Лялька

_{Все це свідчення вже авторської тенденції, хоч для того, щоб показати гнилизну аристократів, багато не треба. Для Пруса — це стовписько себелюбців, які і почуттів справжніх не мають, бо все тут як на виставці, все для огляду, — всі вони як експонати, а всередині — нездари і майже не пристосовані до життя. Барон Кшешовський має лише одну небуденну рису — вміє залазити в борги, а тоді висмоктувати гроші з дружини. Сцена дуелі з Вокульським якнайкраще скарикатувала цього нікчему й боягуза, якому, однак, ніколи не бракувало пихи. Його дружина походження простішого, вона має справжнє людське горе: померла маленька дочка. Але і в цьому горі в баронеси стільки перетягів, стільки нещирого і неприємного, що читач більше симпатизує студентам, які тероризують «бідну жінку», ніж самій «бідній жінці». Бо вона ніколи нікому не зробила нічого доброго, навіть коли} на неї і спадають хвилі просвітління. Бо в її основі як людини — зло. Зло навіть у дрібницях, зло всевичерпне, всепоглинаюче, хоч у суті це справді нещасна жінка. Вона висмоктана життям, висмоктана настільки, що вже перетворилась на опудало, яке може жити тільки в світі анонімних листів, істерики і підступів.

_{Не менш карикатурний «патріотичний» князь, людина, яка, може, й непогана, але цілковито бездарна і немічна. Проте посідає в суспільстві він становище значне і мусить з цим рахуватися. Можливо, тому він підтримує Вокульського, хоч зрозуміти суть життя й сьогодення йому несила. Сказати патріотичну промову, пустити патріотичну сльозу, згодитися на — «демократичну», насправді ж досить вигідну для себе, пропозицію про Товариство сприяння торгівлі з Росією — все це можна, все це потрібне, бо служить «нещасній батьківщині». Все це, врешті, єдине, на що він здатний.}

_{Ще більше, ніж князь, неспроможний існувати Ізабеллин батько пан Томаш. Протративши все, що залишилося від спадку, пан Томаш стоїть перед загрозою цілковитого краху. Проте навіть ця небезпека не пробуджує в ньому здорового глузду. Ленцький катастрофічно не розбирається ні в людях, ні в житті. Єдине його надбання горда постава і хороші манери. Пап Ленцький може сподіватися тільки на щасливий випадок, який врятує і його, і його родину. Навіть паяна Ізабелла має більше тверезого глузду, ніж він, вона значно швидше й прозірливіше проглядає корені того «щасливого випадку», який їм усе-таки надається долею. Але вони занадто кволі й пиховиті, щоб могли з того скористуватися.}

_{Панові Ленцькому лишається одне, єдиний шлях для вирішенпя всіх цих затяжких для його мозку питань, шлях, який один кладе кінець усім пристрастям і хвилюванням, — вихід із життя. В кінці роману ми дізнаємося про Ленцького, що він помирає.}

_{Вже повну огиду викликає світський донжуан Старський, який має енергію лише до двох занять: крутити голови великосвітським панночкам і віртуозно позичати гроші, а тоді не менш віртуозгіо викручуватися від кредиторів. Однак роль йому відводиться в романі значно більша. Її визначає Охоцький: Старський — протверезпик зачарованих умів, він розкриває очі Дальському і врештірешт Вокульському і змиває ту полуду, яка так скривлювала їхній визір світу. Роль ця незавидна, бо в суті своїй він потвора, але не можна відмовити йому і в рації існування. Він мусить бути такий: оголено потворний, щоб ми менше забували і всечасно отвережувалися. Він зворотний бік нашого доброго глузду, бо добрий глузд немислимий без здатності до нещадного аналізу.}

_{Єдина квітка на цьому «смітнику» — пані Заславська. Через цей образ Прус підносить дуже просту гуманістичну думку: скрізь людина може лишатися людиною, якщо вона справжня людина і якщо має мужність дивитися правді у вічі, не відводячи байдуже погляду перед болячками світу. Йожливо, Заславська — утопічний образ, але Прусові він потрібен хоч би для контрасту до його «смітника». І справді, Заславська дуже часто і дуже мудро пояснює складні ситуації, дає тлумачення тих чи інших подій, оцінює лдодей. Ці тлумачшшя й оцінки разюче точні. Проте все те добре, що є в Заславській, — достоїнства її особистості і не більше. Вопи зникають разом зі смертю героїні — після того навколо її маєтку, де так ідеально поставлене господарство, йде такий же брудний торг, як навколо усього, що є живе на «смітникові».}

