Любов, Президент і парадигма космосу

БІЛЬ

ПРЕЗИДЕНТА

новела-роздум

Президентові випала нелегка дорога. Він повертався із службового відрядження по далеких поліських селах з тим, щоб, не заїжджаючи додому, одразу ж вирушити в аеропорт і звідти відбути за океан на високу міжнародну зустріч. Одначе на лісовій просіці кортеж президентських машин забуксував у снігових заметах. Президент їхав з дружиною. Вже кілька днів вона слабувала на горло і все ж таки зважилася також летіти з ним.

Президент доторкнувся до її чола.

— Боюся, температура не спадає,— сказав він.

— А я боюся, що нас не витягнуть звідси до ранку,— озвалася дружина.— Ти забув, що з природою і царям не справитися.

— Ох, люба моя, якби тільки царям,— зітхнув Президент.— Нічого, якось проскочимо. Мені після цієї поїздки мулько на серці. Звітували про одне, а сама бачиш, як воно насправді. Не дуже до зими готові. Та й про весну наче забули.

Ззаду накотилося сяйво фар. Одна з машин супроводу підсунулася до президентського авто по глибокій колії, і в ту ж мить озвався радіотелефон: «Крутіше бери! Виходимо на трасу!»

Коли врешті викотилися на трасу — якимось дивом уже прочищену від снігових заметів — і колеса відчули під собою ковзьську гладінь асфальту, Президент, визирнувши у віконце, побачив над полями безкрайній розсип зірок. Не було ні хмарини. Де й поділися віхоли, сніжні круговерті, туманна пелена. Вкочувалися в село, і воно теж здавалося звабливим та сяюче-святковим. Горіли електричні ліхтарі між хатами, мирно поблимували віконця будиночків.

На в’їзді біля перших осель юрмилися ті, хто зустрічав. По дублених кожушках вгадувалися представники місцевої влади.

— Як вони встигли дізнатися, що ми поїдемо цим шляхом? — усміхнувся до дружини Президент.— Всемогутня і всюдисуща братія. Здається, вона правила й правитиме світом у всі віки.

— Не ти її вигадав,— мовила дружина.— І якщо перетривала віки, то нас і поготів перетриває.

Зазирнув помічник Президента, моложавий чоловік у засніженім моднім пальті. Сказав, що сільські жителі хочуть погомоніти з Президентом. Народу чимало. Давно вже тут стоять, мерзнуть.

— Хай би мерзли ті, що в кожушках,— відповів стомлено Президент.— І нащо було виводити людей у такий мороз. Хай ідуть по домівках.

— Дві години чекають. Якось незручно.

Розмова з людьми на продутому морозяним вітром узбіччі випала нелегка. Та й одразу стало ясно, що поява найвищої особи в державі привела на трасу найперше скривджених, усіх, кому болить, кому зимно і сутужно. Більше зібралося жінок, до того ж літніх. Радості й утіхи на обличчях не було видно. А вітер як на зло допікав до кісток, і Президент, розпитуючи про побутові негаразди, про виплати і невиплати, про лихі ціни на продукти, про відключення світла, почувався пригніченим і ніби винуватим.

Час квапив. Якимось дивом |керівні особи в дублянках відтиснули жіночок і, ховаючи в комірах розчервонілі обличчя, натякнули Президентові, що вони хотіли б виявити йому велику ласку, подякувати за увагу (яка увага, що за фальш!) і тому пропонують трохи відпочити неподалік у затишній оселі, повечеряти там і в загальних рисах познайомитися із значними досягненнями району, оскільки він за всіма офіційними показниками найкращий в області, всі укази Президента тут виконуються, реформи йдуть повним ходом, села багатіють, розбудовуються...

— Які реформи! Хто розбудовується? Голови колгоспів та кооператори! — зненацька хтось злісно вигукнув з юрмиська.

