Любий друг (Збірник)

О сьомій годині він ще нічого не вигадав, а живіт йому судомило від страшного голоду. Тоді зважився на розпачливий спосіб. Почекав, поки розійшлися один по одному всі співробітники, і, лишившись сам, голосно подзвонив. Увійшов швейцар, що стеріг контору.

Дюруа нервово порпався в кишенях і сказав хапливо:

— Чи бачите, Фукаре, забув удома гаманця, а мав їхати обідати до Люксембурзького саду. Позичте мені п’ятдесят су на візника.

Швейцар добув з жилета три франки й спитав:

— Панові Дюруа більше не треба?

— Ні, ні, досить. Дуже дякую.

І схопивши білі монети, Дюруа збіг по сходах та й пішов обідати в шинок, де рятувався під час злиднів.

О дев’ятій годині він чекав коханку біля коминка в невеличкій вітальні.

Вона прийшла дуже жвава, дуже весела, збуджена холодним вуличним повітрям.

— Хочеш, — сказала вона, — підемо спочатку гуляти, потім вернемось сюди об одинадцятій. Розкіш, як гарно надворі.

Він пробурчав:

— Нащо ходити? Й тут дуже добре.

Вона провадила, не скидаючи капелюха:

— Коли б ти знав, як місяць чудово світить. Просто втіха погуляти такого вечора.

— Може бути, але гуляти мені не хочеться.

Він злостиво глипнув. Клотільда була здивована й ображена.

— Що тобі? — спитала вона. — Що означає цей тон? Мені хочеться погуляти — не знаю, чому ти гніваєшся.

Він розпачливо підвівся.

— Не гніваюсь. Просто обридло.

Вона була з тих, кого опір дратує, а неввічливість обурює.

Сказала зневажливо, з холодним гнівом:

— Я не звикла, щоб зі мною так розмовляли. Тоді сама піду, прощай!

Він зрозумів, що тут не жарт, кинувся до неї, взяв її за руки й прошепотів, цілуючи:

— Прости мене, люба, прости, я дуже нервовий сьогодні, дуже дратівливий. Бо неприємності в мене, турботи, знаєш, діла.

Вона відповіла трохи м’якше, але ще не заспокоївшись:

— Мене це не обходить; я не хочу, щоб ви зганяли на мені злість.

Він обійняв її і повів до канапи.

— Слухай, ясочко, я зовсім не хотів тебе образити, не думав навіть про те, що казав.

Присилував її сісти й сам став перед нею навколішки:

— Простила мене? Скажи, що простила.

Вона холодно прошепотіла:

— Хай, тільки годі вже.

І, підвівшись, додала:

— Тепер ходімо гуляти.

Він стояв навколішках, оповиваючи її ноги, й шепотів:

— Прошу тебе, лишімось. Благаю тебе. Зроби ради мене. Так хочеться побути цей вечір з тобою, самому, тут, коло вогню. Скажи «так», благаю тебе, скажи «так».

Вона виразно й суворо відповіла:

— Ні. Хочу гуляти і твоїм примхам не поступлюся.

Він обстоював:

— Благаю тебе, в мене є причина, серйозна причина…

Вона знову сказала:

— Ні. А коли не хочеш іти зі мною, сама піду. Прощай.

Вона випручнулась і підійшла до дверей. Він підбіг і знову обійняв її.

— Слухай, Кло, моя маленька Кло, слухай, поступися мені.

Вона мовчки хитала головою й ухилялась від поцілунків, визволяючись із обіймів, щоб піти.

Він бубонів:

— Кло, моя маленька Кло, є причина…

Вона спинилась і глянула йому в вічі:

— Неправда… Яка?

Він почервонів, не знаючи, що казати. І вона обурено сказала:

— Сам же бачиш, що неправда… негідник…

І гнівно вирвалась із слізьми на очах. Він знову схопив її за плечі і в розпуці, ладний до всього признатись, аби уникнути розриву, розпачливо промовив:

— Та в мене ні шага немає… От що.

Вона раптом спинилась і перепитала, зазираючи йому в вічі, щоб прочитати правду:

— Що ти кажеш?

Він почервонів до волосся.

— Кажу, що ні шага немає. Розумієш? Ні франка, ні півфранка, нема чим платити за чарку смородинівки в кафе, де ми підемо. Ти примушуєш мене казати ганебні речі. Не міг же я йти з тобою, а потім уже, коло столу, спокійно признатись, що не можу платити…

Вона все дивилась йому в вічі:

— Так… це правда?.. Правда?

Він вивернув в одну мить усі свої кишені в штанях, жилеті та піджаці й пробурмотів:

— Ну… задовольнилась… тепер?

Зненацька вона простягла руки в пристрасному пориві й кинулась йому на шию.

— О, мій бідненький… бідненький… коли б я знала була! Як же це сталося?

Посадовила його, сама сіла йому на коліна, оповила руками йому шию, цілуючи раз у раз, цілуючи його вуста, очі, й примусила розповісти, звідки таке нещастя взялося.

Він вигадав зворушливу історію. Йому треба було допомогти батькові, що в скруту трапив. Дав йому не тільки всі свої заощадження, але й напозичався чимало.

Він додав:

— Найменше з півроку голодуватиму, бо всі кошти вичерпав. Дарма, в житті буває усяко. Гроші, зрештою, не варті клопоту.

Вона шепнула йому на вухо:

— Я позичу тобі, хочеш?

Він гордо відповів:

— Ти дуже люба, ясочко, але не говорімо про це, прошу тебе. Ти ображаєш мене.

Вона замовкла; потім стиснула йому руку й прошепотіла:

— Ти й не знаєш, як я тебе люблю.

Це був один з найкращих вечорів їхнього кохання.

Збираючись іти, вона сказала усміхаючись:

— Ех, як приємно було б у твоєму становищі знайти десь у кишені забуту монету, що залізла в підбивку.

Він щиро відповів:

— А звичайно.

Додому вона хотіла йти пішки через те, що місяць чудовий, і весь час на нього захоплено дивилась.

Стояла холодна й ясна ніч на початку зими. Ясний мороз підганяв перехожих і коней. Закаблуки дзвонили по пішоходах.

Прощаючись, вона спитала:

— Хочеш, побачимось позавтра?