Ловці перлів
Шрифт:
Тож Камес зрозумів, що сталося. Все ще тримаючи камінь, він випроставсь у човні на повен зріст і закричав. Його пронизливий горловий крик полинув над морем,і чоловіки на інших човнах підвели голови. Але вони побачили лише порожню гурі. Камес уже падав на дно зі своїм каменем.
А Аусса висів у глибині, наче птах, що хоче злетіти, та не може. Тридакна — страхітлива сагала, або кропильниця, — перекусила зап'ястя його лівої руки, але не до кінця, бо щелепи цієї мушлі не рівні. Аусса вже був без руки, однак висів на ній, не тямлячи тієї жахливої миті нічого, нічого, крім того, що вже ніколи не побачить сонця, яке великим вогнистим диском просвічувало крізь блакитно-зеленавий присмерк. Не бачив він і Камеса,
Аусса навіть не дуже відчував біль — такий безмежний був його жах. Не відчув він і дотику Камесового ножа, що перетнув рештки м'язів, залишаючи кропильниці її здобич. А потім вони обидва летіли вгору, до сонця, й Аусса був такий щасливий, що хотів закричати… Але вода залила його легені, й тіло враз скулилося в Камесових обіймах, наче вперше відчуло біль. Наступної миті вони виринули на поверхню, й Камес побачив п'ять гурі, що мчали до них, гнані квапливими помахами весел.
Ловці раділи, повертаючись з Ауссою: ангел смерті не прийшов! Аллах змилостивився!
З його волі сагала розтрощила Ауссі кістку, інакше Камесів ніж нічим би не зарадив.
— Аллах акбар! Аллах великий! — співали й вигукували високими голосами смагляві чоловіки. Серця їхні, мов у дітей, завжди були відкриті радощам. Вони були дітьми природи й любили життя, мов діти. А Аусса ще жив! І вони вславляли аллаха: ангел смерті пішов ні з чим!
Спостерігаючи з берега човни, що швидко наближалися, хаджі Шере хмурився й нервово посмикував свою борідку, брудну, наче ріпчине бадилля. Він не любив, коли ловці поверталися раніше, ніж це було визначено споконвічними звичаями. Побачивши ж закривавленого Ауссу, він затулив обличчя краєм свого бурнуса й голосно вигукнув слова корана:
— Погляньте, аллах робить мертве живим. І живе мертвим. Такий він, аллах!
— Іншаллах, — уклонився серіндж. — Хай буде його воля!
— Іншаллах, — уклонилися ловці. Вони були данакільці, але багато поколінь тому прийняли іслам, і віра їхня була непохитна.
Ауссу винесли з човна й поклали в затінку на пісок. З обрубка руки цебеніла кров. На запах крові злетілися мухи. Тоді один з хлопчиків, Саффар, умостився біля пораненого й почав відганяти їх ганчіркою, прив'язаною до палички. А Аусса дивився в небо, немов чекав якогось аллахового знамення чи принаймні альбатроса, того самого, що летів тоді до суходолу. Але небо було порожнє й таке сліпуче, що Аусса заплющив очі, бажаючи лише одного — заснути й не чути більше нестерпного болю. Він страшенно стомився. Відчував, що життя витікає з його тіла, наче вода з розбитої пляшки.
— Води! — вигукнув раптом Аусса. Його мучила спрага й водночас така ж пекуча думка про те, що треба пити, аби надолужити втрату крові.
Йому дали пити. Потім принесли мотузок і перев'язали руку нижче ліктя. Але кров усе текла. Затягли мотузок іще дужче. Кров текла. Більше вони не могли нічого вигадати й мовчки безпорадно стояли над ним, а хлопчик Саффар ганчіркою відганяв від пораненого мух.
— Треба плисти до Джумеле, — нарешті сказав Камес.
Хаджі Шере насупив брови. Він не любив, коли якийсь там данакільський норець давав поради. А головне, він не хотів плисти до Джумеле, а тоді назад. Бо змарнував би цілий день ловів, а може й більше, якщо не буде погожого вітру.
— До хакіма, [5] — знову мовив Камес.
Хаджі Шере підняв свої неспокійні очі до неба.
