Лексикон інтимних міст. Довільний посібник з геопоетики та космополітики
Шрифт:
Я не хочу встрягати в цю безнадійну бійку з матеріалом та його обсягом, надто ж коли слово «обсяг» виявляється абсурдним з огляду на неосяжність.
Тому з усіх відпущених мені досьогодні римських канікул я вибираю той мокрий день наприкінці лютого. І не день як такий, а тільки хвилини, хвилини і секунди того дня. Проте спершу я дозволю собі щось на зразок інтродукції.
Коли я ще листувався з І, ми одного разу домовилися, що міста поділяються на собачі й котячі. Йшлося не про алегорію, а про фактичне переважання в міському пейзажі одного з видів. «Берлін — це безсумнівне собаче місто, — писав я. — Та, мабуть, і вся Німеччина — собача країна». Берлін тих часів повнився лабрадорами і ретриверами, але не тільки ними. І відповідала, що Москва останніми роками також набуває виразних ознак собачості. «Зате Ленінград на початку 80-х був однозначно котячим, до того ж ті коти здавалися нам якимись напрочуд великими і вгодованими, одна з моїх подруг називала їх за це великоросами», — продовжував я обмін думками, дощенту розбиваючи власну тезу з попереднього листа, суть якої зводилася до того, що все залежить від географічної широти, себто південні
А Рим — підтвердженням. А, може, навіть і не так. Може, всі інші південні котячі міста є підтвердженням Риму? Може, вони є його наслідуванням, його котячою реплікою?
Пам'ятаю, як прогулюючись на Палатині (також у лютому, але 2004-го) під проводом зацних синьйорів Ренцо і Ґжеґа, ми весь час опинялися за кілька десятків метрів від певної фрікуватої старушенції. Ми звернули на неї увагу не стільки через її дивнуватий берет і селянські гумаки під елеґантним, але неохайним плащем, скільки через незвичні рулади, що їх вона час від часу виводила. «La Mamma dei gatti [106] , — пояснив нам один із синьйорів. — У такий спосіб вона їх викликає з гущавини». Ми придивилися до рухів дивачки. Переходячи від руїни до руїни, вона ненадовго спинялась і щось витягала з великої цератяної торбеґи. Потім розкладала це щось (чорні боби, як з'ясувалося згодом) на уламку колони чи якому-небудь підмурівковому виступі. Тоді йшла далі і знову виспівувала той самий сигнал. Тим часом починали вилазити перші коти. На відміну від нас, вони чудово орієнтувалися в тому, що відбувається: їхня mamma, як завжди о цій порі, принесла їм їстоньки. З кожним нашим кроком їх звідусіль підтягувалося все більше — великих і менших, рудих, смугастих, сірих, білих, пухнастих і облізлих, тлустих і худих, з натяками на расу й без натяків, чорних. Коли ми сходили вниз до Чирко Массимо, мимохіть ступаючи у сліди їхньої годувальниці, число їх навколо нас вимірювалося вже сотнями.
106
Котяча Мама (італ.).
Через два роки, знову в лютому (ось він, той мокрий дощовий день), щось подібне влаштував нам Петруччіо. Він тоді жив у Римі і, запрошуючи до себе в гості, писав приблизно так: «Ми зустрінемося на підступах до Театру Помпея, де зарізали Цезаря, а через кілька кроків вип'ємо першу каву на площі, де спалили Джордано Бруно». У місцях, що в них йому випадає жити, ГІетруччіо неминуче обнишпорить усе до останньої шпарини. У Римі це неможливо, але він усе одно боровся і борсався — поки знеможений не поїхав звідти. Петруччіо насправді ніякий не Петруччіо. Він угорець, а не італієць, тобто в усьому йде до кінця.
Зустріч із ним я призначив на П'яцца Венеція, навпроти монументального монумента королю-визволителеві, однак ми з Пат заявилися туди трохи передчасно і через той дощ утекли до великої книгарні Фельтрінеллі на Торре ді Арджентина. Саме там і розшукав нас наш наполегливий керманич Петруччіо, щоправда, вже після того, як ми хапонули останній примірник альбому Етти Сколло «Canta Ro'» — того, де вона співає Розу Балістрері. «Якщо ми вже тут, — сказав Петруччіо, струшуючи із себе навсібіч дощові краплі, ніби єдиний на весь Рим добряга-пес, — то я вам дещо покажу». Йому в цьому відмовляти не можна — хай і в таку негоду.
