Любов і піраньї

— Знаєш, друже, я вісім років у Пантаналі, — по-змовницьки прошепотів бразилець, ледь-ледь похилившись до мене. — І за весь цей час я спізнав лиш дві речі, котрі дійсно вразили мене до глибини душі. Першою була анаконда, котра на моїх очах заковтувала дорослого капібару, впольованого напередодні. Її паща розтягнулася до небувалих розмірів, збільшившись у розмірі в десять разів! Уявляєш? Видовище не для слабкодухих, чувак, але таке, ти ж розумієш, можна побачити лише раз у житті. А другим став оцей твій колега…

Я з розумінням прицмокнув губами і закотив догори очі.

Сонце неухильно дряпалося нагору, тягнучи за собою, наче прозірчастий саван, випари вологої пантанальської землі. Спека росла. Небо затягував молочний серпанок, ретушуючи контури сонячного диска. Вранішні — чисті, насичені й веселі кольори савани зблякли, причавлені задухою. Птахи, які так радісно, самозакохано й натхненно зіпсували мені ранок, тепер притихли і сиділи, набурмосившись, в гущавині довкола фазенди. Одні лиш арари, немов незграбні важкі бомбардувальники, летіли кудись низько над землею. Здавалося, я чув, як хрускають суглоби під час змахів їхніх важезних крил.

Вийшовши за ворота, ми перетнули невелику квадратну галявину, невідь для чого розчищену Фабіо, після чого відразу поринули в дику глушину.

Зарості Пантаналу разюче відрізняються від звичайних тропічних лісів.

Хащі дійсно виявилися не такими густими. Звісно, подекуди над саваною височіли кремезні деревини, однак більшість рослин стелилася й кублилась ближче до землі. Разом з тим відсутність непробивної перини, сплетеної з деревних крон, відкривала більший доступ сонячному світлу, забезпечуючи у такий спосіб значно більше різноманіття флори. Іноді нам на шляху траплялися чималі відкриті прогалини, щоправда, вкриті такою щільною й високою травою, що просуватися вперед було ще важче, ніж через повноцінні джунглі.

Що далі ми чеберяли, тим більше під ногами чмакотіло та чвакало. Дедалі частіше доводилося обходити невеликі водойми, заповнені мутною нерухомою водою.

Пантанал

Раз чи два Айлтон спинявся біля високих конічних споруд темно-сірого кольору, котрі то там, то сям випиналися з землі. То були термітники — унікальні будови, створені колоніями розумних і працелюбних комах. Конуси сягали у висоту метр-півтора, майже ніколи не перевищуючи людського зросту, а ззовні видавалися крихкими та вразливими. Зате на дотик термітник виявився твердим мов бетон. Провідник пояснив, що під час зведення конуса терміти спершу ретельно пережовують землю упереміш з глиною, а тоді заковтують отриману суміш. Екскременти, котрі з’являються в результаті такої непростої операції, за своїми якостями нагадують справжнісінький цемент. Фактично, термітники — це велетенські кучугури задубілого на камінь термітного лайна.

На відміну від широко розповсюдженої думки, терміти в конусах не живуть: їхня колонія розташовується в землі, акурат під колоною, а висотні споруди призначені для захисту підземного «міста» від різних тварин, котрі можуть ненароком наступити на поселення або ж навмисне лізти в термітник, щоби поласувати личинками. Крім того, півтораметрова глиняна колона служить для вентиляції підземних приміщень. Це здається неймовірним, але всередині стовпа влаштовані спеціальні канали, по яких повітря, що обдуває високий конус, потрапляє до внутрішніх камер, провітрюючи їх і підтримуючи всередині комфортну температуру. Водночас затхле, насичене вуглекислотою повітря вивітрюється з колонії назовні через інші, відвідні канали.

Підколупнувши ножем шматок землі біля підніжжя витягнутого конуса, бразилець показав нам термітів, котрі, на моє здивування, ні за кольором, ні за будовою тіла геть не походили на мурах.

Під час іншої зупинки Айлтон показав нам рослину, чиї поздовжні волокна, витягнуті з листків, просто неможливо було розірвати руками. У давнину аборигени використовували цю рослину для плетіння мотузок та виготовлення тятив для луків. А ще розказував різні цікаві історії про птахів, що зустрічалися нам по дорозі.

Втім, я лишався невдоволеним. Я потребував пригод. Я мусив відшукати щось таке, від чого спирало б подих, що примусило б мене діяти, ризикувати й боротися на межі своїх сил! Але довкола все було тихо й затишно, мов у казці: скрізь самі пташки, комахи і якісь анемічні безтемпераментні крокодили. Аж надто, чорт забирай, спокійно. Нічого по-справжньому загрозливого не відбувалося.

Я вирішив узяти ініціативу у свої руки і постаратись знайти якомога більше небезпек, аби, якщо можливо, ближче з ними познайомитися. Під час чергової пізнавальної лекції Айлтона про ліану-паразит, котра мов пружина обвиває дерево-хазяїна і стискає його доти, доки остаточно не задушить, висмоктавши всі соки, я ще раз уважно роззирнувся навкруги, примітивши вдалині напівсонного каймана, і голосно спитав у провідника:

— Каймани нападають на людей?

Зрозумійте мене правильно: я міркував про те, що чим більше кровожерливих почвар я відшукаю у Пантаналі, тим більш героїчною вийде моя оповідь про бразильські мандри. Тому я подумки пообіцяв собі, що віднині й надалі в кожному зустрічному представнику ссавців, плазунів чи приматів намагатимусь віднайти потенційно небезпечні для людини риси.

Відповідь натураліста страшенно розчарувала мене:

— Ні.

— Невже навіть не кусають нікого? — зажурився я.

— Певна річ, якщо ти полізеш до крокодила обніматися, він тебе покусає, причому так, що забудеш, як маму рідну звати. Однак людей в Пантаналі катастрофічно мало, тож більшість рептилій просто не відають, що ми за звірі такі, а тому не ризикують наближатися.

Впевнений і беззаперечний тон Айлтона сповивав мене чорним смутком.

— Каймани належать до родини алігаторів, а алігатори, як відомо, найбільш флегматичні серед усіх інших крокодилів, — правив далі бразилець. — Вони від природи не агресивні. Крім того, на суші людина рухається значно швидше за найпрудкішого каймана. Пантанальський крокодил не настільки дурний, щоби ганятися за чимось, що бігає швидше від нього. А у воді плазунові вистачає дрібнішої здобичі. У нього, гадаю, немає ані найменшого бажання вовтузитись із двоногим шматком м’яса, який при цьому пручатиметься і страшно верещатиме. Має значення також розмір рептилії. Каймани рідко сягають у довжину більше 2,5 метрів. Це не нільський крокодил, який одним махом може перекусити людину. Тож ми для них — ніхто, не їжа і не вороги.

Від таких слів я геть похнюпився.

— Але це не означає, що кайман абсолютно безпечний для людини! — поспішив заспокоїти мене провідник. — Якщо його приперти до стінки, він, безперечно, атакуватиме, і з легкістю може завдати смертельних ран. Таке може трапитися, скажімо, коли хтось не помітить крокодила у воді і наступить на нього. Тому нам зараз треба бути особливо обережними.

Ми саме готувалися перетнути широку заплаву, де практично всюди вода сягала вище пояса. Переправа справляла моторошне враження. По-перше, вода була брудною. Далі ніж на десять сантиметрів углиб не вдавалось нічого розгледіти. А по-друге, уже у воді ноги раз за разом плуталися у корчах і тонули в підгнилому листі, котре товстим шаром покривало дно.

Перед тим, як зайти у воду, Айлтон нашвидкуруч вирізав собі з кущів двометрову жердину, якою акуратно промацував дно перед кожним своїм кроком.

Лаврентій, який уже давно зрозумів, що його костюм, м’яко кажучи, не пасує до навколишніх глухих і здичавілих декорацій, а парасолька лиш заважає просуванню, похнюплено тюпав назирці за мною, обережно розгрібаючи руками каламутну воду. Буцімто, коли він отак гребтиметься руками, вода стане прозорішою.

Почувши останні слова провідника, хлопець пополотнів: