Леопард

Бйорн Гольм стрепенувся у кріслі, наче його розбудили.

– Що? Чи маю що? Небагато, мабуть…

Харрі обережно помацав вилицю.

– Але щось таки маєш.

– Та нічого. Ані ми у криміналістичному відділі, ані слідчий не знайшли майже нічого про Маріт Ульсен і решту жертв.

– За два місяці, – зауважив Харрі. – Ну ж бо, не тягни.

– Повторюсь ще раз, – провадив далі Бйорн. – Протягом двох місяців ми аналізували, просвічували наскрізь, вдивляючись, поки не заболять очі, у все, що маємо, фотографії, зразки крові, волосини, уламки нігтів тощо. Ми обміркували двадцять чотири версії того, як убивця спромігся проколоти по двадцять чотири отвори у горлянці двох попередніх жертв у такий спосіб, щоб лінії всіх проколів збігалися в одному місці. Але ніякої відповіді не знайшли. У Маріт Ульсен теж у роті була рана, але ножова і рвана, – жахіття. Коротше, нічого.

– А що з тими камінцями у льосі, де знайшли Боргні?

– Проаналізували. Багато заліза та магнію, трохи алюмінію та кремнію. Так звана базальтова порода. Пориста й чорна. Ну що, тепер ясніше?

– У Боргні та Шарлотти з внутрішнього боку зубів знайшли залишки заліза та колтану. Що це значить?

– Що обох було вбито одним і тим самим пекельним пристроєм, але ми ні на крок не наблизились до розгадки, адже не уявляємо, що то було.

Тиша.

Харрі кахикнув:

– Отже, Бйорне, розповідай.

– Про що?

– Про те, що непокоїть тебе увесь час, поки ми тут сидимо, я ж не сліпий.

Експерт-криміналіст почухав щетину на підборідді, не зводячи очей з Харрі. Кахикнув раз. Потім другий. Кинув благальний погляд на Каю. Відкрив рот, знову його закрив.

– Добре, – сказав Харрі. – Тоді переходимо до…

– Це щодо мотузки…

Решта двоє втупились у Бйорна.

– Я знайшов на ній черепашок.

– Он як! – мовив Харрі.

– Але не виявив солі.

Вони знов утупилися в нього.

– Незвична річ, – пояснив Бйорн, – черепашки у прісній воді.

– Тобто?

– Я говорив з біологом, котрий досліджує прісноводні водойми. Черепашка належить ютландському синьочерепашковому молюскові, одному з найдрібніших підвидів, який зустрічається в Норвегії лише у двох озерах.

– Яких же?

– Ейєрен та Люсерен.

– Обидва в Естфолді, – сказала Кая. – Поряд. Великі озера.

– У густонаселеному фюльке, – додав Харрі.

– Соррі, – мовив Гольм.

– М-м-м… А мотузка – чи є якісь ознаки, що вказують, де її придбано?

– Немає. В тому-то й річ. Жодних. Вона взагалі не схожа на жодну мотузку з тих, що я будь-коли бачив. Лише натуральні волокна, ані нейлону, ані будь-яких інших неприродних складників.

– Коноплі, – сказав Харрі.

– Що? – спитав Гольм.

– Коноплі. Мотузки та гашиш виготовляють з однієї рослини. Якщо забажаєш покурити, можна просто заскочити в порт і підпалити швартові біля порома у Данію.

– Це не коноплі, – мовив Гольм, – ігноруючі хихикання Каї. – Луб’я в’яза та липи. В’яз переважає.

– Справжня кустарна норвезька мотузка, – зауважила Кая. – Саме такі колись робили на хуторах.

– На хуторах? – здивувався Харрі.

Кая кивнула:

– Колись у кожнім селі була хоч одна людина, яка зналася на тому, як добре сукати мотузки. На місяць опускаєш деревину у воду, щоб розмокла, потім дереш кору та луб’я. А потім сукаєш. Виходить мотузка.

Харрі з Бйорном повернулися у кріслах до Каї.

– Що таке? – спитала вона розгублено.

– Послухай-но, – мовив Харрі. – Гадаєш, таке всі знають?

– А-а-а, от ти до чого… – сказала вона. – Просто мій дідусь сукав мотузки.

– Ага. Тож для мотузок використовують в’яз та липу?

– Загалом, можна використовувати луб’я будь-яких дерев.

– Дотримуючись якоїсь пропорції?

Кая стенула плечима:

– Звісно, я не фахівець, але, як на мене, незвично сукати мотузку з луб’я різних порід дерев. Пригадую, як Евен, мій старший брат, розповідав, що дідусь використовував лише липу, бо вона погано вбирає воду. Тому свої мотузки йому не доводилось смолити.

– А що ти думаєш, Бйорне?

– Якщо такі мотузки нині – рідкість, тоді, певна річ, дізнатися, де їх виготовили, буде легше.

Харрі підвівся й почав снувати кімнатою туди-сюди. З кожним кроком лінолеум під гумовою підошвою жалісно схлипував.

– Отже, можемо припустити, що виробництво було обмеженим, а продаж – локальним. Чи, Кає, для тебе прийнятна така версія?

– Мабуть.

– Поза тим, можемо також припустити, що місцини, де сукали мотузку й де нею користувалися, розташовані неподалік одна від одної. Ці кустарні мотузки навряд чи подорожували далеко від домівки.

– Досі видається досить правдоподібним, але…

– Вважатимемо таку думку за відправний пункт. Починайте шукати тих, хто сукає мотузки у кустарний спосіб неподалік озер Люсерен та Ейєрен.

– Але нині такі мотузки вже ніхто не виготовляє, – заперечила Кая.

– Розстарайтеся, – мовив Харрі, зиркнув на годинника, схопив пальто, що висіло на спинці крісла, й попростував до дверей. – Дізнайтеся, де зробили цю мотузку. Я відштовхуюся від того, що Бельман гадки не має про цих черепашок, адже так, Бйорне?

Замість відповіді Бйорн видушив посмішку.

– Чи можна мені опрацювати версію про убивства на сексуальному ґрунті? – спитала Кая. – Я б могла поговорити де з ким із відділу моралі. Маю там знайомства.

– Відповідь – ні, – одрізав Харрі. – Загальне правило: всім тримати язика за зубами, надто не патякати з колегами з Управління поліції про те, що ми тут робимо. Схоже, хтось в Управлінні зливає інформацію у Крипос, тож обговорюємо все лише з Гуннаром Хагеном.

Кая була розкрила рота, але, помітивши погляд Бйорна, замовкла.

– Але ти можеш зайнятися іншим, – мовив Харрі. – Знайди експерта-вулканолога. І відішли йому результати аналізу цих дрібних камінчиків.

Біляві брови Бйорна здійнялися вгору.

– Пористе чорне каміння – базальтова порода, – нагадав Харрі. – Б’юся об заклад, що це лава. Повернуся з Бергена близько четвертої.

– Мої вітання Управлінню поліції в Бергені, – пробурмотів Бйорн, підіймаючи догори чашку з кавою.

– Я не в Управління, – мовив Харрі.

– Тоді куди?

– До лікарні «Саннвікен».