Любов, Президент і парадигма космосу

І ось попереду срібло морської гладіні. І рев мотора, що немов застояний кінь, рветься до берега. Хутчіше, хутчіше! Вже он видно прикордонні човни, хочуть перейняти «порушника», вже, мабуть, і тривогу зчинили або передали на базу, просять роз’яснень.

Сікору охопив пал змагання. Що то молодість, її не залякаєш химерами і вигадками портових канцеляристів, усяких чергових. Самі, бач, поплутали роки, навигадували якихось давніх подій, неймовірних зникнень, чого доброго ще й приписали «Салюту» зраду чи втечу! Просто дикість якась! Чого б це не стало їхнього корабля? Де ж він міг ховатися по морях-океанах? Ну, годі, Серже, вгамуй свої нерви і дивися, куди заводити човен. Ось перед тобою рідна затока, стоять сірі броньовані велетні, пришвартовані стрімкими носами до стоянкових бочок. Усе як було вранці, перед початком патрулювання. Слава Богу, флот на місці, і Севастополь стоїть на пагорбах, де йому й положено стояти.

Вдалося пришвартуватися в непомітному закутку. Тепер бігцем з порту. Місто в куряві, у літній спекоті, сунуть автобуси, вантажівки, тролейбуси!

Сікора став уважніше приглядатися до перехожих. Теж якісь дивні, вбрані по-новому, у жіночок — коротенькі спідниці, декотрі в штанях, мов парубки, декотрі в майках, засмаглі, розгонисті.

Каплей втиснувся в переповнений тролейбус, уткнувся десь на задньому сидінні. Приплющив очі, наче хотів стати геть непомітним для сторонніх очей. Здалося йому, що він викликав у декого нездорову цікавість. Краще вже сидіти непомітним, ховаючись за чужими спинами, і не наражатися на зайві балачки і позирки.

«Поїду спершу додому, — вирішив Сікора. — Там мене таки ждуть. Зіна, либонь, ще на роботі (дружина вчителювала у молодших класах), малий Олежек десь гасає з пацанами у дворі.

Зупинка перед самим гастрономом. Сікора, осмикнувши на собі темно-синій кітель (на грудях орден бойової червоної Зірки!) вступає в гастроном.

Натовп плавом пливе. Літо ж, час відпусток, усі щось підкуповують перед пляжем.

Тут його зненацька шибонуло в голову: а як же це воно так, що у великий День Перемоги, в день розгрому фашистської Німеччини, люди наче забули про свято. Прапорці тільки де-не-де повивішувано, якісь куці транспаранти... Сержеве серце дужче стискується. На розкладках газетного кіоску бачить газети. Один погляд на ті розкладки, і ноги йому терпнуть: 9 травня 2002 року!

Мало не зомлів. Довелося спертися на кіоск, голову опустивши. Дівчина-кіоскерша навіть сполошилася: що з ним?

— Вам недобре?

Відмахнувся і рушив далі, у юрмисько, в гамір, в човгання ніг.

2002 рік! Сумнівів немає. Скоїлося непередбачене, про що й думати страшно... Сікора змушує себе отямитись, погамувати калатання серця. Стиснув зуби. Очевидно, справді скоїлося щось непоправне, якась катаклістична подія, помінявся лік часу. І тут нічого не вдієш, нічого не переінакшиш. Ти живий і здоровий, повернувся додому, в рідне місто. То й слава Богу, радій!

Головне — витримка. І спокій. І проста констатація факту, який маєш прийняти в усій його реальності. Фантастика стала реальністю і життя стало фантастикою.

Він глибоко вдихає повітря. Приплющує очі. Розкриває їх. І широким, прямо-таки гострим поглядом озирається навколо. Тепер уже ясно. Кожна деталь, кожен штришок оточення кричать до нього новим життям. Не те місто, не ті люди. Ти в новому Севастополі, капітан-лейтенант Сікора. А, може, і в новому світі!

Біля нього юрмиться молодь, якась дивна, пройнята легким зухвальством і викликом, наче прагне за всяку ціну показати свою силу і своє особливе місце в цьому житті. Один парубчак навіть зачепив Сікору. Став перед ним, роздивляється його бойову Зірку, кривить скептично губи.

— А це що за унікум? — питає у товариша. — Пика молода, а кітель і орден як у мого діда.

Досить! Нерви у Сержа не витримують. Він вибігає на проспект, у пекуче сонце, у море клопіткого, абсолютно чужого йому Севастополя. Додому, додому! Хай Зіна пояснить йому все.

