Чтение онлайн

ЖАНРЫ

Любий бо-пер!..
Шрифт:

Хоч як би там було, — думав я, — якщо зблизька розглядатиму остаточне виродження старечого віку, то зможу заспокоїти себе тим, що мій час ще не настав. Однак я не рахувався з тим, що нещаслива людина має власне усвідомлення майбутнього, яке набагато випереджає в часі, скажімо, тваринний інстинкт і тому завчасу спотворює незахищені радості теперішнього дня. Я гадав: якщо побачу якогось стариґаня, в якого труситься голова, то втішатимусь тим, що в мене тремтять лише руки.

Фіаско! Величезне! Бо коли я побачив лисого старого з тремтячою головою, який, сидячи в ліжку, торсав беззубими яснами вмочений у воді кусень хліба, то мені чомусь не спало на думку, що в мене густа чуприна, тридцять три зуби, а навпаки, примарилося, ніби я помінявся з ним місцями і тепер сиджу в ліжку, відмовляючись від запропонованої

медсестрою кави з молоком, і скрипучим фальцетом вимагаю вмоченого у воді хліба…

А коли на сусіднє ліжко поклали іншого дідка, якого о шостій ранку забрали до клозету і там забули, я почав розмірковувати, чи я так само терпляче — коли настане час — переноситиму ідіотичний гумор існування, який підсолоджує наші останні години, а чи після кількох годин перебування на унітазі підстрибну вгору й завию на повен голос?

Тож відвідини госпису не заспокоїли мене. Я не сміявся, ні, я — боявся. Людина, побачивши карикатуру на себе, спершу, либонь, радісно напне на обличчя м'яку лицемірну усмішку, а може, й засміється, та в самому осерді, в серці в неї відкриється малюсінька ранка. Хай так, я сміюся з себе, але не погоджуюся, щоб інші з мене сміялися. Панове, які живуть у лежачому положенні, мов карикатурки, поодинці чи гуртом підсміюються з мого прийдешнього.

Тамашеві, який влітку нарешті повернувся з Швейцарії, я оголосив:

— Я повернув тебе додому, синку, бо бачу, що старію, а в домі потрібен мужчина.

Зауважу, що, вимовляючи цю фразу, я розтяг вуста у тонкій посмішці, щоб хлопець не сприйняв занадто серйозно мою звістку про старіння. Я сподівався, що він знає про таке поняття, як самоіронія.

Після історії з панною Сільвією уже минуло з декілька місяців, і я потрошку змирився з тим, що опинився долі, тобто мене збили з ніг і перестали зі мною рахуватися. Людина має заздалегідь звикати до горизонтального положення, яке їй доведеться зайняти в могилі. Ось я й призвичаївся, тобто увесь мовби задерев'янів, і тепер лише зрідка прокидався зрання від шаленого серцебиття і з відчуттям, що краще було б не прокидатися взагалі.

— Я повернув тебе додому, синку, бо бачу, що старію, а в домі потрібен мужчина, — так, повторюю, оголосив я Тамашеві, тонко всміхаючись. — Моя пам'ять слабшає… а втім, можна сказати інакше: пам'ять моя не вважає за потрібне підбирати все, що трапляє під ноги, або, точніше, прибирати зі шляху кожну грудку… Ти мені потрібен.

Тамаш встав, підійшов до мене — я стояв за своїм письмовим столом — і ніжно мене обійняв. Тривале перебування за кордоном не позбавило його теплих синівських почуттів.

— Ви зовсім не постаріли, тату, — мовив він.

Це був красивий юнак, десь на голову нижчий за мене. Обличчям він теж скидався на мене, хоч і в здешевленому виданні; його риси підтверджували образ, який лишився в моїх спогадах з його дитинства: занудна любов до порядку і просто вражаюча надійність. До самої смерті поруч зі мною буде слухняний син з доброю вдачею, втішно відзначив я, за звичкою, думаючи передовсім про себе.

— Вияви старості неспростовні, синку, — мовив я. — Наприклад, протягом минулих місяців я зауважив, що варто мені замислитись, як моя нижня губа відвисає й кілька зайвих крапель слини опиняються на моїй камізельці. Камізельці це не шкодить, бо слина не лишає плям, однак сам факт дошкуляє.

Тамаш засміявся, і це насторожило мене. Він не сказав жодного образливого слова, але, мабуть, подумав: невже це я маю ходити слідом з носовичком у руці?

— Я згадав про це як про один з виявів мого старіння, — сказав я. — Просто як доказ, а не для того, щоб ти щось робив. Бо ти навряд чи допоможеш мені, коли знадобиться, згадати ім'я мого первістка, твого брата, який помер за десять років до твого народження. Та й нащо пам'ятати, я навів тобі це як приклад. Моя знаменита, тобто бездоганна, пам'ять дала збій.

— Чого ви не спитаєте у Жофі, тату?

