Леопард

Проминувши Натан-роуд, жваву торговельну вулицю з крамничками відомих торговельних марок, полірованими фасадами й великими вітринами, Кая зауважила поворот на Чункінг і попрямувала туди.

Вона занурилась у густий чад фаст-фудів, стукіт молоточків вуличних шевців, галасливі мусульманські молитви по радіо й стомлені погляди з крамничок секонд-хенду. Усміхнулася спантеличеному пішому туристові з путівником «Lonely Planet» у руках і посинілими ногами, що стирчали з-під зовсім недоречних камуфляжних шортів.

Охоронець у формі, зиркнувши на папірець, який простягла йому Кая, промовив «Ліфт G» й показав кудись у глиб коридору. Черга до ліфта зміїлась довжелезна, Кая спромоглася потрапити в кабінку лише з третього разу. Люди у ліфті стояли, тісно притиснувшись одне до одного, а кабіна скидалася на скрипучу залізну труну, отож Каї мимохіть згадалися цигани, які хоронять своїх покійників у вертикальному положенні.

Нічліжка належала мусульманинові з чалмою на голові, який, схопившись, охоче показав їй комірку, де якимось незбагненним чином на стіні під ліжком уміщався ще й телевізор, а в узголів’ї – схлипував кондиціонер. З'aпал хазяїна випарувався, щойно Кая, обірвавши його рекламну скоромовку, показала світлину, де було зображено чоловіка й написане його ім’я так, як значилося у паспорті. Спитала, де б він міг зараз перебувати.

Забачивши реакцію хазяїна, жінка поспіхом додала, що вона – дружина того чоловіка. Секретар у посольстві застеріг Каю, що розмахувати будь-яким офіційним посвідченням у подібних закладах було б «контрпродуктивно». І тоді вона жалісно додала, що у них з тим чоловіком – п’ятеро діточок, тож хазяїн миттєво змінив своє ставлення. Молода жінка, яка породила на світ стількох дітлахів, викликала у нього співчуття. Важко зітхнувши, він похитав головою й промовив уривчастою англійською:

– Сумно, дуже сумно, пані. Вони прийшли й забрали його паспорт.

– Хто?

– Хто? Тріада, пані, як завжди, Тріада.

– Тріада? – не стримала подиву Кая.

Певна річ, вона знала про таку організацію, але, по правді, китайська мафія для неї асоціювалася з коміксами та фільмами про крутих каратистів.

– Сідайте, пані. – Він поспіхом присунув їй стільця, на який вона опустилась. – Вони шукали його, а його не було, тож вони забрали його паспорт.

– Паспорт? Чому?

Він не поспішав з відповіддю.

– Прошу, я мушу знати.

– Боюся, ваш чоловік ставив на коней.

– На коней?

– «Хепі Велі». Іподром. Там є тоталізатор та усілякі бридкі речі.

– І він заборгував? Тріаді?

Чоловік кивнув і кілька разів хитнув головою – ствердно й співчутливо.

– Тож вони забрали паспорт?

– Він має викупити паспорт, заплативши борг, якщо забажає покинути Гонконг.

– Але ж він може отримати новий паспорт у Норвезькому посольстві!

Чалма хитнулася туди-сюди.

– Звісно. А ще можна придбати фальшивий за вісімдесят доларів. Тут, у Чункінзі. Але проблема не в паспорті. Проблема в тому, що Гонконг – це острів, пані. Як ви сюди дісталися?

– Літаком.

– А як збираєтеся повертатися назад?

– Літаком.

– Єдиний аеропорт. Квитки на літак. Усі прізвища занесено до комп’ютера. Багато перевірок. І чимало людей в аеропорту, яким Тріада приплачує, щоб вони впізнавали потрібні обличчя. Розумієте?

Вона повільно кивнула.

– Так, утекти важко.

Хазяїн готелю всміхнено похитав головою.

– Ні, пані. Утекти неможливо. Утім, у Гонконзі можна сховатися. Сім мільйонів мешканців. Зникнути легко.

На Каю вже навалилася втома, вона заплющила очі. Хазяїн готелю, певно, зрозумів її по-своєму, бо втішливо поклав їй руку на плече й пробурмотів:

– Ну ж бо, годі…

Трохи завагавшись, він нахилився ближче й прошепотів:

– Гадаю, він ще тут, пані.

