Лоліта

Незабаром я знищив лист, повернувся до своєї кімнати, і розмірковував, і куйовдив волосся, і дефілював у своєму фіолетовому халаті, і стогнав, зціпивши зуби, аж раптом… Раптом, панове присяжні, я відчув, як крізь гримасу, що спотворила мій рот, зоріє достоєвська посмішка, мов далеке страхітливе сонце. За нових умов стовідсоткової видимості я уявляв, як щедро зможе материн чоловік пестити свою Лоліту. Я притискався би до неї тричі на день, щодня. Усі мої турботи зникли б, я став би здоровою людиною. «Тебе гойдати стиха на лоні в себе, і на лиці печатать цілунок батьківський…» 112 Начитаний Гумберт!

112

Цитата з поеми Д. Байрона «Мандрівка Чайльд Гарольда». Переклад П. Куліша.

А потім, якомога обачніше, так би мовити, морально рухаючись навшпиньках, я уявив Шарлотту супутницею свого життя. Бачить Господь, я й сам зміг би принести їй цей заощадливо розрізаний навпіл грейпфрут, цей сніданок без цукру.

Гумберт Гумберт, пітніючи в різкому білому світлі в супроводі спітнілих поліціянтів та їхніх завивань, готовий зробити нове зізнання (quel mot! 113 ), вивертаючи навиворіт свою совість та видираючи з неї найпотаємніший спід. Я не мав на меті одруження з бідолашною Шарлоттою заради того, щоб позбутись її якимось вульгарним, жахливим та небезпечним чином, наприклад підсипавши їй до передобіднього хересу п’ять таблеток сулеми 114 чи щось таке; проте в моїх лунких та затьмарених мізках справді калатала тонко пов’язана з фармацевтикою думка. Навіщо обмежуватися тим сором’язливим замаскованим задоволенням, яке я вже якось спробував? Мені являлись інші хтиві образи, похитуючись і вишкіряючись. Я бачив, як даю матері й доньці потужне снодійне, аби абсолютно безкарно пестити молодшу цілу ніч. Будинок повнився Шарлоттиним хропінням, а Лоліта майже не дихала уві сні, нерухома, наче намальоване дитя. «Мамо, присягаюся, Кенні ніколи не торкався мене». «Ти брешеш, Долорес Гейз, або це був інкуб 115 ». Ні, так далеко я б не зайшов. Так Гумберт Перевертень марив та завбачував, і багряне сонце бажання й рішучості (дві рушійні сили створення живого світу) линуло у височінь, а тим часом на послідовних балконах послідовні розпусники підіймали келихи з шампанським за минулі й майбутні ночі. А потім, метафорично кажучи, я розбив келих на друзки і сміливо уявив (адже тоді вже сп’янів від своїх видінь і недооцінював власну м’якість), як поступово візьмуся за шантаж – ні, це слово занадто гучне, я візьмуся за легенький шантажик – старої Гейзихи і змушу дозволити мені забавлятися з малою, тонко натякнувши бідолашній закоханій у мене до нестями Голубочці, що покину її, якщо вона заборонить мені бавитися з моєю законною пасербицею. Одним словом, перед такою Приголомшливою Пропозицією, перед таким різноманіттям і широтою перспектив я був беззахисним, немов Адам перед анонсом ранньої історії Сходу, що фата-морганою виринула в яблуневому саду.

113

Оце так слово! (фр.)

114

Хлорид ртуті (II) – безбарвні кристали ромбічної сингонії. Застосовують для отримання інших солей ртуті, як дезінфекційний засіб у медицині (частіше розведеним 1:1000), для протравлення насіння, у фармацевтичній промисловості, для просочення деревини тощо. Смертельна доза в разі прийому всередину 0,5 г.

115

Інкуб – у середньовічних легендах розпусний демон, котрий шукає сексуальні зв’язки з жінками.

А зараз запишіть важливе зауваження: митець у мені переміг джентльмена. Мені знадобилося неабияк напружити волю, щоб спромогтися налаштуватися в цих мемуарах на лад того щоденника з часів, коли пані Гейз була для мене лише перепоною; утім, я вважаю своїм мистецьким обов’язком передати ті інтонації, хай якими фальшивими і брутальними вони здаються мені тепер. На щастя, моя оповідь дісталася тієї миті, коли я можу припинити ображати бідолашну Шарлотту заради ретроспективної правди.

