Ловці перлів

— Море велике, Абдаллаху, — мовив він, похитуючи головою. — Воно займає більше простору, ніж усі землі світу.

Абдаллах не відповів. Він дивився на Бабелона похмурим, непривітним поглядом і схожий був на людину, яка, прокинувшись, побачила біля свого ліжка істоту надто неприємну. Проте це не збентежило усміхненого Бабелона.

— Але море одноманітне, Абдаллаху, — вів він далі, вкрадливим голосом, в якому чулися нотки жалю. — В морі є лише перли та риба. Перли ти сховаєш, а рибу — з'їси. І що тобі з цього? Нічого…

Абдаллах усе ще мовчав. Лише прудко змахнув рукою, спіймав муху та з насолодою розчавив її, маючи при цьому такий вигляд, ніби тримав у пальцях самого Бабелона.

Так, у всякому разі, пан Бабелон пояснив собі Абдаллахів жест.

— Я твій друг, Абдаллаху, — мовив пан Бабелон, усміхаючись. — Я старий, але люблю молодих і розумію їхні прагнення. В мене немає синів, але якби вони були, я б не ув'язнював їх на острові Ель-Кебір.

— Забирайся геть! — сказав Абдаллах. Руки в нього тремтіли.

Але пан Бабелон не рушив з місця.

— Я піду, — сказав він. — Повернуся до Массауа й, сидячи в своєму домі, повному радощів, скажу тим, хто приходить до мене розважитись: «Мав я розмову з одним шляхетним юнаком. Він нещасний, і я хотів дати йому щастя. Але юнак відмовився й залишився сам у своєму нещасті. Він, мабуть, блаженний».

Якусь мить Абдаллах мовчав. Він не дивився на пана Бабелона, але не дивився вже й на море. Він взагалі нікуди не дивився, хоч очі в нього були широко розплющені.

— Ти не сказав, що хочеш дати мені щастя, — пробурчав він нарешті.

— Я не встиг тобі сказати це, але кажу тепер коли хочеш, поїдьмо зі мною до Массауа. В Массауа багато розваг, багато красунь, багато музикантів і танцівниць.

Абдаллах усе ще дивився поперед себе очима, які нічого не бачать, хіба тільки те, що малює перед ними фантазія, його худі руки вже не трусилися, зате серце несамовито калатало, наче в норця, який працює на небезпечній для життя глибині. Про це свідчила жилка, яка пульсувала на зап'ясті під оливковою шкірою. І пан Бабелон бачив її, ту жилку: як на свій вік, він був на диво спостережливий і зіркий.

Пан Бабелон підвівся.

— Поїдеш, Абдаллаху? — спитав спокійно. — Твій батько зрадіє, бо він тебе боїться.

На довгастому жорстокому Абдаллаховому обличчі промайнула посмішка. Але вона відразу ж зникла, і молодик зціпив зуби від люті.

— У мене немає грошей, — вигукнув він. — Я син Саїда, але в мене немає грошей! Я…

— Синові Алі Саїда гроші не потрібні,— посміхнувся пан Бабелон. — Коли ти посядеш місце свого батька, то матимеш багато грошей. Ти матимеш посудину з перлами, які можна буде продати… — Пан Бабелон замовк, обережно зважуючи дальші слова. — Твій батько, Абдаллаху, — мовив він задумано, — житиме недовго. Я не лише пропоную тобі жити в Массауа, але й позичу тобі грошей. Хочеш?

Абдаллах не відповів. Він підвівся й разом з паном Бабелоном вийшов з будинку, йдучи до корабля, Абдаллах жодного разу не оглянувся. Він забув про свою матір, а може, й взагалі не думав про неї. Він зійшов на корабель з порожніми руками, так, як був, — у червоних сап'янових черевиках, у тюрбані нащадка пророка та в халаті з гаптованими золотом вилогами. Він не взяв з собою нічого. Спадкоємцеві Алі Саїда нічого не потрібно.

За чверть години «Джаміле» вийшла в море й незабаром зникла за обрієм.

Коли наступного дня Саїд повернувсь у Джумеле й дізнався, що його син утік з паном Бабелоном, він відітхнув з полегкістю. Але варту біля дверей своєї спальні не зняв і обов'язків невільника, що куштував приготовані Саїдові страви, не скасував.

Зайшовши до Зебіби, він сказав:

— Вовченя втекло й повернеться сюди аж після моєї смерті.

— Це не вовченя, — відповіла Зебіба. — Це твій син.

— Так, кивнув головою Саїд. — Але народився він у хворому череві.

Зебіба схилила голову.

— Іншаллах. Воля аллаха… Іншаллах, — зітхнув Саїд. Біля виходу він іще раз обернувся:

— Якби в мене були інші сини, я б наказів убити його.

Залишившись на самоті, Зебіба довго плакала.

4

В той час, коли пан Бабелон віз Абдаллаха до Массауа, пан Попастратос теж подорожував. Він гасав на кораблі від острова до острова, зупинявся то тут, то там, і знову виходив у море. Матроси «Ель-Сейфа» подейкували, ніби курс корабля нагадує скоріше слід гадюки, а не слід меча, якого несе на своєму носі.

І ось одного такого рейсу, коли команда могла відпочити на зупинках й коли, пливучи по спокійному морю, можна було відітхнути спокійно й задивитися на обрій, що безнастанно мінився, коли вечорами біля вогню люди співали або розповідали про пригоди джіннів, коли вночі довго не приходив сон, — у душів Саффара спалахнуло яскраве світло. І запалив те світло єгиптянин Гамід.

Тож сталося так, що саме Гамід роздмухав у Саффарові іскорку, від якої згодом спалахнуло велике світло. Ця Гамідова іскорка була не першою. Першим був той промінчик, який засвітивсь у сутінках Саффарового розуму на палубі «Ель-Кебіра», тоді, коли нахуда й серіндж спокійненько читали святу молитву фатиху, хоч перед тим крали й брехали.

Гамід мав довгасте обличчя фелаха й напрочуд спокійні очі. На «Ель-Сейфі» він був керманичем, і сам гаразд не знав, чому заприятелював із Саффаром. За кастовим поділом, що існував у цих краях, Гамід стояв незрівнянно вище від цього голого сомалійця зі скуйовдженим чубом. Гамід був єгиптянин, мав світлу шкіру, іноді носив сорочку, а в Массауа часом навіть одягав дрантивий піджак. То звідки ж узялася ця приязнь? Гамід не знав. Насправді ж причиною всього було дитяче захоплення, що світилося в Саффарових очах, наївна пошана, що нею Саффар оточував Гаміда, який був на волосинку приступніший від інших з вищої касти і знав більше, ніж будь-хто інший, бо вмів читати й писати. Гаміда тішило те захоплення, хоч сам він цього й не усвідомлював.

У години вимушеної бездіяльності, коли в рибальському селищі Саффар чекав нагоди, щоб повернутися до Джумеле, він уперше замислився. Саме тоді його мозок, розплутавши плетиво міркувань, дійшов висновку. Висновку несподіваного й приголомшливого. Саффар зрозумів — щоправда, тоді це було лише здогадом, передчуттям, — що є на світі люди, які багатіють коштом його друзів і його власним коштом. Ці люди не бояться навіть святої присяги, не гребують навіть клятвопорушенням перед лицем аллаха, аби тільки обдурити бідаків та замаскувати свою кривду.