Люди зі страху.В облозі

Незабаром російська армія розвинула наступ. Відстань до бази збільшилась, зв'язок був поганий, і валка закотилася в лісок, який патрулювався австрійцями. Обоз захопили, спорядження підірвали на очах полонених, а самих їх погнали рити траншеї. Тут Загату впізнали. Якийсь збісілий полковник велів розстріляти продажного галичанина.

«Прищавий унтер випровадив мене за виселок. Я в душі попрощався з жінкою, з сусідами, відлічив десять кроків. «Бий», — кажу. Та доки німак заладував карабін, доки цілився, я бозна-скільки передумав. Згадалась церква, я на криласі виводжу тропарі, молодиці втирають сльози. Тут мені раптом так завихторилося заспівати, просто смертним хотінням. Ага! Усе перезабув. Ну, мало не плачу. Тим часом унтер цілиться, я тільки шрам бачу в нього над правою бровою. З відчаю роззявив пащу — само пішло. Витріщаюся на німака, а видіти вже не виджу. Коли він ні з сього ні з того запускає в мене грудомахою. Я стою ніби прикутий. Грудка пролетіла мимо вуха. Унтер другою — я ледве спромігся нагнути голову. Тоді я до нього задком і ходу…»

По справедливості оцінив Федорів голос священик Охітва. Це настільки нудний чоловік, що немає йому під сонцем рівні. Він наче пройшов катарсис од усіх людських гідностей: ні характеру, ні поважності, ще й гикавий. То ж заздрив малограмотному дячкові, який правив з п'ятого через десяте, однак доводив паству до сліз. Із досади Охітва причепився до Загати, що той зумисне перекручує слова в святому письмі. Федір поїхав до знайомого дяка і завчив усю службу. Пописько ще більше став його запідозрювати, тепер йому безнастанно причувалося, що Загата пересипає кондаки лайливими словами. За новим нагадуванням Федора прорвало, і він намолов Охітві три мішки гречаної вовни. Священик сполотнів, далі посинів, потім знову сполотнів і наказав «братчикам» та «сестрицям» висловитися з приводу титаревої поведінки (випробувана тактика для здирання шкури чужими руками, надто в післясоборну епоху). Ті плутано побубоніли, і.Федір вилетів з церковного персоналу. Того ж вечора з тими ж таки «братчиками» вперше до безтями напився.

З того часу віддаленим хуторам стало зручніше поклонятися господові в Грушівській і Буштинській церквах, а дехто з колобродівчан, побачивши перед носом тацю для пожертвувань, кулею падав ниць і починав самозабутньо хреститися.

«Ой міся- а-а-цю, місяче-е-ньку…»-схлипував Федір на найнедосяжніших нотах. На його циліндричному, мов підрізаний глечик, чолі басарунком виступила синя жила. Губи закопилилися фігурними дужками. Не міняючи тону, Федір рикнув:

— Степан поїхав. Нехай їде…

— Котрий Степан? — запитав я.

— Брат стрієшний. Подався до кадри [10] воювати. — його золотисті очі горіли тьмяно, як дві згасаючі вуглинки — А ти до Шехтмана?

— До Гривастюка. Контрактую камінь на хату.

Загата недовірливо зміряв мене поглядом, здригнувся.

— Здурів, Повсюдо. Здурів! Та ти знаєш, що ще може заваритися?

— Легковірні вірили в Седан. Та справа така: десять мільйонів убили, двадцять скалічили, кого далі нищити? Дітей?

10

Великий Жовтень мав могутній вплив і на народи Австро-Угорськоі імперії, зокрема на населення західноукраїнських земель. Трудящі рішуче піднялися на боротьбу проти влади Габсбургів, за соціальне і національне визволення. Хвиля революційних заворушень прокотилася па Станіславщині, Львівщині, Дрогобиччині, Тернопільщині. Проте на шляху до визволення народних мас стали буржуазні націоналісти, які в жовтні 1918 р. створили у Львові «Українську національну раду» і пішли на змову з іноземними імперіалістами. Проголошена ними незабаром Західноукраїнська народна республіка (ЗУНР) в гнобленні трудящих була гідною спадкоємицею імперії Габсбургів. Уряд ЗУНР створив блок із петлюрівською директорією проти Радянської влади на Україні. На західноукраїнських землях була проведена загальна мобілізація чоловічого населення віком від 18 до 25 років. Стотисячна галицька армія стала жертвою кривавої авантюри націоналістів. (Прим. автора).

— Шістнадцять років уже багатьом сповнилось.

— Радуйся, ручко всезлотая…

Однак Загата перестав мене слухати. «Я мав їх за мудріших, — бурмотів він, дивлячись під ноги. — Гадають, що збідали лиха. Готові світ поставити перед божим судом…» Далі перейшов на шепіт. Я пустився йти, та він рвонувся за мною.

— Повсюдо!

— Чого?

— А Степан поїхав, Повсюдо. Йой, горе, горе невеселе. З фронтів збігаються дезертири, — він пильно глянув на мене і, помовчавши, додав: — Дезертири заходяться будуватися, а цей готову хату покинув.

— Як ти думаєш, яке горе найстрашніше? — запитав я, відчуваючи в горлі давкий клубок.

— Смертельне, — заінтриговано, випалив Загата і вишкірився.

— Те, Федоре, котре нічого не вчить.