Бажаючи позбавити бідолашну Шарлотту двох- трьох годин занепокоєння на звивистій дорозі (та запобігти, можливо, автомобільному зіткненню, котре зруйнувало би наші такі різні мрії), я передбачливо, але даремно спробував зв’язатися з нею, зателефонувавши до табору. Виявилося, що вона поїхала тридцять хвилин тому, і натомість мені дали Ло. Звиваючись та переповнюючись по вінця, я повідомив, що хочу побратися з її матір’ю. Довелося повторити двічі, бо щось відволікало від мене її увагу. «Ого, оце круто, – засміялася вона. – Коли весілля? Постривайте секунду, тут цуценя… Цуценя взялося за мою шкарпетку. Слухаю…» Вона додала, що, схоже, непогано там розважиться… Поклавши слухавку, я збагнув, що кількох годин у тому таборі вистачить, аби витіснити новими враженнями образ привабливого Гумберта Гумберта з Лолітиної голівоньки. Та хіба тепер це мало значення? Після весільної церемонії спливе пристойна кількість часу, і я поверну її собі. «Букет вінчальний на могилі не встиг би навіть пожовтіть» 116 , як сказав би поет. Але я не поет. Я лише надзвичайно сумлінний літописець.

116

Дослідники вважають цю фразу пародією на тогочасну поетичну моду.

Коли Луїза пішла, я оглянув уміст холодильника й, оцінивши його як надміру аскетичний, вирушив до міста, де купив найкалорійніших продуктів. На додачу я придбав дорогий алкоголь та кілька видів вітамінів. Я був переконаний, що за допомогою цих збудників і власних природних ресурсів зможу подолати спричинену браком почуттів зніяковілість, коли настане час продемонструвати нестримну й нетерплячу жагу. Раз по раз винахідливий Гумберт викликав у пам’яті Шарлотту, за якою підглядав у шпарину чоловічої уяви. Тіло її було добре доглянутим і струнким, тут не посперечаєшся; і, напевно, я міг урятуватися думкою, наче вона Лолітина старша сестра, якщо тільки не уявлятиму занадто детально її важкі стегна, округлі коліна, пишні груди, грубу рожеву шкіру («грубу» в порівнянні з шовком та медом) та решту рис жалюгідного й нудного створіння, яке називають вродливою жінкою.

Сонце звично обійшло будинок, і день похилився до вечора. Я зробив собі коктейль. І ще один. І ще. Мій улюблений напій джинанас – суміш джину з ананасовим соком – завжди подвоював мою енергію. Вирішив зайнятися нашим занедбаним моріжком. Une petite attention 117 . Він вкрився кульбабами, а чийсь клятий пес – ненавиджу псів – спорожнився на кам’яні плити, де колись стояв сонячний годинник. Кульбаби здебільшого вже перетворилися із сонць на місяці. У моїх жилах танцювали джин і Лоліта, і я мало не перечепився через розкладні стільці, які збирався віднести. Зебри з кривавими смугами! Іноді відрижка лунає овацією, принаймні так звучала моя. Старий паркан за садком відмежовував нас від сусідських відходів, смітників та бузку, однак між переднім краєм нашого моріжка (там, де він похило спускався вздовж однієї стіни будинку) й вулицею не було нічого. Завдяки цьому я міг визирати (із самовдоволеною посмішкою того, хто збирається вчинити щось добре), чи не повертається, бува, Шарлотта: цей зуб слід було вирвати негайно. Ледве тримаючись на ногах і спираючись на ручну косарку – а шматочки трави, здавалося, цвірінькали в низьких променях сонця, – я не відривав очей від тієї ділянки приміської вулички. Вона звивалася до нас з-під склепіння велетенських тінистих дерев, а потім поспіхом – стрімкіше, стрімкіше – спускалася повз порослий плющем цегляний будинок старої пані Візаві та її крутий моріжок (значно доглянутіший за наш), щоб заховатися під нашим ґанком, якого я не бачив із того місця, де радісно відригував і працював. Кульбаби загинули. Сморід рослинного соку змішався з ананасовим. Двійко дівчаток, Маріон та Мейбл, за чиїми пересуваннями я автоматично слідкував останнім часом (та хто міг замінити мою Лоліту?), пішли в напрямку проспекту (з якого спускалася наша Лоун-стрит) – одна штовхала велосипед, а друга дзьобала щось із паперової торбинки, і обидві базікали на повні сонячні голоси. Привітний та м’язистий негр Леслі, садівник і шофер старої пані Візаві, усміхнувся мені звіддаля й гукнув, а потім ще раз гукнув, коментуючи слова жестами, що сьогодні я вкрай бадьорий. Дурнуватий пес заможного сусіда-лахмітника кинувся навздогін за синьою автівкою – за Шарлоттиною. Привабливіша з дівчаток (гадаю, Мейбл) у шортиках і бюстгальтері, якому н'iчого було тримати, така яскравоволоса (німфетка, присягаюся Паном!), пробігла назад, жмакаючи свою паперову торбинку, й заховалася від Зеленого Козла за фронтоном маєтку пана та пані Гумбертів. Із затінку листя виринув мікроавтобус, продовжуючи тягнути якусь його частину за собою на даху, аж поки тінь не луснула й не закрутилася в ідіотському алюрі; напівоголений водій тримався лівою рукою за дах, а пес Лахмітника біг назирці. Запала радісна пауза, а потім, із тремтінням у грудях, я помітив повернення Синього Седана. Я бачив, як він ковзнув униз і зник за рогом будинку. На мить я вихопив поглядом її блідий спокійний профіль. Мені спало на думку, що вона не дізнається, залишився я чи поїхав, аж поки не підніметься на другий поверх. За мить Шарлотта з виразом жахливого страждання визирнула з вікна Лолітиної кімнатки. Кинувшись нагору сходами, я встиг дістатися туди, перш ніж вона вийшла.

