Любов, Президент і парадигма космосу

Лицарі за дубовим столом насторожуються і аж під стінами трохи пригасають смолоскипи.

— Якщо нинішній Президент України не припинить свого зближення з Росією і ми переконаємося, що нам загрожує нова химера «імперського союзу слов’ян», нам доведеться вдатися до дуже жорстоких кроків.

— Невже війна проти України? — вжахнувся хтось із лицарів.

— Ні в якому разі! Ми зробимо так, що Союз Східних держав дасть нам право і змогу економічно і фінансово взяти владу в Криму. А там життя покаже.

На такі таємничі зібрання Ордену Теренса Реттігана не запрошують. Він одержав те, що хотів. Живе в горах (ясна річ, під охороною), в загубленому серед скель селищі, має прекрасну майстерню, обслугу, добрі харчі, вина. Усе, що треба молодій людині для життя і розваг. Так, звісно ж, і для розваг. З ним проводить вечори молоденька, вродлива жіночка, вони разом вечеряють, обмінюються новинами, слухають музику, дивляться телевізор, і якби Теренс виявив щонайменше бажання, то вони займалися б і тим, чим залюбки займаються насамоті всі гарні, нормальні молоді люди. Правда, поки що Теренс таких бажань не виявляє. Йому досить малювання. І ще йому досить сподіванки, що нинішня ситуація скоро зміниться.

Але одного дня падає просто таки дика новина. Принесено газету (їх він читає регулярно), принесено її начебто випадково, хоча, видно, й не зовсім випадково. Звичайна курортна газета, з пляжними новинами, з усіляким побутовим дріб’язком, з дурними жартами, анекдотами, листами дописувачів, з силою всяких пляжних фотографій: хтось викрасовується у воді, хтось випікає свої пишні тіла, лежачи під палючим сонцем, там песик зазирає в об’єктив, а там цілуються безсоромні закохані, ще й досить фривольно...

І раптом... Боже!., що він побачив? Розгорнувши газету, Теренс впивається в неї очима. Молоденька, вродлива дівчина-наречена в сріблясто білій фаті горнеться до свого коханого жениха, і личко у неї таке... хіба ж можна в це повірити?., личко її не чиєсь, а отієї найдорожчої йому дівчини — Віруні! І хоча й присмучене воно трохи, але ж це саме її личко, з її повненькими губенятами, з ясно-карим поглядом вузеньких оченят, і рука її з золотим перснем (шлюбним!) на плечі в щасливого жениха теж Віруньчина! А під знімком ще й підпис: «Ті, що мріють перепливти на своєму шлюбному суденці всі моря-океани!». В чому й ставлять свій підпис Віра Сікора із своїм достойним майбутнім мужем ім’я-рек...

Оце номер! Газета летить на підлогу, й Теренс грубо топче фотографію, чавить і нищить її. Всього міг сподіватися художник Реттіган, але ж такої зради!.. За півмісяця його відсутності! Цього світ не знав і знати не буде. Таке не прощається!

Увечері в лицарській храмовій їдальні — Реттігана привозили туди з гірського селища спеціальним критим візком — було особливо шумно і гамірно. Пилося густе червоне вино з великих бутилів, співалися древні германські пісні, галаснява мішалася з вульгарними вигуками і непристойними жартами.

Магістр сидів на чільному місці серед своїх найбільш відданих храмовників, всі в червоних камзолах і білих сорочках з пишними жабо. Тут веселощі вибурхували особливо гучно й розгонисто, тут справді панував дух германської вседозволеності.

В якусь мить зненацька було дано сигнал до тиші, і з бокалом вина статечно підвівся Магістр.

— Майне герен! — мовив він, піднявши келих. — Мені випала нагода порадувати шляхетне товариство лицарів «Чорного сонця» повідомленням незвичайної ваги. Прошу прийняти його, як благовіст для всіх нас, для німецького духу і німецької долі.

Тиша гускне мов крижана ріка під тиском лютого холоду, і в тій тиші слова червоно-чорного Магістра падають, мов зливки розпеченого металу:

— Ми досі жили уявами нашого славетного минулого, ми пишалися європейськими шедеврами минулих століть, такими як Вагнер, Бетховен, Веласкес, Мурильйо, Моцарт, і не здогадувалися, що німецька нація здатна народжувати геніїв і в наш прозаїчний вік технократії і буржуазного індивідуалізму. Але ми, нащадки націонал-соціалізму, ми, які заради майбутнього Великонімеччини зібралися в цьому кримському підземеллі, чекали цього дня і вірили в нього. І він настав.

Западає знову тиша. Вона стає нестерпною, ось-ось вибухне, прорве загати стриманості і вдарить у мури спокою. Лицарі готові зірватися на ноги. Що ж скоїлося? Про якого генія говорить їхній вождь?

Але той все ще зволікає, розтягуючи, мов гуму, свої словосплентіння, говорить про все на світі, згадує розкошуючих німецьких соціал-демократів, які за блиском долара забули про славу нібелунгів, кидає камінець і в президентів України й Росії, у тих самих слов’янських лідерів, котрі знову мріють про свою новітню, на зразок більшовицької, «слов’янську імперію», згадує і про єдино можливий варіант порятунку для цивілізованого людства — встановлення арійської диктатури на європейському континенті, яка лише й здатна позмітати з європейського столу іудейсько-більшовицький бруд.

— Бо тільки арійська культура здатна утримати світ від слов’янської і азіатської навали, майне герен! — проголошує напівістеричним голосом Магістр. — А вона, ця культура — це ми з вами і найперше той, хто вчора в Стокгольмі був названий кращим живописцем світу і одержав поза чергою Нобелівську премію. Я говорю про нашого талановитого німецького художника, нашого новітнього генія станкового живопису Теренса Реттігана!

— Здається, я сплю... я марю... — шепоче ледь чутно сам до себе американець.

У нього гуде в голові, все схоже на радісний і водночас кошмарний сон, де він — лише маріонетка і де його славлять відверті пангерманські завзятці. Так, це про нього мова. Йому треба підвестися. Його підштовхують ліктями сусіди по столу, вимагають відповіді... В скелястому гроті наростає шум, тупіт ніг, вигуки «прозіт», «зіг хайль!» Далі відмовчуватися непристойно. І Теренс підводиться з-за стола.

— Моя відповідь одна, майне герен, — мовить він ледве чутним голосом. — Я вдячний тим, хто допоміг моїм скромним творами знайти таку високу оцінку в Нобелівському комітеті. Я радий, що це принесе втіху моїй правітчизні — Німеччині, але я хотів би сказати й спасибі моїй милій американській землі, де я народився і виріс, і прекрасній Україні, де стільки добрих людей сьогодні дарують мені свою ласку.

Магістр супиться на ті слова, тост ювіляра здається йому дещо ковзьким, а проте він вдає задоволеного і підтримує Теренсові слова:

— Орден «Чорне сонце» несе добро всім європейцям. П’ємо за вас, гер Реттіган, щоб ви й надалі славили німецький дух своїми неперевершеними картинами, своїм істинно германським генієм! Прозіт, майне герен!

Вночі Теренсові не спиться в його маленькому гірському будиночку. Шарпають думки: тепер він став істинним живописцем, він визнаний світом! Тепер він має право на звільнення! Може навіть попрохати Магістра, щоб той відпустив його до Штатів або, принаймні, до Севастополя, де, наскільки йому відомо, ще досі перебуває батько.