Любов, Президент і парадигма космосу

— Вони шукають мене, — сказав Саша-тата-рин. — Яз гроту втік тиждень тому, коли підслухав розмову Магістра з начальником охорони Вернером. Хочуть розворушити місцеве татарське населення, щоб татари вимагали від українців і руських землю, щоб оголосити ісламський джіхад. Магістр послав мене до татар. їм потрібний балканський варіант.

— Кому? Магістру?

— Його володарю, «сірому космосу». Це ж він віками сварить людей. Через нього всякі революції, війни, ненависть на землі. Тільки хай не думають, що ми, татари, такі дурні.

Дужче потягнуло вітерцем з гір. Сонце вже червоніло над скелястими урвищами, але ще не гріло. Стали радитись, що робити. Німці ось-ось мали з’явитись.

— Ой, Сашо, ризикуєш ти головою, — сказав Зігфрид. — Я не знав, що ти наобіцяв Магістрові розбуркати татарську Вандею. Нині ти для них зрадник!

— І ти зрадник, — відгризнувся Саша. — А никаю я тут і ризикую головою з чисто особистих міркувань, гер Зігфрид. Хочу врятувати своє кохання. В цій церкві заховалися дівчата-лицеїстки. І серед них Маринка. Ми з неї будемо одружуватися. Як тільки вона закінчить ліцей.

— Розігнався! Гадаєш, їй світить, шлюб з татарським мурзою? — дружньо пожартував Зігфрид.

— А, мабуть, світить. Ваші расистські казочки вона не сприймає. Повір мені.

І далі розповів Теренсу і Зігфриду, що тут скоїлося. Ще з вечора, мовляв, перед вечірньою трапезою звеліла настоятелька учительці Вірі Олегівні відвести всіх дівчаток до церкви, щоб вони там перебули ніч. Для їхньої безпеки. Щоб уникнути лиха. Це ж він, Саша Гафуров, і попередив матушку про можливий наїзд «лицарів» з гір, про лютого Магістра, який рветься за кордон. Отож настоятелька і наказала сховати дівчаток.

Тепер все ставало ясним. Теренсові замлоїло серце. Віруня втрапила у нелегку ситуацію, його міс Віруня, його нещасна любов. Стояв під стіною сарайчика у своїй благенькій курточці і відчував, як його проймають дрижаки. Великий Лауреат Нобелівської премії визирав своє кохання. Визирай, визирай! Може, колись в салонах Манхетена згадаєш про ці хвилини! Отож, Віруня тут в церкві, ховається від негідників, від йолопа Магістра. Але чому має ховатися?

З дому настоятельки вийшли двоє в чорних плащах. Тримали в руках маленькі автомати «узі*. Підійшли до церкви, відхилили браму, зазирнули досередини і одразу ж знову причинили її.

— Видно, Магістр послав їх перевірити, що там у церкві, — сказав Зігфрид, тиснучись до причілкової стіни сараю.

— Перевіряють, чи там Віра Олегівна, — по-своєму вирішив татарин, — Вони заради неї й заскочили сюди.

— Не розумію, — здивувався Зігфрид.

— Я ще в гроті чув, що вони цю вчительку люто ненавидять. Було навіть рішення ліквідувати її.

— Це я мав її ліквідувати! — сухо мовив Зігфрід.

— Знаю, — видушив з себе американець. — Сто разів казав мені про свій «подвиг».

— Але ж вона жива! Чуєш, Теренсе? Твоя наречена жива, і ми повинні витягнути її з цієї церкви.

— Витягнемо, — мляво згодився художник, і з його голосу було знати, що він вже почав втрачати віру в своє щастя. А Зігфрид нехай катується! Всі вони хай катуються, тевтонські воїтелі!

В теренсовій душі тужавіла рішучість. Мав щось робити.

— Я хочу... я пропоную... — він завагався, — ідемо до них, до тих бовдурів з автоматами, забираємо в них зброю, відкриваємо браму.

— І перша ж їхня куля, — твоя! — хмикнув майже весело Зігфрид. — У них два автомати, а в нас тільки мій пістолет «баретта». Прекрасна річ, але а боюся, що її кулі не проб’ють їхні свинячі шкури. Вискочить уся їхня банда, і тоді твоя наречена дуже засумує за тобою.