Навпроти книгарні (це, власне, і є площа Торре Арджентина) він підвів нас до парапету над ще одним заглибленим шматком ще того, давнього, Міста. Воно залягає на кількаметровій глибині під містом сьогоднішнім, але де-не-де раптом виходить назовні і вже не дає про себе забути. Усі ці видимі шматки прастарого Риму (у 44 році до н. е. в ньому налічували мільйон мешканців!) завжди вирізняються двома кольоровими гамами: сірувато-жовтувато-білою — руїн і вічно-зеленою — рослинності. Ми стояли під дощем і дивилися вниз — ну от, ще одна атракція, знову ці поганські храми, їхні уламки, сходи, периметри, знову ці зарості, ця південна зелень. Аж тоді Петруччіо запитав: «Скількох котів ви бачите?». «Жодного», — відповіли ми. «А отам?» — він показав рукою. «Один. Ні, два. Дві, бо це радше кішки. Ні, три. Чотири. Ого, насправді п'ять!». Насправді ми лиш тепер почали їх бачити. Вони позабивалися до всіх можливих прихистків у старих підмурівках, до всіх нірок, дірок і шпарин. Ми стали їх рахувати і робили це страшенно довго, часто збиваючись, але рахунок ішов уже на десятки. «Усього їх тут коло п'ятисот», — сказав Петруччіо і запропонував іти далі. «А в усьому Римі?» — спитав я. «Коло п'яти тисяч», — не змигнув оком Петруччіо і сипонув їм згори цілу жменю чорних бобів.
У давньому Римі такими підгодовували лемурів — нічних мерців, що шастаючи темрявою, затягували необачних живих до себе в могили.
РОДОС, 1996
Грецькі острови підлізли під самі береги Туреччини, забираючи в останньої всі її територіальні води. Острів Родос проник під саму що не є турецьку материкову підчеревину і — таке враження — намагається її залоскотати. Місто Родос на острові Родос є найпівнічнішим острівним виступом, себто знаряддям цього лоскотання.
Розташування Родоса — це не лише суцільне «між Сходом і Заходом», тут ще й Південь замішаний. З усього цього виникла цілком приголомшлива культурна суміш античності, візантійства, романо-ґотичного хрестоносного окциденту і турецького та арабського орієнтів. Думаю, що й це ще не все. Та
ні, я впевнений, що це далеко не все.Варто принаймні додати пляжі зі скандинавськими жінками. Вони люблять засмагати з голими грудьми і взагалі голими. У найінтимніших місцях як не пук данської соломи, то кущ ісландського моху. Так до Родоса під'єднується ще й Північ зі своїми підтоптаними сніговими королевами.
У цьому чотирикутнику сторін світу почуваєшся його центром, ніби якийсь Великий Маґістр — середина віків, середина земель, середина морів, середземність вод.
САН-ДЖОВАННІ-ВАЛЬДАРНО, 1980-ті
Ця історія не моя, тому я лише приблизно уявляю собі, коли вона відбулася. Мені її розповів старезний Фрід, мій німецький приятель, здоровенний чолов'яга, сильно схожий на етруського фавна. Десь у 1970-х вони з друзями придбали у складчину напіврозвалений кам'яний будинок неподалік від села Камподжаллі, що у свою чергу поблизу Ареццо в Південній Тоскані. За німцями в ті часи таке водилося — купувати руїни чи просто занедбані будівлі у значно дешевшій, але зате значно смачнішій Італії й поступово перетворювати їх на зразково-анархістські комуни. Фрід показав мені дату на вмурованому у стіну його дому камені — 1477, справжнє тобі Кватроченто. Хоч насправді ця споруда може бути і старшою. Якби я був археологом, то неодмінно став би копати на тому самотньому пагорбі і неодмінно щось розкопав би.
