Let my people go
Шрифт:
Разом нас багато,
Нас не подолати…
(Пишу — і несамохіть починаю розгойдуватися за комп'ютером у тому самому ритмі, у якому в листопаді-грудні розгойдувалося, співаючи, плече до плеча, опівнічне людське море, освітлене вогнями похідних багать і помаранчевих знамен…)
Не доводиться дивуватися, що коли Україна, чесно відстоявши на морозі свій вибір на користь демократії, повернулася до мирного життя, саме за цей «хіт революції» й проголосували глядачі в фіналі національного Євробачення. Це — фольклор у чистому вигляді, «пряма мова» революційного Майдану: ориґінально там не було жодного авторського слова — тільки вдало закомпонований набір гасел, тих, що їх, хрипнучи на снігу й грудневому вітрі, горлали в ті дні мільйони: «Фальсифікаціям — ні! Махінаціям — ні!», «Ми — не козли!» (це референція до знаменитого передвиборчого виступу п. Януковича: «вірю, що сильних і здорових людей
В історії музики таке трапляється вкрай рідко — далеко не кожен масовий рух народжує свою «Марсельєзу». Свідчу як людина, що також стояла на Майдані: мега-натовп здатен підспівувати багатьом рок-хітам, але щоб змусити його по-справжньому співати — натхненним мільйоноголосим хором, у якому кожен почувається рівноправним солістом, — на те треба особливого випадку, пісні, яка віддає щонайвищу, на перехваті горла, температуру колективної емоції. Підробка тут неможлива: ти або «влучаєш», або ні. «Ґринджоли» влучили. Так, як їхнє «Разом нас багато» — одностайно й на повен голос, — Майдан співав тоді ще тільки один, уже позачасовий «хіт»: гімн України. Все інше з музичного репертуару цього, за визначенням західних журналістів, «українського Вудстоку», виявилося нижчим тієї температурної позначки, на якій із мільйонів окремих «я» виплавляється почуття громадянської спільноти — те, що колись було описане єдино точною формулою: свобода, рівність, братерство…
Звісно, не мені судити, якою мірою така естетика відповідає формату Євробачення. Але поза сумнівом цензорське втручання в текст, на вимогу оргкомітету «деполітизувати» пісню, позбавило її головного — живої енергетики революційного натовпу. Якщо не з погляду історії Євробачення, то принаймні з погляду історії європейської пісенної культури така «причесана» редакція є чистим варварством — наругою над жанром. Залишається сподіватися, що «Ґринджоли» це також розуміють. І що та версія «Разом нас багато», яка прозвучить зі сцени Палацу спорту, не витіснить надалі початкової — тої, що творилась у листопадову ніч ще безіменними хлопцями з провінції, без думки про те, як їм виглядати на високих сценах, — не для слави творилась, не для грошей, а просто — для гітари й барикад.
Історія з «Ґринджолами» навіч ілюструє сумну закономірність: українська революція стає кічем. У крамничках довкола Майдану Незалежності торгують «помаранчевими сувенірами», й іноземні туристи радо купують жовтогарячі шарфики, футболки, СО та інший «революційний» мотлох. Кажуть, місця в наметовому містечку випродано задовго до початку Євробачення: всім прагнеться за 10 євро денно «відчути атмосферу революції», хоча малій дитині зрозуміло, що кемпінґувати в травні на острові серед Дніпра — це, м'яко кажучи, не те саме, що на Майдані в листопаді-грудні щоночі чекати збройного нападу… Можливо, така доля всіх революцій — рано чи пізно перетворюватись на кіч. Але Україна, яка після віків суцільних поразок вперше нарешті відчула себе нацією «на підйомі», зіткнулася ще й з додатковою проблемою: адже наша революція — це, по суті, чи не все, що знають про нас «по той бік» колишньої «залізної завіси». Тобто те головне, чим наразі країна приваблює туристів. Туристична-бо інфраструктура в нас тільки починає по-справжньому розвиватися; реставрація незліченних, від радянського часу напівзруйнованих архітектурних пам'яток (багато з них воістину безцінні — від давньогрецьких колоній у Криму до середньовічних фортець Поділля й барокових парків Наддніпрянщини), ще й не починалася; наше малярство, кіно, література, музика на Заході майже не знані, — ну то що ж і залишається господині Євробаченні-2005, як не посилено рекламувати свою найсвіжішу історію, ту, що розгорталася півроку тому на виду в цілого світу і не потребує додаткових коментарів?
Втім, як на мене, головний вплив революції на київське травневе шоу полягає таки в іншому: Київ сьогодні — місто вільних людей. Ці люди обговорюють по кав'ярнях кліпи учасників конкурсу й закладаються, хто вийде у фінал, телефонують у радіо— й телеефір із запитаннями, чи буде трансляція на вуличні монітори, обмінюються з друзями 8М5-ПОВІДОМЛЄННЯМИ, які українські групи і коли саме концертуватимуть у наметовому містечку, — словом, живуть у передчутті свята: без страху, без пригніченості, без розлитої в повітрі тривоги… Всього цього не було б, якби не було Майдану. Або — якби революція програла.