Президент обернувся на той голос. Господи, він упізнав його. І... не повірив. Так гостро, з викликом міг кинути слово тільки його давній шкільний товариш (прізвище забулося), його шалений приятель Андрій. Ну, ясна річ, це ж він, вже добряче зістарений дядько інтелігентного вигляду, в такому ж, як і всі його колеги, кожушку, гостро втуплювався очима в сановного гостя. Колись були друзями-нерозлийвода, аж доки життя не розвело їх по крутих стежках. Президента — в царство техніки, а Андрія — в обійми медицини. І ось доля звела їх знову.

Президент зробив крок до Андрія. У серці потепліло, захотілося обняти його, глянути у вічі. Але той тільки стримано і чемно простягнув руку. Хтось із районного начальства сказав Президентові, що це — головний лікар сільської лікарні Андрій Павлович Горбенко.

— Знаю, представляти не треба,— радо сказав Президент.

І тут ще дужче защеміло серце. Двадцять літ не бачилися. Життя минає, а коли вдарить сивина і зустрінеш давнього приятеля отак серед голого поля, в юрмиську чинослухняних осіб, то вже й прірва між вами.

Згадалося раптом. Це ж він був якось торік у цьому поліському селі. Так, саме тут. Зібрався великий мітинг. Бо ж приїхав Президент. І всі поспішали тоді викласти перед ним свої болі. І думалося, що він усе може і всім прийде на поміч. Якесь мале дівча подало йому записку. Світлою кіскою майнуло і зникло у натовпі. У записці Президент прочитав: «Нам з мамою дуже зле. Бо тато не повернувся з Тюмені, мама працює на фермі, а бабуся вже давно не встає з ліжка». Рукою дівчинки явно хтось водив, певне, ота вродлива молодиця в натовпі. Тож дівчинка писала наче й за неї, і за себе. Як з’ясувалося потім, у цьому далекому селі постійно, двічі на день, вимикали світло, і дівчинка скаржилася, що вони сидять удома при каганцеві, роблячи домашні завдання, а хвора бабуся геть сама.

З Міненерго надійшло пояснення, що в тім селі не гірше, аніж в інших, мовляв, ніхто не винний, падає частота струму, зупиняються енергоблоки на АЕС, немає солярки на теплових станціях. Одне слово, біда для всіх, і нічого не вдієш.

Порадившись з помічником, Президент вирішив, що якась часина на вечерю в них ще зосталася. Тільки за умови: підуть до Горбенків, дружина буде рада з ними познайомитися. Хутчіше, бо час ріже!

Горбенко, високий, зсутулений, на Президентові слова відреагував з ввічливою гідністю. Мовляв, уміємо шанувати начальство, але й собі ціну знаємо. Коли машина Президента під’їхала до Андрійового будиночка, головлікар молодече вибіг на ґанок і чимдуж загрюкав у двері. Вмить у вікнах засяяло світло. Вийшла в пуховій шалі дружина, сплеснула руками: отакі гості!

— Вечерю готуй, Славуню! — мовив на всю оселю Горбенко.— А ви, товаришу Президент, і ви, шановна пані...

— Схаменися, Андрію, який я тобі «товаришу»! — розвів руки Президент, стоячи посеред заставленої книжковими шафами кімнати.— Забув, як ми обмінювалися шпаргалками на екзаменах з математики?

— Та що ви, товаришу Президент, в математиці ви були генієм! А я більше кролями бавився у віварії та гербарії готував,— відверто тішився спогадом головний лікар.

Тепер господареві кортіло перейти до проблем пекучіших. Де ще матимеш таку нагоду, щоб оце в твоєму домі сидів за столом та сам Президент держави! Господи! Коли ж і не погомоніти про діла насущні... І Горбенко, наливаючи гостеві та його дружині чарки, з впертістю сільського вола тягнув свого воза. Повів мову про те, що селяни ніяк не визначаться в проблемах власності на землю, сільські барони, оті самі голови колгоспів, геть втратили сором, розбудовуються шалено, п’ють кров із сільського трударя, а тому й неорані й не засіяні цілі поля, цілі гони, і пальне стало розмінною монетою в руках комерсантів.