— Коли аллах забажав, щоб кров бігла, то що зможе хакім? — запитав він.
Ніхто йому не відповів.
— Іншаллах, —
уклонився серіндж. — Воля аллаха.— Іншаллах, — уклонилися чоловіки. Вони любили життя, але вірили, що ніхто неспроможний змінити ані рисочки в написаному аллахом Кісметі; Кісмет—це Доля, й ніхто її не уникне. Так говорить коран. То що ж зможе хакім? Нічого. Хай буде воля аллаха!
5
Хакім (араб.) — лікар-тубілець.
А кров текла на пісок. Але пісок був сухий і спрагло всмоктував її. Здавалося, ніби це сам аллах пив ту кров своїми невидимими вустами. Він її дав, він її й забирає назад… Хай буде воля аллаха.
Так говорили чоловіки, проте все ще стояли й дивилися на кров. Тоді серіндж зробив благородний жест. Він одірвав клапоть від свого смугастого бурнуса й, клякнувши на пісок, перев'язав те, що лишилося від Ауссиної руки. Кров зникла.
— Повертайтесь у море й ловіть далі, — сказав хаджі Шере. — Ми зробили все, що могли. Аллах знає, що наше сумління чисте.
Неспокійні очі хаджі Шере втупилися в землю, наче під час молитви.
— Так, аллах знає,— сказали ловці. Вони вірили у аллахове всевідання, бо про це говорив коран. І їхнє сумління справді було чисте.
Ловці повернулися до човнів. Камес пішов разом з ними й пристав до одної з пар. Хаджі Шере дивився їм услід. Серіндж оглядав свій пошкоджений бурнус. Хлопчик Саффар не спускав очей з Ауссиної пов'язки, крізь яку просякала кров.
День минав, схожий на всі інші дні в цьому спраглому куточку світу. Не чути було жодного звуку, крім плескоту хвиль, не видно було жодного поруху, крім биття хвиль, ніякої зелені навколо, крім зеленої тіні, що її кидав на море вітрильник «Ель-Кебір». І не було подуву вітерця, не було захисту від спеки, навіть у затінку. Здавалося, час зупинився. І тільки червоні краплинки, що тихо—тихесенько падали на пісок з Ауссиної руки, нагадували ніжне цокання годинникового механізму.
Аусса мовчав. Він був жовтий, як пісок.
Саффарові здавалося, ніби з Аусси зникає щось, ніби тіло його випаровується у безвість, бо пісок усе ще пив червоні краплини, й не видно було, куди зникає кров.
Коли пополудні ловці повернулися на берег, щоб завидна повідкривати скойки, Аусса ще дихав. А серіндж, побачивши човни, що пливли до берега, відірвав іще один клапоть від свого бурнуса й знов перев'язав обрубок Ауссиної руки.
Хаджі Шере стояв на березі, радісно всміхаючись.
— Погляньте! — гукнув він. — Аллах змилувався. Кров майже зупинилася, вона ледь тече. Слава аллахові!
І чоловіки вклякнули на піску й почали гаряче молитися. Це був час вечірньої молитви. Потім вони висипали на березі свій вилов і, співаючи протяжної пісні, відкривали стулки мертвих перлових скойок. Ловці навіть не дивилися на них, а лише обмацували пальцями м'яке м'ясо всередині мушлів, що поширювали навколо страшенний сморід гнилизни, й викидали їх у море. І знов повільно плинув час, і скойка по скойці падала в море. Коли роботу скінчили, серіндж підрахував здобич. Вона була мізерна: жменька біль—білю, тобто дрібненьких перлин, не більших за шпилькову головку.
Тоді нахуда хаджі Шере знов упав на коліна й голосно промовив перші слова фатихи, тобто молитви, що рівнозначна присязі: я, мовляв, нічого не приховав від того, що дарував мені аллах сьогодні. Чоловіки пристали до молитви, а нахудині очі, наче в шаленому танку, застрибали з одного обличчя на інше. Але ось скінчилася й фатиха, і ловці підійшли до Аусси, що лежав на піску, блідіший від самого піску. Хлопчик Саффар усе ще відганяв мух, які кружляли навколо червоної плями на пов'язці.
— Спить, — сказав хаджі Шере. — Дамо йому спокій.