Однак тут мені йдеться про Фрідову історію. Ось як вона звучала в його виконанні:
Ґрета, моя тодішня дружина, вирішила покинути мене якраз на Різдво. Вона блискавично скинула до валізи манатки, завела більший з наших драндулетів і рішуче помчала до свого нового друга зі Штарнберґа в околицях Мюнхена. Я залишився з двома нашими синами — старшому йшов дев'ятий, а молодшому шостий. Не можу сказати, що Свята минули в нашому домі якось надто весело. Напередодні Нового року я надумав трохи розважити обидвох малюків і меншим драндулетом вивіз їх до найближчого містечка Сан-Джованні-Вальдарно. Там я винайняв для нас трьох кімнату в такому собі готельчику. Увечері 31 грудня я нагодував їх вечерею в місцевій остарії, це було все, що я зміг для них зробити. Слава Богу, всі діти люблять піццу. Коли ми повернулися до нашої готельної кімнати, молодший відразу ж заснув. І тут за стіною почалося — там хтось із кимось несамовито голосно кохався. Жіночі зойки і ахи свідчили про цілковитий екстаз. Мій старший син дуже злякався і сказав: «Тату, там, здається, хтось помирає. Треба рятувати людину!». Я відповів, що зараз вийду і з'ясую, в чому річ. Можливо, викличу лікаря, а якщо треба — то і священика. Насправді я жахливо розпалився тими звуками. Через нашу з Ґретою кризу я вже давно не мав ніякісінького сексу і почувався безмежно самотнім та зголоднілим. Коли я йшов коридором, ті жіночі любовні голосіння так і пронизували мене всього електричним струмом. Мабуть, у мене була ерекція, не знаю. Спересердя я збіг униз, до готельного бару. Там я, щоб трохи охолонути, бахнув одна по одній три ґраппи і висмалив дві сигарети. Той готель утримувала дуже приємна пара ґеїв — один був місцевий, мешканець Сан-Джованні-Вальдарно, а другий англієць, він заради свого коханого навіть покинув Лондон і дипломатичну кар'єру. Саме він і чергував того вечора в барі та на рецепції. Хоч навіть я за всієї своєї розсіяності зауважив, як йому не терпиться чимшвидше все позачиняти і плигнути в ліжко до свого нареченого. Я не став його затримувати і, дещо утишений ґраппою та нікотином, пішов назад до нашої кімнати. Дорогою я, зізнаюся щиро, зупинився коло сусідніх дверей і з усіх сил припав до них вухом. Я трохи не півроку не спав з жінкою — ти мав би мене зрозуміти. Було схоже на те, що там уже все поволі влягалося, тепер вони лише вдоволено і стримано муркотіли, злизуючи одне з одного рештки соків. Отут я й почув, як та невідома дама похвалила свого партнера: «Non с'`e male!». Італійською це означає «непогано». Ну, тобто це був жарт, на який вони обоє розсміялися. Бо насправді яке там непогано — судячи з тих її вищань, їй було просто-таки бомбезно. Я ще хвилинку послухав те їхнє помуркування і пішов до себе. Малий дивився на мене широко відкритими і все ще наляканими очима. «Синку, з нею вже все гаразд, — запевнив я. — Вона щойно сказала, що їй non с'`e male». Це подіяло, і малий невдовзі цілком заспокоївся.
З того часу я — можливо, ти зауважив — завжди повторюю вголос оте non с'`e male. З причини або й без. Це відтоді така магічна формула, та ні — це просто гасло всього мого подальшого життя, розумієш?
САН-ФРАНЦИСКО, 2001
На світі є красиві міста, а є надзвичайно красиві міста. Сан-Франциско — це такий кайф, після якого нікуди вже не хочеться повертатися. Один Алькатраз [107] чого вартий! А Золота Брама? А справжня брама, китайська, у Чайнатавні? Сан-Франциско — це ліберті, це біт, це старі гіпарі, музика Західного узбережжя, це ґеї. Пьотр Вайль цілком влучно пише, що Сан-Франциско — це Захід. Західніше за нього вже тільки Схід.
107
Насправді це відома історична в'язниця. Але в ній, здається, ще встиг посидіти Лазаренко.
Сан-Франциско — це City Lights, або ж Ферлінґетті. Сан Франциско Ферлінґетті.
Загалом це весела сумна історія — моя незустріч із Лоренсом Ферлінґетті.
Починаючи з жовтня, я сипав мейлами на адресу його книгарні (гаразд, хай уже називається по-нашому — «Вогні великого міста»!) про те, що в перших днях квітня я сподіваюся бути у Сан-Франциско з його золотою брамою. Чи не прийняв би він мене на півгодини? Чи не погодився б відповісти на кілька моїх запитань? Випити по філіжанці еспресо? Сфотографуватися? Пустити на двох косяка? Але відповіді на мої періодичні відозви не було жодної.