Це непомітний для стороннього ока ефект. Його не обернеш на кіч,
не пустиш на сувеніри, не оціниш ні в гривнях, ні в євро. Йому взагалі нема ціни. Але чого без нього варті всі, хай би й найбучніші, шоу на світі?МИ БУЛИ ГРАДОМ БОЖИМ…
1 грудня 2003
10-сторінкова «розробка психологів» «…», «як боротися з міфом Ющенка» (і навіть по-українському, диви-но-ся!) [Документ, про який тут ідеться, -датований листопадом 2003 р. план «антиющенківської» інформаційної війни, з яким мені випало тоді ознайомитися, — скільки знаю, ніколи не був оприлюднений і складає, відтак, одну з численних «невідомих сторінок» так досі й не написаної «Історії Помаранчевої революції».], — продукт енергійного ума і ущербного (усіченого) духа. Загальне враження — як від гри однорукого піаніста (причому такого, який і не підозрює, що існують на світі дворукі!).
Ціла сфера людського життя (все, чого не купиш і не з'їси) для пацанів — «невидима», тупо. Сліпа пляма.
От у чому помилка Орвела: його О'Браєн — інтелектуальний «геній зла», сатанинський розум-без-моралі. Так само — зі страхом подиву — дивиться Винниченко на свого Сталинського, жандарма в «Гріху». В дійсності О'Браєни, якщо й були «…», — то дуже швидко й скінчилися, і не вони це все вершили, є, очевидно, певна гординя ума в тому, щоб не згоджуватись визнати, що твоєю, Вінстона Сміта, долею, врядує не «сам Люцифер», а просто бандит із різницькими навичками…
«Неможливість О'Браєна»: розум «хворої душі» ніколи не зможе взяти під увагу ідеальних мотивів, — він тільки скаженітиме, з ними стикаючись, і намагатиметься затоптати (для себе самого ж!) саму їхню можливість — витлумачуючи їх цілком хибно, на свій, «кагебістський» лад. Він не є по-справжньому сильний, цей розум.
І ніякий діалог тут неможливий: ну як може закохана жінка пояснити фриґідній проститутці, навіщо спати з мужчиною, коли він тобі не платить?…
Враження В. «…»: країна, як енергетична яма — скільки зусиль не вбухай (жодного бажання щось тут робити).
Еге, каже чувак, еге… Godzi sie [Сходиться (польськ.).]. Тільки це «не наша» яма, от у чім штука, — не українська. Це «крізь діри» в східній стіні видуває — вітром з азійських степів.
Ми енергетично — не відокремились: не зімкнулось = не заквакало своє незалежне болітце, котре відтак можна було б — дренажувати, висушувати, розводити на ньому латаття чи болотяні орхідеї — «любе», але результат докладених зусиль — давався б відчути. А «яму» цю я пам'ятаю — від совєтів: на її дні — Російський Упир (Ал. Толстим, здається, вперше зафіксований?). Від нього якраз і «не відділились».
20 грудня 2003
«…» В цій країні — як в божевільні: нема правил, у культурі — жодних взагалі. Нарешті дійшло, чому вчора Ш. (новин-ний журналіст!) спитав у мене таку дурницю — мікрофона в груди, я сиджу за прилавком, підписую книжки, довкола люди — «Пані Оксано, чи Вам важливо, щоб Вас купували багато?» Мені, звісно, «в зобу диханьє спьорло», і я розсердилася: що ж ти мене провокуєш, я що, отак при всіх маю сказати, що на цьому й ґрунтується мій іnсоmе [Дохід (англ.).]? А сьогодні втямила — він просто не знає, як той іnсоmе досягається, просто поняття не має, до чого ціла та акція і чому «письменники стають за прилавок», — йому ніхто того не сказав! А в «Кієвскіх вєдомостях» Б. відтворює розмову на «Медвіні»: «Не собираетесь снова издаваться в Москве? — Это вопрос к моєму издателю, Леониду Финкельштейну». Здурів, чи що? До чого ж тут Фінкельштейн? А — це я відповідала російській журналістці, з «Маяка»: «а зта («Сестро, сестро») Ваша книжка появится в русском переводе?» Я й сказала — «зто вопрос к моєму московскому издателю», — а поруч стояв Фінкельштейн! От воно в Б. й «контамінувалося». І все це летить в друк — і не вивіряється, і не спростовується, бо не має жодного значення!!! «Мне все равно, что они там пишут о культуре», — сказав редактор тих-таки «Вєдомостєй», коли йому вказали на глупство з «ґрантоєдами». Відтак, як при американському арешті: все, що Ви скажете, може бути використане проти вас. Тільки тут це повсякчас, кожної хвилини.