Львiвська гастроль Джимі Хендрікса

Машина зупинилася навпроти обмінки. Не заглушивши мотор, Тарас вибрався з салону. Підійшов до сяючого віконця.

Злегка затемнене скло з маленькою вирізаною нішею внизу для прямого контакту з клієнтами дозволило розгледіти симпатичну дівчину – беззмінну нічну працівницю цієї цілодобової обмінки. Хто працював у цій обмінці вдень, Тарас не знав. Якось не виходило у нього користуватися послугами «денного» обміну валюти.

– Доброї ночі! – Тарас усміхнувся, дивлячись їй у вічі й просовуючи у вирізану в склі нішу чесно зароблені злоті.

– Доброї, – вона кивнула.

Її рука в білій ажурній матер’яній рукавичці, що йшла під рукав червоного светра і, напевно, доходила майже до ліктя, забрала купюри.

Тарас побачив, як вона покрутила в руках кожну з них.

– Ось, візьміть, – просунула вона в нішу гривні.

– Вам там не холодно? – грайливо поцікавився Тарас, затримавши погляд на її тонких пальчиках, прихованих тканиною рукавичок.

– Не турбуйтеся, – відповіла вона. – У мене тут тепловентилятор.

Тарас прислухався і дійсно почув легке дзижчання.

– А я думав вас на каву запросити… Якщо вам холодно.

– Буде холодно, сама напрошуся! – трішки єхидно прозвучав її голосок.

Тарас, уже підійшовши до машини, на мить обернувся. Обличчя дівчини звідси було не розгледіти. Яскрава лампа, що світила в обміннику, виштовхувала своє світло у віконце з такою силою, що воно било по очах.

Тарас залишив «опель» під своїм будинком на Пекарській, а сам вирушив пішки до найближчого «Інтерактивного клубу».

Загадково-тьмяне освітлення підкреслювало, мабуть, те, що заклад цей цілодобовий і не дуже популярний. Декілька столиків із комп’ютерами, ліворуч – гола барна стойка, праворуч від неї – холодильник зі скляними дверцями, за якими стояли рядами пляшки пива, коли, води. Але навколо – нікого.

– Гей! – неголосно крикнув Тарас.

– Що, хто там? – прохрипів із-за барної стойки чоловічий голос.

Тарас підійшов ближче, побачив хлопчину, заспаного, з пом'ятим обличчям, у мішкуватому светрі.

– Вам що, Інтернет? – сонно запитав він.

– Ні, спочатку пива, потім кави.

– Кави немає, пиво є. Беріть у холодильнику.

Тарас узяв пляшку. Простягнув хлопчині. Той відкрив, дістав чисту склянку.

– Може, вам Інтернет увімкнути? – запропонував.

– Увімкни, – знизав плечима Тарас.

Хлопчина вийшов із-за барної стойки, сів за комп'ютер. Монітор засвітився, з'явилося зображення.

– Ну от, сідайте! – поступився він місцем Тарасу.

Тарас влаштувався за комп'ютерним відсіком. Праворуч і ліворуч його індивідуальний простір захищали дерев'яні перегородки.

Монітор освітлював маленьку стільницю з клавіатурою та мишкою краще, ніж будь-яка лампа. Тарас відсунув од себе клавіатуру. Налив пива в склянку. Пригубив. Потім дістав із кишені темно-синьої китайської куртки білий пластиковий тубус із-під гомеопатичних кульок. Відкрив. І акуратненько висипав на стіл два десятки маленьких камінчиків. Деякі з них були темніші, деякі світліші, але всі сірі. Відпив пива ще раз і почав пальцями ці камінчики рухати.

– У тебе лупи немає? – крикнув він у бік бару.

– Немає, – відповів хлопчина. – Ручка і папір є, а лупи…

– О! Дай мені паперу! – попросив Тарас.

Хлопчина приніс чистий аркуш А-4.

Тарас відразу зсунув долонею камінчики на біле полотно паперу. Вони стали помітніші.

– Що це? – запитав працівник цілодобового інтернет-клубу, що затримався за спиною клієнта.

– Це? – перепитав, обернувшись, Тарас. – Це лікувальні камені, – пожартував він.

– А від чого вони лікують?

– Іще не знаю, потрібно провести декілька експериментів…

Хлопчина, перед тим як відійти назад до барної стойки, обдарував Тараса підозрілим поглядом.

Допивши пиво, Тарас акуратно зсипав із паперу камінчики назад у пластиковий тубус, закрив його і засунув у кишеню.

Розплатився й пішов.

Туман уже починав здійматися над Львовом, ніби вулиці самі виштовхували його вгору.

Скрипнули двері парадного. Тарас подивився на дерев'яні сходинки, кожна з яких, наче клавіша розладнаного рояля, видавала непередбачуваний звук. П'ята сходинка була найгучнішою та найпронизливішою. її звук якимось чином одразу будив сусіда з першого поверху – злопам'ятного Єжи Астровського, колишнього перукаря, колишнього банщика, колишнього палітурника і колишнього охоронця універмагу. Зараз Єжи Астровського можна було назвати просто «колишнім». Більше він ніде не працював, зате регулярно пив і, напившись, шукав співрозмовників, при цьому виключно тверезих. До п'яних він сам у п'яному стані ніколи не підходив – боявся. Може, цією поведінкою хотів підкреслити, що і сам він небезпечний, коли п'яний? Але у небезпеку, що йшла від нього, вірилося важко. Зовні він був пухнастий і котоподібний. Навіть коли він скандалив із Тарасом через шум, по його обличчю, худому, красивому, з тонкими рисами, було очевидно, що він потребує ласки та жалості, а через відсутність їх він і скандалить.

Тарас переступив п'яту сходинку і, подолавши ще з десяток, зупинився біля своїх дверей.

Із тихого приймача-брехунця, що стоїть із незапам'ятних часів на кухонному столику, долинув Гімн України.

– Шоста година, – Тарас позіхнув. – Пора лягати. Хто з гімном лягає, тому Бог дає!

Тарас зі шкільних років старався бути людиною слова. Ось і цього разу він сказав і вже через п'ять хвилин ліг, намагаючись підрахувати: що ж йому дав Бог за минулу робочу ніч? Що і скільки?

Розділ 4

Через відчинену кватирку, окрім прохолодної вогкості, до однокімнатної квартири Тараса залетів іще й дзенькіт недалекого трамвая. Але Тарас солодко спав. Йому снився Жириновський, грубий і рішучий, і говорив чомусь Жириновський уві сні по-українськи, але говорив правильні слова: «Україна має бути від моря і до моря! Ми ще вмочимо українські чоботи в Індійському океані!»

І тут же приснилося Тарасу, що він спить і бачить цього Жириновського уві сні, а сам, у верхньому сні, в начебто більш підконтрольній свідомості оболонці сну, думає про те, що потрібні Україні свої Жириновські, свої, українські до мозку кісток. І нехай вони будуть запеклими демагогами і навіть ідіотами, але служитимуть українському народові вірою і правдою, прищеплюючи йому пильність по відношенню до ворога і доладно пояснюючи саме поняття «ворога вітчизни». Окрім цих думок, щось іще стороннє відносно Жириновського й України було присутнє на недодуманому і недомовленому рівні. Було присутнє і ніби свербіло, вимагаючи уваги, як свербить щойно вкушене комаром місце. Ще, можливо, хвилин двадцять сну, і зрозумів би, дочекався б Тарас прояснення цієї недодуманості. Але тут задзеленчав дверний дзвінок, струснувши тіло сплячого хазяїна квартири своєю фізичною несподіваністю. Услід за цим вибралося тіло зі свого сплячого стану. І, перш ніж зникнути, злилися в одну обидві оболонки його непростого сну.

Розплющив очі. Дзвінок уже затих, але він устиг пройти наскрізь через його слух, і відлуння дзвінка все ще дзвеніло в повітрі квартири і всередині голови.

Тарас нікого не чекав, а отже, у двері міг зараз дзвонити тільки його сусід знизу. Але з якого дива? Адже пам'яталося Тарасу дуже виразно, як він переступив п'яту сходинку. Отже, розбудити сусіда його раннє повернення додому могло тільки в одному випадку – якщо той узагалі не спав.

Тарас надів білий махровий халат, списаний із готелю «Жорж» знайомим банщиком. Уліз ногами в капці й рушив до дверей, налаштовуючись на помірну грубість, аби скоротити до мінімуму спілкування з сусідом.

Клацнув замком і відчинив дерев'яні двері, прикрашені слідами від колишніх замків, непрацюючими замками і двома, які все ще підкорялися ключам.

Перед ним стояла Оксана, давня знайома Тараса, в довгому пальті сіро-зеленого кольору. На обличчі одвічна усмішка, за якою міг ховатися будь-який настрій: від єхидного і знервованого до світлого і святкового. Біля її ніг лежала об'ємиста господарська сумка, закрита на «блискавку».

– Що, не чекав? – здивувалась Оксана, оглядаючи махровий халат із вишитим червоними нитками словом «Жорж» на нагрудній кишеньці.