою вістю зустрічав мене той довбаний албаноїд першого вечора.

* * *

23 квітня рано-вранці, у мить найвищого цвітіння всіх дерев і кущів, я сів у зворотний інтерсіті-експрес до Франкфурта. Брама Заходу знову зачинялася. Чомусь я був певен, що віднині і назавжди. Я вирішив розтягнути на ще одну вічність оті чотири години в потязі. Дивитись у вікно на цвітіння зеленого і курити. Поки я ще там, де можна курити в потязі не встаючи з місця. Я, напевно, помер би, якби не плеєр.

Знаєте, що я слухав? Звичайно ж, The Cure. І як називався альбом? «Disintegration» [86] .

НАЙМЕХЕН, 2004

Чому я ніяк не можу згадати назву того кораблика, що віз наші ненаситні тіла й душі водами Райну вниз? Востаннє ми зійшли з нього на берег у Наймехені, і берег виявився голландським. Ніколи перед тим і ніколи після того я в Голландії не бував. Я навіть не знаю, як таке могло трапитися. Але це вже доконаний факт — я наче заповзявся обминати Голландію десятими дорогами.

86

Розпад (англ.).

І тільки одного разу в житті я зійшов з корабля на берег у Наймехені. Усе, що було перед тим, було Німеччиною, а Голландія відразу здалася мені іншою. Але якщо ви спитаєте мене чому, я відповісти не зможу. Я нічого, зовсім нічого не пам'ятаю про Наймехен — навіть назви корабля, що мене до нього довіз!

Гаразд, коли я кажу «нічого», то суттєво перебільшую. Приміром, я пам'ятаю, що всі ми дуже раділи наближенню до голандського берега і заздалегідь обговорювали цю радісну перспективу — ще в Кельні, здається. «От уже в Голландії, то собі як то в Голландії», — повторював час від часу кожний з нас і підморгував іншим. І всі погоджувалися з ним, що так воно й буде, і так само підморгували.

Але чи місцевий оркестр і справді зустрічав нас на березі? Не пригадую. Хоча звідки тоді це нав'язливе видиво з причалом і саме голландськими, а не якимись там ще, триколорами? Коли причал ближчає, і набережна більшає, і ти сам суцільне відеоспостереження, і врешті оркестр починає грати щось незрозуміле, виманюючи тебе на берег?

Крім того, пам'ятаю, що готель видався мені старовинним, а мій номер жахливо тісним, особливо в порівнянні з усіма попередніми німецькими. У такому номері навіть ноги не було як витягнути — доводилося спати, згорнувшися клубком. А може, мені трапився якийсь дитячий номер? Але не пам'ятаю ні назви готелю, ні який номер був у мого номера. Зате пам'ятаю, яке це було щастя — вибігти з готелю на якусь площу, назви якої не пам'ятаю.

Чому це було щастя? Тому що до прощальної вечірки з усякими читаннями поезії залишалося ще кілька вільних годин і я був сам у чужому місті десь у Голландії, в якій не бував ніколи раніше. Але перш усього тому, що все діялося в перші дні літа і цілий світ мерехтів мені новою чистою зеленню і пахнув зеленою річковою водою. І я безпомилково, за допомогою самих лише ніздрів та носової порожнини, вибрів саме на ту дільницю, тобто я повернувся до річки і пішов якимись набережними, допоки не почалися суцільні кофішопи. «От уже в Голландії, то собі як то в Голландії», — повторював я час до часу заповітну фразу, хоч насправді то вже й не Голландія була, а суцільна Кофішопія. «Кофішоп за кофішопом, кофішоп за кофішопом!» — запульсувало в мені рефреном. Що це було — шматочки-зародки реґґі?

Отже, дещо я все-таки пам'ятаю.