117

Невеличка уважність (фр.).

18

Коли наречена – удовиця, а наречений – вдівець; коли вона прожила в Нашому Чудовому Маленькому Містечку менше двох років, а він – менше місяця; коли мосьє хоче, щоб клята тяганина якомога швидше скінчилася, а мадам із поблажливою усмішкою поступається йому, тоді, мій читачу, весілля зазвичай влаштовують «скромне». Наречена може обійтися без діадеми з помаранчевого цвіту, що триматиме клаптик фати, й без білої орхідеї між сторінок молитовника. Маленька донька нареченої могла б додати церемонії поєднання шлюбними путами Г. та Г. трохи живого рум’янцю; однак я відчував, що не наважуся на ніжності із загнаною в кут Лолітою, тому погодився, що не варто виривати дитину з її улюбленого табору «Ку».

Моя soi-disant 118 пристрасна й самотня Шарлотта в буденному житті виявилася практичною й товариською. На додачу я довідався, що, попри невміння приборкувати власне серце й зойки, вона була принциповою жінкою. Невдовзі після того як Шарлотта більш-менш стала моєю коханкою (попри збуджувачі, її «нервовий, нетерплячий ch'eri, героїчний ch'eri!» спочатку зіштовхнувся з деякими труднощами, однак компенсував це казковим асортиментом старосвітських любощів), добродійка влаштувала мені допит на тему моїх сосунків із Господом. Я міг би сказати, що в цьому сенсі не страждаю жодними упередженнями, але відповів натомість, віддаючи данину набожній банальщині, що вірю в космічний дух. Розглядаючи нігті, вона також поцікавилася, чи не було в моїй родині якихось чужих домішок. Я відповів запитанням на запитання: чи побралася б вона зі мною, якби знала, що дід матері мого батька був, приміром, турком? Вона запевнила, що це її анітрохи не цікавить; але якби раптом довідалася, що я не вірю в Нашого Християнського Бога, вкоротила б собі віку. Шарлотта так урочисто повідомила це, що в мене мороз пішов поза шкірою. Саме тоді я довідався, що вона – принципова жінка.

118

Так звана (фр.).

Ох, її манери були такими благопристойними: Шарлотта завжди казала «перепрошую», варто було лише слабкій відрижці перебити її гладеньку бесіду; вимовляла слова на французький штиб, а в розмові зі своїми колежанками називала мене «пан Гумберт». Я подумав, що їй сподобається, якщо, увійшовши до товариства, я принесу за собою романтичний ореол. У день нашого весілля у світській колонці ремсделського «Джорнал» з’явлося невеличке інтерв’ю зі мною та фотографія Шарлотти: одна брова трохи піднята, а в прізвищі помилка – «Гейзер». Попри цю неприємність, публікація зігріла порцелянові стулки її серця і змусила базікал затремтіти від огидної радості. Долучившись до роботи в церкві та перезнайомившись із найкращими матусями Лолітиних однокласниць, Шарлотта спромоглася за двадцять місяців стати якщо не видатною, то принаймні прийнятною мешканкою містечка, однак ніколи раніше не потрапляла до тієї захопливої rubrique 119 , а тепер опинилася там завдяки мені, панові Едґарові Г. Гумберту («Едґара» я додав, просто щоб повипендрюватися 120 ), «письменнику і досліднику». Журналіст, брат мого Макку, записуючи це, забажав знати, що саме я написав. Не пам’ятаю, як я відповів, але в нього вийшло так: «Кілька книжок про Пікока 121 й Ромба 122 та інших поетів». В інтерв’ю також згадувалося, що ми з Шарлоттою знайомі вже кілька років і що я був далеким родичем її покійного чоловіка. Я натякнув, що крутив із нею роман тринадцять років тому, але в газеті цього не написали. Шарлотті я сказав, що світська колонка мусить мерехтіти блискітками помилок.

119

Рубрики (фр.).

120

Дослідники вбачають тут чергову алюзію на Е. А. По.