У веселоокого татарина Сашка посуворішало вилицювате лице. Обережно визирнувши з-за причілку і оцінивши ситуацію, сказав тоном бувалого оперативника, що з такими негідниками треба діяти розумом.

— Про який розум, говориш? — кинув Зігфрид. — У нас часу обмаль.

— Тому й кажу: не гайнуймо часу. Ти підеш зі мною до мого діда Гафурова. Містер Теренс лишається тут за сараєм. Скажемо так: для рекогносцировки.

— Краще кажи, що надумав? — знервовано видушив з себе Зігфрид. — Я твого дідуся Гафура знаю, шаную, люблю, хай він буде сто літ здоровий і живе сто літ...

— Помовч! — татарина пойняла лють: — Ти ідеш зі мною! — І зиркнув на американця, що тиснувся в своєму вітровичку до стіни сараю. — Бачиш, наш геній зовсім підупав духом. Чуєте, містер Теренс? Не сумуйте. І не дуже висовуйтесь. Мій дід Гафуров ще покаже цим тевтонським свиням, як ображать наших дівчат!

І покрадьки, поза кущами малинника, поза старим монастирським садочком подалися до муру, перескочили через нього, і рвонули щодуху у селище.

Татарин привів Зігфрида до своєї глиняної оселі, коли сонце вже царювало над гірським кряжем. Зігфрид, ледве переводячи дух, оглянувся по вулиці. Садки, садки, садки. Бідне селище, всіма забуте, навіть Аллахові байдуже до нього, вузенька асфальтова вуличка, сірі легковушки під будинками, закрита крамниця. Зігфрид знав, що у Саші Гафурова була нелегка біографія. Дід його у війну служив німцям, був навіть у якійсь команді зарізяк, що боролися проти радянських партизан, і за це постраждав від радянської влади, скуштував суворого вироку, виселки на довгі роки до Сибіру, тяжко там марнував своє бунтівниче життя, аж нарешті повернувся на вільну Україну, і ось тепер самітником, живе тут у селищі. Могло б бути й гірше. На його, дідове щастя, один із синів його в роки війни бився на фронті проти фашистів і повернувся з армії з повним іконостасом орденів на грудях. Зараз, зістарившись, пенсіонував в Пітері. От тільки Сашу-халамидника дурість завела в грот до Магістра.

Скромний дідусевий дім сонно мружився маленькими віконцями до сонця. Біля дверей сидів на стільчику сам аксакал Сулейман Гафуров.

Чого він так загадково мружив свої втомлені очі? Побачив свого онука і зрадів його появі? Чи мав якусь особливу новину? Якусь хитру загадку? Обличчя в нього покарбоване зморшками, у нього в очах блищать сльози століть, він давно сидить отак у чеканні і здається, що ця давність робить його безсмертним.

— Діду, — схиляє перед ним свою чорну курча-ву голову Саша, — я прийшов до тебе за допомогою. Ти, мабуть, гніваєшся на мене за мої нерозумні вчинки. То прости, мені, діду! Ми у тяжкій скруті. Прости, діду!

Старий через силу зводиться на ноги, і за східним звичаєм вклоняється гостеві. Хай заходить в дім, хай цей дім буде його домом.

І Саша ритуально повторює його урочисті слова:

— Мій дідусь Сулейман Гафуров просить тебе, Зігфриде, зайти в його дім і почуватися в ньому шановним гостем.

Зовні скромна оселя виявляється всередині багато обставленими апартаментами. Якесь дивовижне накопичення кімнат: праворуч, ліворуч, у глибінь... Скрізь персидські килими, на стінах золоті оздоби, під стелею великі, кришталеві люстри, на підлозі подушечки в мерехтінні срібного шитва.

Дідусь вказує Зігфридові на одну з подушечок, щоб він сідав. Він про все проінформований, він добре почувається в своїй старості і хоче хуткіше сказати щось онукові і гостеві.

— Не буду тобі докоряти, Сашо, — промовляє він по-російськи. — Ти вчинив дуже негарно, покинувши мене, свого старого діда, в цій самотній оселі і віддавшись добровільно в служіння якомусь німецькому прибульцеві по імені Магістр. Цілий рік ти сидів у його підземеллях, в його холодних склепах і вірив, що зможеш стати таким самим багатієм і лицарем, яким називає себе він і його прибічники.