Пам'ятаю, що кофішопів було повно — ціла вулиця. Пам'ятаю, що я цьому навіть не здивувався й тим більше не противився — кордон поруч і вся велика Німеччина знемагає у прагненні поглибше затягнутися магічним димом. Ще пам'ятаю, як зайшов досередини. Останнє, що пам'ятаю — це купівлю трьох джойнтів по два євро штука. Чому саме трьох? Тому що це досконале число, яке містить у собі початок, середину і кінець — раз. Тому що перший був на зараз, другий на вечір, а третій мав доїхати до України — два. Тому що вигідніше купувати відразу три — три.

Адже коли береш три, то платиш не шість євро, а п'ять. Не пам'ятаю, що було б, якби брав шість чи, скажімо, дванадцять. І яку знижку отримує той, хто замовить аж дев'яносто дев'ять.

Зате пам'ятаю єдиного відвідувача при шинквасі з чаєм і цигаркою, його цілісну філософську незворушність. Звідки люди беруть аж стільки спокою, подумалося мені, але без образи чи заздрості. Мені здається, що він так і сидить на тому ж місці донині.

Не пам'ятаю, чи прийняття, влаштоване для нас міським головою в ратуші, відбувалося перед прогулянкою до кофішопу чи вже після. Проте пам'ятаю, що промови на прийнятті видалися мені надто розтягнутими. Природа цієї розтягнутості полягала в тому, що всі промовці якось ледве повертали вкінець розартикульованими язиками — так, наче кожний з них недавно переніс інсульт. Це було цілком можливо у випадку наймехенського мера, його заступника й кількох місцевих діячів культури. Тобто цілком можливо було припустити, що всі вони як один чомусь недавно перенесли інсульт. Але аж ніяк неможливо було припускати таке у випадку доктора Л., керівника нашого проекту, з яким я зовсім нормально спілкувався ще пару годин тому. А проте він також заледве плів язиком. Настільки заледве, що я не міг ухопити жодного змісту, ба навіть жодного слова. І це несамовито веселило мене — до тієї міри, що я раз у раз дещо завідверто пирскав сміхом, аж поки не піймав на собі кілька здивовано-осудливих поглядів, зокрема пані Уршулі, польської поетки. «Акустика тут ні до чого», — сказав я вголос, до жодного з присутніх особисто не звертаючись, і вийшов з ратуші подихати глибше.

Я дихав ним довго, до глибоких сутінків, а вони в червні настають нескоро. І за весь той час я зробив лише три повні вдихи і три видихи — по півгодини кожен. Це я пам'ятаю точно — півгодинний видих, півгодинний вдих. Зате не пам'ятаю, як опинився у тому клубі, де всі святкували востаннє. На сцену саме виводили пані Уршулю.

Це вона читала свої вірші того вечора. Вона і кілька місцевих молодих поетів чи, краще сказати, слемерів. Але поки читала вона, все складалися більш-менш. Якщо не брати до уваги, що вона чомусь читала французькою. Я не міг нічого в цьому второпати, бо французькою таки не володію. Хоч іноді мені здавалося, ніби насправді я, не розуміючи ні слова, прекрасно розумію суть і навіть можу робити синхронний переклад — і, якщо треба, то навіть римований. Але не це вселяло в мене тривогу, а слемери. Їх робилося все більше, вони обступали мене зусібіч і всі готові були негайно виступити. Вони штовхалися ліктями. Я поліз, ніби Іздрик у власному сні, якоюсь металевою конструкцією вгору й нагло опинився на другому ярусі, де зустрів решту наших з корабля. Вони гомоніли про щось кружкомб і саме починали пускати колом водяну люльку. Її розкурювала Ольга, бо люлька належала їй, і я тут-таки вирішив, що «Ольга» чудово римується з «люлька». Ольга придбала люльку вдень у кофішопі. Того дня кожен щось придбав у кофішопі, кожен десь побував, крім пані Уршулі, як мені здається. Щойно черга дійшла до мене і я затягнувся Ольжиною люлькою, як почув за плечима «Юрію, що ви робите?!». То був той самий німецький підліток, що всюди мандрував за нами — якийсь чи то фанат, чи то відмінник. «Я ж вас порівнював з Достоєвським, Юрію, а ви…» — ображено хнюпився підліток. Я передав йому люльку, і він з усіх сил затягнувся. Мені дуже хотілось якось підтримати розмову, розпочату в цьому колі без мене, але всі думки кудись порозбігалися. Тобто кожну з них я забував, щойно згадавши. Мабуть, я навіть уже і стояв з відкритим ротом, підстерігаючи першу-ліпшу впійману за хвіст фразу. На моєму обличчі, певно, намалювалися такі муки творчості, що Ольга взяла мене під руку і запропонувала вивести надвір. «Тобі недобре?» — спитала вона. Від цього її запитання мені справді стало недобре.