– Так, я розумію.

– Ні, я про те, що він досі тут, у Чункінзі. Я бачив його.

Вона підвела голову.

– Двічі, – мовив він. – У «Лі Юані». Дешевий рис. Не кажіть нікому, що я розповів вам. Ваш чоловік – мабуть, чесна людина. Але він вскочив у халепу. – Він звів очі догори, аж вони майже зникли під чалмою. – У дуже велику халепу.

«Лі Юань» мав стійку, чотири пластикових столи й служку китайця, який заохотливо посміхнувся до Каї, коли вона після шести годин чекання, замовивши дві порції смаженого рису, три філіжанки кави й два літри води, раптово стрепенулась, підвівши голову від засмальцьованої стільниці, й поглянула на хазяїна.

– Tired? [2] – промовив він, вишкіривши щербатий рот.

Кая позіхнула, замовила четверту чашку кави й знову стала чекати. Увійшли двоє китайців, усілися біля стійки, не промовивши жодного слова й нічого не замовляючи. Вони не удостоїли її погляду, що її порадувало. Від безконечного сидіння упродовж останніх діб тіло у неї заклякло, тож хоча б як вона не сиділа, все одно було боляче. Вона покрутила головою, намагаючись розігнати тілом кров. Відкинула голову назад. Щось хруснуло в шиї. Поглянула на синьо-білі трубки ламп денного світла на стелі, знов опустила голову. Її погляд впав на чиєсь зацьковане бліде обличчя. Чоловік, зупинившись біля зачинених залізних жалюзі в коридорі, пильно огледів маленький заклад Лі Юаня. Зачепився поглядом за отих двох біля стійки. І поспіхом шаснув геть.

2

[2] Втомилися? (англ.)

Кая скочила з місця, але через затерплу ногу мало не впала, схопила торбинку й, накульгуючи, чимдуж поквапилася слідом за зниклим чоловіком.

– Welcome back [3] , – промовив їй услід Лі Юань.

Чоловік був страшенно схудлий. На світлинах він видавався кремезним та височезним, а стілець, на якому він сидів на тому ток-шоу, був неначе зроблений для пігмея. Але вона ні на мить не засумнівалась, що це він. Ґуляста голова з короткою стрижкою, великий ніс, очі з сіточкою судин із ясно-блакитною проспиртованою райдужкою. Вольове підборіддя і напрочуд м’який, майже гарний рот.

3

[3] Приходьте ще (англ.).

Шкандибаючи, вона вийшла на Натан-роуд. У неоновім світлі над юрбою височіла спина у шкіряній куртці. Хоча він ішов не надто швидко, але, щоб не загубити його в натовпі, Каї доводилось мало не бігти. Він завернув із жвавої торговельної вулиці у вузький малолюдний провулок, тож Кая вмить уповільнила крок, збільшивши відстань між ними. Подумки відзначила назву вулички: Мелден-роу. Дуже кортіло підійти до нього просто зараз, представитися, та й по всьому. Але вона вирішила не порушувати плану й дізнатись, де він мешкає. Дощ ущух, хмари на небі розійшлися, на мить показавши високе й чорне оксамитове небо з мерехтливими зірками завбільшки з булавкову головку.

Пройшовши ще хвилин з двадцять, чоловік раптом зупинився, і Кая злякалася, що він завважить її. Але він не огледівся, лише витягнув щось із кишені куртки. Вона здивовано втупилась на річ у його руці. Начебто пляшка з соскою?

Чоловік завернув за ріг.

Кая пішла слідом й опинилася на великому велелюдному майдані, повному людей, там була здебільшого молодь. У глибині майдану над широкими скляними дверима сяяли написи англійською та китайською. Кая упізнала назви кількох фільмів, на жаль, подивитися їх вона ніяк не встигне. Знову розгледіла його шкіряну куртку, зауважила, що чоловік поставив пляшку на низький п’єдестал бронзової скульптури, що зображувала шибеницю з порожньою петлею. Чоловік проминув дві залюднені лави, сів на третю й підібрав якусь газету. Секунд через двадцять він знову підвівся, повернувся до скульптури, мимохідь забрав пляшку й пішов тим же шляхом, як і прийшов.