Слава Богу, автобуси ходять по-старому, в усіх напрямках. Він добирається до свого дому на Корабельній. Навкруги суцільні велетні, дев’яти — і більше поверхів. На балконах білизна, у дворах галас малечі, жінки сидять на лавицях, ведуть балачки. Все наче по-старому і все якесь інше.

Де ж його будинок? Онде він, на щастя, зберігся, стоїть між стандартними висотними коробками — скромний у три поверхи дім з червоної цегли, з великими вікнами, як будували в кінці війни і по війні («Господи, що це я згадую сьогоднішній ранок, як минуле!»).

Згадуй, не загадуй, а мусиш прийняти його таким, яким він є. І мусиш тішитися бодай своїй скромній кам’яниці. Заходь до неї. Стежечка давня, викладено ще в останній воєнний рік цеглою, яблуні біля ґанку, пощерблені цегляні приступці.

Він піднімається на другий поверх. Натискує на ґудзик дзвінка. Чекає з нетерпінням. Зараз кинеться в обійми своїй любимій Зіночці, своєму русявому «сонечку». Хутчіше б одчинила двері. Дзвонить ще, і ще раз... Двері врешті озиваються клацанням замка і повільно відчиняються. Сікора підводить очі. Перед ним чуже і начебто знайоме обличчя.

* * *

Олегові Сергійовичу Сікорі випала почесна, хоча й нелегка місія — приймати в святковий день 9 травня своїх друзів-офіцерів з бригади кораблів. Мали посидіти з нагоди Перемоги, та й до того ж в ювілейний день героїчної загибелі корабля «Салют», на якому колись воював і, як кажуть історики, віддав своє дорогоцінне життя рідний батько Олега Сергійовича. Обіцяв навідатися й сам контр-адмірал, заступник командувача Чорноморським флотом, людина строга і великодушна. І хоч С.ікори і Севастьянови давні друзі, проте приймати таку персону належало тільки з найвищим шануванням.

Раптом хтось подзвонив у двері. Чи не дружина бува повернулася? А, може, це донечка Віруня, яку запрошено до курсантів у мічманське училище. Рано іще. Там, в училищі, намічалися танці, хлопці були кращі зкращих, тож Віруні доведеться не з одним кружляти у вальсі.

Олег Сергійович, застібуючи на собі піжаму — носив теплу, байову, в ній і спав, і ходив по квартирі — наслухався до дзвінка. Здався він йому надто вимогливим, як тільки дзвонять свої, домашні. Певне, котрийсь із сусідів, подумав Олег Сергійович, дізнався про вечірній прийом, от і вирішив причаститися в такий неординарний день. Що ж, доведеться добувати дещо з холодильника, із запасів, які Олег Сергійович щедро наготував для своїх друзів-офіцерів.

Відчинив двері. І завмер вражений. У грудях навіть відчув холодок роздратування. Чи бува не з клубу ветеранів причалапав якийсь учасник бойових дій, прийшов запрошувати на їхнє свято? Медалі на грудях, ще й орден бойової Зірки. Особа заслужена і, видно, знає собі ціну. Бо стоїть, усміхаючись, чекає якихось особливих припросин. Всі вони дарма, що ледве повзають по землі, мають себе за героїв! Що ж, дожили до наших днів — їхнє право комизитись, всю колишню славу переможців брати на себе!

— Вибачте... — мовив капітан-лейтенант зі старомодними погонами на плечах. — Дозвольте зайти?

Господар, хоч і був у пожмаканій, смугастій піжамі, на таке звертання трохи знітився:

— Хто ви такий?

Прибульцю зненацька вдарило в голову. Він хутко зняв кашкета і винувато посміхнувся:

— Розумію... П’ятдесят же років! — Серж зробив крок уперед, відсторонив господаря з дороги і досить безцеремонно переступив поріг. — Вітаю вас з нашим великим Святом, шановний піжамний чоловіче! Всі ми трохи поплутані. — Сержеві в голову не могло прийти, що перед ним стоїть його рідний, єдиний, найдорожчий йому синок Олежек, той самий Олежек, до якого він ніс свою палку любов, своє чекання. — Де моя дружина, де Зінаїда Антонівна? — Гість сміливо пройшов коридором у кухню, зазирнув до знайомої ванної, туалету, відчинив навіть двері на балкон з вітальні. — Скажіть, де Зінаїда Антонівна?