Надворі ми з нею описали кілька кругів довкола клубу. Мені завжди щастить на когось такого, як Ольга. Вона заспокоювала мене як лиш могла — так, наче наді мною і справді нависала якась небезпека, і це будило в мені все більше сум'яття, але я був їй невимовно вдячний за те, що от вона тут зі мною і ми куримо цю водяну люльку на двох. «Нічого, нічого», — повторювала Ольга, але чомусь українською. Кажуть, наче вона знає українські пісні, а в її родині водяться люди на прізвище Андрухович. Тому я вже й не дивувався тому її «Нічого, нічого». Щоправда, мені вчувалося в ньому «Хуйово, хуйово». І так тривало би завжди, через всі віки прийдешні — вона повторювала б «Нічого, нічого», а я все глибше ховався б з головою в себе, чуючи від неї «Хуйово, хуйово». Так тривало би завжди, якби на одному з чергових кругів ми не напоролися на Міхаеля.

Міхаель мав до мене цілу розмову, бо саме дочитував мою книжку, яку від мене й отримав на тому кораблику під час нашого плавання. Це було жахливо недоречно — говорити з ним отепер про всі ті есеї, але мені не вдалося відвертітися. Найгірше, що при цьому я втратив Ольгу, бо вона зникла у темряві. А, може, й не зникла — просто відійшла вбік, аби прийти на допомогу в потрібну мить.

Наступним кадром є наша з Міхаелем розмова за столиком у подвір'ї того ж таки клубу. Пам'ятаю, як мені сушило і в'язало рот і як я не міг з'єднати докупи одного німецького слова з іншим. Зовсім не пам'ятаю, що Міхаель мав сказати мені про мою книжку. Пам'ятаю лише, що він говорив шалено складно і вишукано, густо застосовуючи абстрактно-філософський понятійний апарат, і це шокувало мене подвійно. По-перше, я ніколи не сподівався, що цей суцільно татуйований і пірсинґований неодадаїст з голим черепом володіє аж такою високою культурою філософування. По-друге, я ніколи не сподівався, що аж така висока культура філософування якимось чином достосовна до моїх писань. Щоправда, тут я міг і помилятися. Тобто Міхаель насправді міг усе те говорити не про мою книжку, а про всі книжки загалом. «Ще тільки пива мені не вистачало», — подумав я, коли нам принесли по кухлеві.

Але в цілому пиво трохи розв'язало мені язика і, щоразу спотикаючись у вимові довжелезних німецьких слів та порядкові їхнього нанизування, я розповів Міхаелеві кілька цікавих речей. А саме: що у Фрідріха Енгельса був брат-близнюк Фрідеман Енгельс, значно талановитіший від першого, але рано померлий. Про те, що минулої ночі в Берлінському зоопарку сталася вельми неприємна пригода: полярна лисиця проникла до сусіднього вольєру й одного за одним пороздирала всіх двадцятьох шістьох пінгвінів, які там жили. Про те, що всередині Земної кулі міститься ще одна планета, розмірами значно більша від Землі. Останнє було цитатою, і Міхаель мав здогадатися звідки. Натомість ця звістка дуже сильно приголомшила його. Він сказав «блядь» і надовго замислився. Сподіваюся, ми розійшлися друзями, хоча з тої миті я жодного разу ніде й ніколи його не бачив.