Лихо давнє й сьогочасне

І от одного літнього ранку, саме в жнива, ще тілько що почало на світ благословитись, як збудив Олексія Івановича нестямний крик… То був крик і великої радості, і немалого горя задля його батьківського серця: йому доведено, що бариня подарувала його сином. Звісно, що він зразу схопився та ще, як запримітив його "камандинер", і на ліву ногу.

–  Буде ж тепер грому!- додав він, передаючи звістку про те дворовим, а дворові - задворовим. І пішла та звістка по всьому селу від хати до хати, попіднімала людей на ноги й мерщій гнала їх у поле, щоб, бува, яка лиха година не привела пійматися панові на очі.

Минула тілько та чутка одну Проценкову хату, Стояла та хата недалеко від панського двору - так через яр на горбику, якраз вікнами на панське дворище й димарем схилилася на нього, мов разом дивилася й слухала… Та, видно, на той час осліпла й оглухла, що не добачила й не дочула тієї недоброї звістки.

Та як їй було не осліпнути й не оглухнути, коли в рій завелося своє лихо. У Федора Проценка занедужала жінка Хівря. Ще вчора була вона любісінька-милісінька. Він, вона, їх шістнадцятилітня дочка Марина збиралися на ранок жати панську пшеницю й лаштувались до того цілий день. Федір обдивлявся серпи, чи не пощербилися, не потупилися; Хівря турбувалася їжею: пекла хліб, варила страву, а Марина, збираючи в городі огірки та стиха виспівуючи, думала про те, з ким-то їй доведеться рядом у полі жати, і молила бога, щоб він надоумив рядчика поставити біля неї кучерявого Василя Прудоусенка - бравого та жвавого двадцятилітнього парубка, що як стрінеться де* небудь з Мариною, то знай пуска їй бісика очима.

Так було вдень. До вечора збиралися, складалися. Сіло сонце - почали вечеряти; повечерявши, полягали спати, щоби на завтра якнайраніш устати. І поснули швидко, та ненадовго. Ще й перші півні не проспівали, як Хівря недужим голосом подала чоловікові й дочці звістку, що з нею щось трапилося. Під серцем як вогнем пекло, під груди підпирало, то випрямляло прямцем, то зводило докупи. Хівря не стогнала - кричала. Коло неї Федір з Мариною заборотали, що б їй дати, чим запомогти… Давали непочатої води й умивали, й збризкували - не помагало. Марині кинувся в вічі хрест, що батько напалив на сволоці, як із страсті вернулися. Устругали того хреста, дали випити. Не змогла випити Хівря - викинула… Криком кричить, духу пускається!..

–  Тату, ви б за Лазорчихою збігали… може, вона одшепче, одчитає,- плаче Марина.

Лазорчиха живе аж на другому краї села. А вже північ, поки додибаєш туди та відтіль - світ буде. Федір все-таки побіг. Уже зоря займалася, почав край неба червоніти, як Федір вернувся додому один: Ла-аорчиху взяли в друге село бабувати.

Перед світом Хівря затихла, голосу не одведе, тілько мутними очима поведе, наче хоче чого попросити, та не зможе.

–  Може, тобі пити хочеться?- питає Федір, підносячи Хіврі кухоль з холодною водою.

Хівря глянула й одвернулась, а Марина, припавши до неї головою, заголосила… Почало сонце сходити за гори, з-за лісу показалося його блискуче кільце, й пучок золотого проміння, падаючи довгою ниткою на землю, розсіявся на горі по травиці сизо-золотим пісочком. Досяг той промінь і до іПроценкової хати, прокрався через помутнілу шибку й застрибав на клунках, що лежали на полу в кутку, золотими зайчиками. Він, здається, нагадував, що пора за ті клунки братися, в поле поспішати. Федір перший те помітив і наче знічев'я кинувся.

–  Ану, годі тобі! Час у поле - опізнимося!
– промовив він до дочки, беручись за клунок.

Дочка глянула на матір, потім на батька і знову перевела очі на матір, немов питалася: на кого ж її кинемо, як її саму зоставимо?

–  Що ж я вдію?- сердито скрикнув Федір.- Не понесу ж її на руках за собою! Збираймося, ходімо, бо лановий як запримітить, що нас немає, буде халепаї

Марина підвелася, набрала кухоль свіжої води, поставила в головах біля матері, подивилась на неї, взяла свій клунок на плечі й повагом потяглася за батьком.

Шлях на поле йшов яром понад панським садком. Федір з Мариною, похнюпившись, плентались мовчки;

Федір - попереду, Марина - за ним. Сонце, піднявшись височенько, стиха гріло; пташки співали в панському садку, коники сюрчали в траві; а вони, не примічаючи того нічого, йшли один за другим, нога за ногою, похмурні та понурі.

Минувши ярок, шлях повертав геть круто поза садком, зникаючи в безкраїй далині широкого та просторого, як море, поля, де вже колихалися купками женці.

–  Ох, лихо! Он уже й на постать стали,- промовив Федір і придав ходи. Марина за ним приспішила.

–  Ей, стій!- донісся до них гучний голос із саду. Вони озирнулися. На окопі з'явився пан і, перескочивши через рів, чесав прямо на них.

Федір незчувся, коли в його клунок вислизнув з рук і посунувся по спині додолу; обома руками мерщій ухопився він за шапку й трохи не з чубом зняв її з голови; лице його зблідло, він увесь тремтів, мов у лихоманці. За ним зігнулась Марина з клунком за плечима, та так і заколіла.

–  Здорові!-промовив пан, наближаючись до них. Федір і Марина нічого не одказали на те вітання, у Федора тілько мишка забігала по спідній губі та од ляку перекосилися очі.

–  Куди се вас бог несе?
– питає Олексій Іванович.

–  Пшениці жати, паночку!
– обізвався Федір, низько вклоняючись, і зразу засипав: - Винуваті, паночку, опізнилися… Жінка занедужала. Не знаємо, що з нею й сталося. Любісінька-милісінька була вчора, а вночі… твоя, господи, воля!.. Винуваті, паночку, запізнилися. Простіть на сей раз - й пожалуйте, й помилуйте… Не самохіттю то, случай такий випав,- не доводь його, господи, нікому!
– одно плескав Федір, збираючись кинутись перед паном навколішки.

–  Та годі тобі!
– каже Олексій Іванович.- Не об тім тепер річ. Я сам до тебе з просьбою. Будь ласка, не одкажи… Бог послав мені сина,- йди його охрестити.

–  Паночку!
– скрикнув Федір, повалившись Олексію Івановичу в ноги.- От бог свідок - жінка занедужала!..

А Марина, мов голодна чайка, на все поле заскиглила.

У Олексія Івановича блиснули очі.

–  То що, що жінка недужа?
– спитав він грізно.- То через те тобі не можна дитини охрестити? То ти хреста цураєшся?

Думки-не думки, а якісь розпуджені уривки думок носяться у Федоровій голові… "Дитини охрестити… Хреста цураєшся… Якої дитини? Якого хреста? Ох, похрестить оце він нас-довіку будемо знати!.."

–  То ти не хочеш, питаю?
– ще грізніше скрикнув Олексій Іванович.

–  Де вже його, пане, не хотіти? Ваша воля - ваша й сила!-покірно одказав Федір, підводячися з землі.

–  Я тебе не силую, чоловіче! Я прошу тебе!
– каже ласкаво Олексій Іванович.

А в Федора від тієї ласкавої мови, серце замирає.