_{Роман «Лялька» досить широке суспільне полотно. Окрім аристократії, тут описано світ торговців, частково — нижче міщанство і робітництво. Те все трансформується чи через образ Вокульського, чи через Ізабеллу, чи через Жецького. Це надає романові ще більшої широти, такої, якою відзначаються твори великої літератури. Епізод за епізодом пропливають перед читачем неспішливі, але надзвичайно пластично виліплені картини життя польського суспільства в минулому столітті. Воно розкладається перед очима на свої складові, даючи невичерпний харч мозкові читача. Тут є над чим подумати, є що доосмислювати, бо Прусові герої живуть так, як у житті. Помилки} тут лишаються помилками, — їх виправити не можна, хіба що не повторювати у майбутньому, — благородство — благородством, сила — силою. Все це змивається потужною хвилею, безповоротно заникливою хвилею часу, яка заховує все. Лише люди творчого заряду можуть відновити той проминулий блискотливий світ пристрастей, болів, радості й розчарувань. Під їхнім пером застигають шматки навіки втопулого часу, і ті люди, яких уже нема, і ті думки. Нам важливо мати ці застиглі шматки перед очима, нам потрібно постійно їх оживлювати перш за все для себе, бо перед людиною ніколи не зникає питання: який ти?..

_{Прусів роман належить саме до таких, які здатні доносити до сього дня відгомін гіроминулого. Він здатен пекти минулим болем, біль людський завжди пече однаково, бо є людський; тішити радістю, бо й радість людська незмінна. І завжди, як тільки дотикає нас життя, ми впізнаємо його, хоч би яке воно було віддалепе від нас часово. Болеслав Прус умів вигортати з попелу відгорілих дрібниць те, що не меркне під невблаганним подихом часу, він умів будити в людині те вічне й прекрасне, яке здатен відтворити тільки великий художник.}

_{Валерій ШЕВЧУК}

ЧАСТИНА ПЕРША

Розділ перший ЯКОЮ ЗДАЄТЬСЯ ФІРМА «Я. МІНЦЕЛЬ і С. ВОКУЛЬСЬКИЙ» КРІЗЬ СКЛО ПЛЯШОК?

На початку 1878 року, коли політичний світ був зайнятий Сан-Стефансьшш миром [1] , обранням нового папи і можливістю європейської війни, варшавське купецтво та інтелігенція одного з кварталів Краківського Передмістя не з меншим запалом цікавились майбутньою долею галантерейного магазину фірми «Я. Мінцель і С. Вокульський».

1

Сан-Стефанський мир — мирна угода після війни між Туреччиною і Росією, укладена 1878 року в Сан-Стефано біля Константинополя.

В одній з відомих ресторацій, куди вечорами сходились випити й закусити власники магазинів білизни та винних погребів, фабриканти екіпажів та капелюшів, шановані батьки родин, що жили з прибутків на капітал, та нероби-домовласники, так само часто говорилось про озброєння Англії, як і про справи фірми «Я. Мінцель і С. Вокульський». Огорнені густим сигарним димом, схилившись над пляшками з темного скла, мешканці цього кварталу закладалися: одні — виграє чи програє Англія, другі — збанкрутує Вокульський чи ні; одні називали Бісмарка генієм, другі — Вокульського авантурником; одні критикували поведінку Мак-Магона, другі твердили, що Вокульський явно божевільний, коли не щось гірше…

Фабрикант екіпажів пан Деклевський, який наполегливою працею в одному фаху здобув собі поважно громадське становище та маєток, а також радник Венгрович, який уже двадцять років підряд був членом-опікуном одного добродійного товариства, знали Вокульського найдавніше і найзавзятіше пророкували йому банкрутство.

— Саме банкрутством мусить скінчити людина, — казав пан Деклевський, — яка не тримається одного фаху та не вміє шанувати дарів щасливої долі.

А радник Венгрович за кожною такою сентенцією свого приятеля додавав:

— Божевільний! Божевільний!.. Авантурник! Юзьку, а принеси-но ще пива. Котра це воно пляшка?

— Шоста, пане раднику… За одну мить!.. — відповідав Юзек.

— Вже шоста? Як же лине час!.. Божевільний! Божевільний! — бурчав радник Венгрович.

Для відвідувачів ресторації, для її власника та офіціантів причини майбутньої руйнації Вокульського і його галантерейного магазину були так само ясні, як вогник газового ріжка, що освітлював зал. Причини ці полягали в неспокійному характері, в авантурному житті, нарешті, в останньому вчинку цього чоловіка, який, маючи в руках певний шматок хліба і можливість відвідувати таку пристойну ресторацію, добровільно відмовився від неї, покинув магазин на ласку божу, а сам з усіма грішми, що залишились йому від покійної жінки, поїхав на російсько-турецьку війну здобувати капітал.