121

Англійський письменник-сатирик і поет XIX століття.

122

Журналіст перекручує прізвище Артура Рембо – французького поета XIX століття.

Не припиняймо нашої цікавої оповідки. Чи відчував я, пожинаючи плоди свого підвищення від мешканця до коханця, лише гіркоту й відразу? Ні. Пан Гумберт визнає легеньке збудження власного марнославства, ледь помітну чутливість, навіть певний візерунок витонченого каяття, що рухався сталлю його змовницького кинджала. Я раніше навіть не уявляв, що ця дещо смішна, однак досить приваблива пані Гейз зі своєю сліпою вірою в мудрість церкви, книжковим клубом, її манірною вимовою, її різким, холодним, презирливим ставленням до чарівної дванадцятирічної дитини з укритими пушком рученятами може перетворитися на таке зворушливе, безпомічне створіння, варто мені лише торкнутися її своїми руками (що сталося на порозі Лолітиної спальні, куди Шарлотта боязко відступала, повторюючи: «Ні, ні, ні»).

Зміна пішла їй на користь. Її усмішка, що раніше була напускною, відтоді засяяла абсолютним обожнюванням і чимось таким м’яким та вологим, що я здивовано впізнавав схожість із милим, безглуздим, розгубленим поглядом Лоліти, коли вона тішилася новому сиропові в автоматі з газованою водою або безмовно захоплювалася моїм дорогим, завжди новеньким, наче щойно від кравця, одягом. Глибоко зворушений, я спостерігав за Шарлоттою, коли вона, обмінюючись материнськими турботами з якоюсь іншою дамою, прибрала той національний вираз жіночої покірності (очі закотилися, а рот звисає набік), дитячим варіантом якого, як я бачив, часто користувалася Ло. Перш ніж лягти, ми завжди випивали якийсь коктейль, і з його допомогою я уявляв доньку, пестячи матір. Ось білий живіт, у якому моя німфетка лежала в 1934 році, скрутившись рибкою. Це ретельно пофарбоване волосся, таке стерильне, як на мій нюх і дотик, іноді під світлом лампи в ліжку зі стовпчиками хоча б відтінком, якщо не м’якістю, нагадувало кучері Ло. Я невпинно повторював собі, що моя щойно виготовлена в натуральну величину дружина біологічно має найближчий доступний мені зв’язок із Лолітою: що в Лолітиному віці Лотта була такою ж бажаною, як її донька і як буде одного дня Лолітина донька. Я змусив дружину видобути з-під завали черевиків (виявилося, пан Гейз кохався на них) альбом тридцятирічної давнини, аби подивитися, як виглядала Лотта в дитинстві; і навіть попри погане світло і незграбний одяг, я зміг упізнати перший нечіткий нарис Лоліти, її ніг, вилиць, кирпатого носика. Лоттеліта, Лолітхен!

Так я зазирав, мов допитливий Том 123 , крізь живопліт років у темні віконця. А коли за допомогою жалюгідно-палких, наївно-хтивих пестощів вона, ця жінка з королівськими сосками й важкими стегнами, готувала мене до нічного виконання обов’язків, я досі намагався знайти запашний слід німфетки, з розпачливим гавкотом гасаючи підліском темної трухлявої пущі.

Я просто не в змозі переказати вам, якою слухняною, якою зворушливою була моя бідолашна дружина! Щоранку в гнітюче яскравій кухні з хромованим блиском, календарем компанії «Хардвер і Ко» й милим сніданковим кутком (копією кафетерію, де Шарлотта з Гумбертом воркували вдвох у студентські часи) вона сиділа в червоному халаті, спершись ліктями на пластмасову стільницю й підпираючи щоку кулаком, і з нестерпною ніжністю пильно дивилася, як я поглинаю шинку та яйця. Нехай Гумбертове обличчя посмикувалося від невралгії, в її очах воно змагалося красою та жвавістю з сонячним сяйвом і тінями від листя на холодильнику. Моє похмуре роздратування вона вважала мовчазною любов’ю. Мій невеликий щорічний дохід разом із її ще меншими заощадженнями здавався їй блискучим статком, але не тому, що отриманої суми вистачало для задоволення більшості потреб середнього класу, а тому, що навіть мої гроші сяяли для неї чарами моєї мужності, і вона уявляла собі наш спільний капітал в образі одного з південних бульварів опівдні, з густим затінком на одному хіднику та гладеньким сонцем на другому, що тягнеться аж до кінця перспективи, туди, де майорять рожеві гори.

123

Згідно з легендою, коли леді Ґодіва їхала оголеною на коні, вимагаючи, щоб її чоловік зменшив податки, всі мешканці Ковентрі позачиняли вікна й лише допитливий Том підглядав.