Загата постояв у п'яній задумі, сплюнув і, прямуючи під паркан, кричав:

— Тебе однаково заберуть, Повсюдо. Ти спеціаліст… теєі убивати. — Він вирівняним пальцем стукнув себе в скроню. — Тебе знайдуть, у-у-у! Знайдуть, — зареготав він. — Тебе ж не демобілізували…

— Гляди мені,- визвірився я, — бо так тебе мобілізую, що й на цвинтар не буде що нести. Короста! Самогонна. пика!

Загата справив малу потребу І впритул підступив до мене:

— Бити п'яного, Повсюдо? А може, я пожартував? Я ж тебе люблю, Повсюдо! Навіть якщо ти втік з фронту, люблю. Ще й більше. Ой, не розумієш мене, Повсюдо. Якби в моїх силах, я дав би тобі такий папір, що тебе ніколи вже не взяли б на фронт. Та хто знає, може, я ще постараюся роздобути тобі такий папір?…

–  Іди спати, — попросив я його. — Я теж пожартував.

— Так, Прокопе, — сухо мовив Загата, і в його очах на одну мить проглянув презирливий жаль до мене.- Іду спати. Перед сном підставлю жінці лице, щоб злість зігнала, а тоді засну. На мене ніхто не чигає…

У канцелярії було добре натоплено. Гривастюк писав при світлі гасової лампи, захистившись од прямих променів поставленою на ребро книжкою.

— Радий вас бачити, — буркнув він, на мить відірвавшись од роботи. — Сідайте, пане Повсюдо, я зараз.

Я взяв зі столу часопис. Рядки гнулися перед очима, як вужі: череп давив пудовою гирею.

«А що ти викинеш, пане війте?…»

Гривастюк од своїх попередників різниться бездоганним знанням польської і німецької мов, підтримує націоналістів і передплачує газети. Балакає Гривастюк мало і вагомо, сміється зрідка, але як уже вибухне, то на весь рот, по-справжньому цідить горілку, проте напоїти його неможливо. Це середнього зросту ставний чолов'яга з круглим приємним обличчям, увінчаним довгими запорозькими вусами. Від сили йому років сорок. Він любить вдати з себе простодушного більш-менш обтесаного селянина, але нехай тільки хто-небудь покладе пальця в зуби!..

— Фу! — Гривастюк почухав за вухом. — Удень по господарству клопотався, то надолужую увечері.

Він одкинувся на спинку крісла, втомлені примружився. На скронях посіялася сивизна, та, кажуть, узрить вродливу молодичку- очі спалахують, як лемеші на сонці.

Я розповів, що мене привело, перекинувся з Гривастюком кількома загальними фразами. Він насуплено про щось розмірковував, неуважно слухаючи мої відповіді, і, здавалося, тільки для того й розкривав рота з новим запитанням, аби додумати справу. Потім раптом довірливо поклав мені на коліно долоню і негадане схвалив мої наміри. Я злегка посміхнувся: бідна моя надія вбралась у пищики, а пір'ячко неодмінно виросте. Тепер я Гривастюка слухав абияк. Проте він помітив це і весело, по-змовницьки помахав олівцем, який тримав у руці, вклавши в свою посмішку дивне натхнення: воно зближувало і підстьобувало до одвертості.

Я вмовк. Тоді почав Гривастюк. Він заговорив масно-рясно, в п'яти реченнях охарактеризував сучасний момент, двічі. торкався усіх сторін світу й закінчив тим, що варто почекати з контрактами.

— Ми оце отримали циркуляр, — сказав він. — Рекомендують чисто геть переписати всі документи на відповідних аркушах. На цьому тижні маю їх привезти. Признатися, перше довір'я — мені; в інших селах не тільки не будуть поки що приступати до переоформлення, але коли воно почнеться, то в присутності відповідальних працівників з повіту. Декому з війтів доведеться покоптіти в повітових канцеляріях, а тоді за розпискою здадуть папери до сейфів… Аркуші привабливо виглядають: з тризубцем (наше дерево життя кінець кінцем дочекалося зміни клімату), лінії проведені блакитною фарбою, поле пшеничного відтінку, словом, усе як годиться. Можу, до речі, показати. — Гривастюк вийняв з шухляди аркуш, у задумі потримав його, немов вагаючись, тоді подав мені.

Я з цікавістю повертав аркуш сюди-туди, а коли Гривастюк визирнув у вікно — дорогою проїжджала підвода, — швидко пробіг очима написане. «Свідчення. Видане сього числа гр. Богданові Онукові, який за підтвердженням повітового лікаря п. Каюка не може бути використаний для військової служби через хворобу серця». Підписи. Я згорнув аркуш удвоє і поклав на стіл. Чи не таке свідчення хвалиться дістати мені Загата, подумав я, добуваючи пушку з тютюном.

— Аркуші на суворому обліку, — пояснив Гривастюк. — Значить, діло облагодимо через кілька днів, з солідністю. На підпис поїдемо… Можна і в неділю. Підходить? Чудово, бо ми при тій нагоді побудемо на фестині в честь проголошення української державності. Оказія обіцяє бути захоплюючою. — Гривастюк зигзагами опустив погляд на стіл, заховав папір до шухляди. — Що стосується монети, пане Повсюдо, то, на мій погляд, прибережіть фронтові гроші. Вам же платили золотом? Роздобудьте паперової валюти.