— Ти кепсько метикуєш, синку, — мовив я вже нетерпляче, однак насправді вдоволено: з нього буде звичайний тугодум, а отже — щаслива людина. — Ти засумнівався, що я старію, а я намагався розвіяти твої сумніви. Якщо це, звісно, не вияв звичайної синівської любові!

Тамаш знову встав і ще раз обійняв мене. З тією сором'язливою ніжністю,

на яку здатні тільки чоловіки, поляскуючи один одного по спині. Тож я анітрохи не сумнівався, що й за кордоном він зберіг успадковані від матері лагідні риси, її любов до людей, а з нею й повагу до авторитетів, і що під моїм проводом він успішно обмине ті новомодні небезпеки, які буцімто загрожують сучасній молоді. Він не відростив бороди у Швейцарії, волосся стриг коротко. Я оглянув його: батьківська відповідальність навіть розчулила мене. Звісно, йому б не зашкодило бути трохи хвацькішим, — подумав я, але тут-таки схаменувся: досить і одного шаленця в сім'ї. Хоча, правду кажучи, я не себе вважав шаленцем у цьому світі.

— Чим би ти хотів займатися в Пешті?

З цього запитання почалася нова глава моїх старечих відкриттів. Я ще заледве прийшов до тями після того удару блискавки — ха-ха-ха — того щигля по носі, яким завершилась моя чоловіча пора, а вже наді мною нависла нова, ще потішніша, загроза.

Тамаш вчився на інженера-текстильника. Розповівши, що в Женеві закінчив уже два курси, він спитав, чи може жити в мене.

— А де тобі ще жити? — здивувався я. — Квартира доволі простора, двом парубкам місця цілком досить.

— Однак… — мовив Тамаш.

Звісно, я не звернув уваги на його «однак».

— Я повернув тебе додому, бо відчуваю, що мені бракує тут людського відлуння. Маю надію, що ти з увагою поставишся до значущості цієї ролі.

— Я постараюся, татку.

Здається, його не зачепила пихатість, яка виразно прозвучала в моєму запитанні. Добра, чуйна душа, — вирішив я.

— Ми маємо зрозуміти одне одного, синку, — мовив я. — Я потребую не лише розуміння з твого боку, хоча й воно не зашкодить такому стариґаню, а надто якщо воно лише вдаване, тобто виступає як вияв любові й такту. Я не тому покликав тебе додому, щоб ти з носовичком у руках ходив слідом за своїм причмеленим татусем і витирав йому слину й шмарки. І навіть не заради Жофі, котра, як бачу, нізащо не помре, поки ще раз не погодує тебе грудьми пам'яті.

— Я розумію, тату.

— Допускаю, що так, — сказав я. — Тоді, можливо, зрозумієш і наступне. Світ навколо мене замовкає, сину. Я недочуваю і, можливо, тому не вловлюю його голоси? Чи, може, я надто пильно, притуливши вухо до зап'ястка, вслухаюся у свій пульс, який б'ється так голосно, що заглушує всі інші звуки? Це тривожний симптом, сину, ознака близького маразму. Письменник доти лишається письменником, поки, вслухаючись у себе самого, за акустичними проявами власного організму може вловити й звучання світу. Але якщо світ для нього вмовкає, то на біса увесь цей концерт. Людині в старості дедалі більше чогось бракує, усе рідше вона може поповнити цю нестачу за межами свого помешкання: тому стає усе розгубленіша й самотніша. Новий досвід її вже не цікавить, з неї досить і того, що накопичилося впродовж довгого життя, а втім, вона й не вірить, ніби є щось нове під сонцем, та й над ним теж. А тому вона радше замикається в собі, глухне, сліпне. І щоб хоч якось розважитися, зрештою, залазить на вогненну колісницю Іллі-пророка, спокушена хибною ідеєю безсмертя. Усе вище, все далі від охололої й онімілої Землі! Ти розумієш?

— Розумію, тату.

— Можливо, — сказав я. — У такому разі, ти, мабуть, усвідомлюєш і роль, на яку покликаний. Твоя молодість має стати посередником поміж моєю глухотою і світом.

— З превеликою радістю. Наскільки стане моїх здібностей. Та мені здається, тату, що ваш слух ще й зараз досконалий.

— Старий чоловік уже тільки наполовину мужчина, — вів я далі після короткого мовчання, тим часом згадуючи, чи випив вранці свій проносний чай. — Другу половину ти маєш надолужити сам, синку. З цього ти можеш збагнути, що я зараховую тебе до чоловіків і буду прислуховуватись — з великою вірогідністю — до твоїх порад і зауважень. Перш за все стеж за тими шлаками, які на схилі літ накопичуються в кожної людини після того, як згорають її пристрасті. Пристрасті, що тамуються впродовж усього життя, не зникають безслідно, самоконтроль, нав'язаний нам так званою цивілізацією, до останнього подиху обтяжує наші шлунки. Наприклад, хочу привернути твою увагу, щоб ти бодай щовечора нагадував мені про зроблене мною приголомшливе відкриття: я заздрісний. Чому й кому я заздрю, я не знаю. Нагадуй мені також про те…

Поделиться с друзьями: