Любов і піраньї

Краще — це ворог хорошого. Коли життя працює гладко і злагоджено, немов швейцарський годинник, не треба нічого покращувати!!! Залиште все так, як є…

Розділ другий Здавалося б, а до чого тут Бразилія?

І ось ти вже зловлений у власному гніздечку, і речі, якими ти володів, тепер володіють тобою.

Чак Паланік, «Бійцівський клуб»

А й справді, Кідрук, спитаєте ви, що за діла: до чого тут Бразилія?!

З усією відповідальністю запевняю вас, панове: ми вже за кілька кроків від неї. Зберіться, потерпіть і дотягніть до кінця цього розділу. А я тим часом (перед тим, як перейти до мандрів безлюдними непролазними нетрями в самому серці Південної Америки) доведу до кінця скорботно-романтичну історію, через яку мене вдруге за кілька місяців потягло на інший бік Атлантики.

Цілих два дні після розриву з Маруською я ходив, мов у воду опущений. Геть зачучверів через те кучеряве дівчисько. Роботу виконував абияк, майже ні з ким не розмовляв, а коли й переговорювався, то обмежувався лаконічними безбарвними фразами, бездумно дивлячись кудись убік, наче й не зауважуючи свого співрозмовника. Друзі та знайомі вражалися з такої разючої та ґвалтовної зміни мого настрою, деякі навіть почали вважати мене вередливим диваком, який безпричинно надувається мов бурундук і самим своїм виглядом псує настрій всім навкруги. І тільки Алекс знав дійсну причину мого невідрадного трауру.

Опівдні третього дня, не маючи більше сил терпіти мою кислу мордяку, Саня потягнув мене у «Віолет» обідати. Сподівався, що під час трапези я розбалакаюсь і мені хоч трохи полегшає.

Чепурний ресторанчик «Віолет» розташувався у напівпідвальному приміщенні «Індустріалбанку», чия біла багатоповерхова будівля знаходилась зразу навпроти нашого офісу. Навіть не накинувши курточок, ми перемахнули через дорогу і заскочили у ресторацію. Всередині кілька потомлених і блідих, мов вампіри, банківських клерків поквапливо прикінчували ситні ленчі.

Алекс відразу замовив собі бізнес-ленч. Не вчитуючись у назви страв, я машинально перегорнув декілька сторінок меню, після чого замовив грецький салат.

— Пф-ф-ф, — форкнув Алі, затим безцеремонно вирвав з моїх рук меню і проказав офіціантові: — Йому теж бізнес-ленч, будь ласка… Чувак, поїж по-людськи, а то ти скоро копита відкинеш від голоду.

Потому між нами залягла затяжна ніякова мовчанка, наче у простір над столиком хтось напхав прозорої звукоізоляційної вати. Зрештою, Саня прокашлявся і обережно почав:

— Що там у тебе з Маруською?

— Нокаут… — тихо мовив я, майже не розтуляючи губ. — Як у Льюїса і Рахмана…

— В їхньому першому бою чи в другому?

— У першому… — прогугносив я, безсило, мов мішок з картоплею, розкинувшись на фіолетовому дивані.

Очікуючи, поки принесуть перші страви, ми з Алексом зосереджено гризли підсолені сухарі, котрі на дурняк пропонують відвідувачам фіолетового ресторанчика. За вікном кволо чеберяли низькі рвані хмари. Дощу не було, однак вологий холод та несвіжа сірість неба й асфальту наганяли страшенну нудьгу. Затверділе осіннє повітря моторошно брязкало об шибки холодних багатоповерхівок Печерська. Сонмище представницьких седанів притискались один до одного на стоянці неподалік «Віолету», втелющившись понурими фарами у порепаний асфальт, заплямований огидними калюжами.

— Мда-а… Фігово… А ти їй телефонував?

— Угу…

— І що?

Мій погляд блукав по довколишніх, спорожнілих уже столиках, вкритих такими ж фіолетовими, як і дивани, скатертинами. Вигляд брудних неприбраних тарілок дратував не менше, ніж безформно-розхлябана жовтнева погода. Хоча тоді мене взагалі все дратувало.

— Нічого, — непривітно буркнув я.

— Послала? — доколупувався Алі.

— Ні… ну тобто, так… коза…

— А ти?

— А я просто поклав трубку. Уже третій день не розмовляємо, — я зітхнув, а тоді вкинув до рота нового сухаря і взявся злісно розжовувати. — Забудь про неї, чувак. Між нами все скінчено.

Алекс із жалем подивився на мене, певно, подумавши, що це не йому слід «про неї» забути, але вголос нічого не мовив. Незабаром з кухні виринув офіціант, тихо підійшов до столика і поставив перед нами тарелі з бульйоном.

Кілька разів сьорбнувши масну гарячу рідину, я відставив тарілку вбік. Саня на мить перервав трапезу і пробурчав:

— Ну, вона тебе технічно так забацала, чувак… Наче якогось сопливого пацана.

Я лиш скривився у відповідь.

— Але ти не парся, — продовжив він, постукавши долонею по серці, — ще пару днів ось тут поболить, а потім почне стихати.

«Ти бач, лікар мені знайшовся», — пронеслось у голові. Я й сам знав, що рано чи пізно біль ущухатиме, проте на той момент від того легше не ставало.

— Слухай, а які в тебе плани на Новий рік? — несподівано змінив тему розмови мій товариш.

Я трохи пожвавішав.

— Хочу потинятись Близьким Сходом. Відвідати Сирію, Йорданію, Ліван… Журнал «Мандри» оплачує мені квитки до Дамаска і назад.

Саня з розумінням кивнув, а тоді ніби ненароком поцікавився:

— Тобі обов’язково летіти цієї зими?

— Що ти маєш на увазі?

— Ти не міг би відкласти поїздку на Близький Схід чи мусиш їхати саме зараз?

— Та ніби не мушу… — я скоса зиркнув на друзяку, поволі починаючи кумекати, що він затіяв розмову неспроста. — А що?

— Нічого… — зовсім непереконливо прогугнявив Алі, а потім вчепився у мене поглядом і одним махом випалив: — Слухай-чувак-а-поїхали-в-Бразилію!

— Куди? — вирячився я.

— У Бразилію!

Вмить перед очима зринуло все, з чим на той час у мене асоціювалася найбільша латиноамериканська країна: кава, Ріо, безмежна сельва, натуральний каучук, запальна самба, непролазний Амазонас, нещадні піраньї, миготливий карнавал, уподібнений до релігії футбол… Затим попливли уявні картинки можливих пригод з майбутньої подорожі: нові знайомства, цікаві зустрічі в хостелах, вечірки, довгі нічні переїзди, багатоденні переходи нетрищами… І вже за секунду я більше не думав ні про що, окрім одного: поїхати! Поїхати за будь-яку ціну. Рвонути світ за очі, зануритися в авантюру, поринути з головою в коловорот пригод, забути про все, що гнітить і скеміє у душі, врешті-решт просто втекти від проблем!

Потужна хвиля ущипливого тепла розливалась тілом. Мене охопило відчуття, наче хтось щойно вгатив мені цілий шприц адреналіну. Прямісінько в серце. Я не спитав «коли?». Я не спитав «для чого?». Я навіть не поцікавився «чому саме Бразилія?». Натомість бовкнув:

— Так, — і розтягнув рот у широченній посмішці… Певно, вперше за останній тиждень.

Значно пізніше, повертаючись у думках до цього епізоду, я розмірковуватиму над тим, що найбільші авантюри нашого життя, мабуть, саме так і починаються — з однієї недбалої фрази, кинутої у, здавалося б, найбільш невідповідний момент.

— Це добре, — Алекс м’яко посміхнувся у відповідь.

— Коли летимо? — мої очі блищали, а у череві теплішало, наче хтось там усередині щосили роздмухував давно пригасле багаття.

— Давай десь у грудні. Підбереш якнайдешевші квитки — ти ж у цьому шариш.

— О’кей, — метельнув я макітрою. — Із радістю!

— Заодно подумай над маршрутом…

Тоді ми швидко розправились з рештками ленчу і залишили «Віолет».

На вулиці мене аж розпирало від щастя. Кудлаті хмарки радісно клубочились у вишині над головою. Свіжий осінній вітерець, безжурно посвистуючи, пустотливо бриньчав шибами печерських багатоповерхівок. Кожен автомобіль на стоянці біля банку весело шкірився до мене решіткою радіатора. І навіть з придорожніх калюж, здавалося, лилось сонячне сяйво, утаєне там після останніх погожих днів бабиного літа.