Люди зі страху.В облозі

— Ти не сама, — звернулась вона до Марійки, нахиливши, як гуска, голову.

Волосся Мигельська стригла під хлопчика, щось хлопчаче було в усій будові її тіла.

— Це Прокіп, — сказала Марійка. — Та ви ж знайомі…

— Тебе давно не видно між людьми, — не звернувши уваги на Марійчині слова, сказала Мигельська. — Я написала нового вірша, прийшла похвалитись.

— Читай. Прокопе, ви любите вірші? Я відповів, що люблю, і згадав, що так само мене колись питала Грушевичева Христина. Що за дурне запитання?

Хіба поезію можна любити чи не любити, якщо вона поезія? Побачимо, якою сприйнятливістю наділила природа цю кістляву дівицю.

— Слухай:

На могилу серед степу Впав серпанок, В шовк трави неворушкої Вповз душею…

«Розійшлися круторогі по долині…» Якби ж то вона писала про нещасних чумацьких воликів, але вона претендує на тон святих кобзарів-заступників і плете нікчемний пліт з вічних тіней. Вони шукають на Шевченкових стежках холодні яри і зарослі травою могили з єдиною метою — звернути на себе увагу.

…Боже, боже, Україно, Спів кайданів…

— Не з тої ноти заспівала твоя муза, дівчино. Тобі б писати про зимові вечори і схилену тінь старої відданиці над рукоділлям. Та Марійка слухала уважно. Іноді, коли серце стужиться, досить сказати, що це вірш, а у вірші — згадати про смуток чи надію, і людина повертає на свою протоптану доріжку.

— Подобається?

— Гарно, Зорянко.

— А вам? — Мигельська явно минала моє ім'я.

— Я не все зрозумів, — сказав я.

Мигельська журно опустила очі: «Народе мій, для кого я стараюсь?!» Вона кілька хвилин мовчки виконувала цю коронну арію усіх двадцятилітніх геніїв, потім обмінялась з Марійкою усмішкою і стала розповідати міські новини.

— З Кракова приїхав Повсюда-Завадович. Читав нам спогади. Що це за чарівна людина, якби ти бачила!

— «Ще один месія, — подумав я. — Що в Йосипа можуть бути за спогади?»

— Привіз нам Ролланову «Декларацію незалежності духу» Я з такою насолодою читала цю річ, що описати той не можу. Як він страшно змальовує плутократію! Повсюда-Завадович розказує, що декларація покорила серця, на неї відгукнулися найвидатніші люди Європи. Іншим разом я тобі принесу копію. Це, якщо ти читала «Клерамбо», Аженорів гімн, гімн вільного сумління. Я не сумніваюсь, що декларація полонить галицьку інтелігенцію.

— Ви, Прокопе, читали «Клерамбо»? — запитала Марійка. — Я маю цю книжку.

— Я її в окопах читав, — відповів я.- 3 того часу я вирішив нікому не говорити, що вчився в гімназії.

Широкий рот поетеси розтягнула посмішка. Вона дивилася мені в вічі, і погляд її казав: «Як ти смієш тут сидіти?»

— Ви оце вели мову про Йосипа Повсюду? — запитав я Мигельську.

— Так, — сказала вона недбало. — Ви щось чули про нього? Вони не знали мого прізвища, і я відповів:

— Я його дуже добре знаю.

Мигельська зиркнула на мене з недовір'ям. Я вирішив помститись Вийнявши свої австрійські документи, подав їй в руки. Вона замислено потримала й передала Марійці. — Кого ж він згадує у своїх мемуарах? — запитав я.

— До речі, один його спогад — про ваші Колоброди.

— Йосип ще у Львові?

— Цього не знаю. Його збиралися повезти в повіти. — Тепер поетеса не минала мене очима. — А ви скритний, Прокопе.

— Змушений, я шпигую.

— За ким? — усміхнулась вона, готова повірити.

— За долею.

— О, за своєю, мабуть, нецікаво. — Вона поправила спідничку на колінах і, зустрівшись зі мною поглядом, опустила очі.

— Помиляєтесь. Оце мушу наймати спільників, бо самому не встежити за нею. Вона метушлива, як повія.

— Ти маєш веселого гостя, — звернулась Мигельська до Марійки, — відпустила б трохи до мене.

«Тобі поголодувати не завадило б», — подумав я.

— Я вашої дружби не порушу, — додала поетеса. — Я тільки хотіла б навчити Прокопа розуміти поезію.

— Це ти його розвеселила, — відповіла Марійка. — Досі він сидів задуманий, важкий. Таким я його сама вперше бачу. І вже його нікому не віддам.

Вони таємниче перезирнулися.

— Не віддавати, Прокопе? — запитала Марійка.

— Я можу швидко зіпсуватися.

— Не допущу. Тоді я собі перестала б вірити. А чого ви, Прокопе, сказали, що після Ролланового роману вирішили не признаватися, що вчилися в гімназії?

— Щоб усі знали, що я слюсар. Мені не подобалося бути без голови і без ніг.

— Поясніть точніше, ми не зрозуміли.

— Це ж передбачала альтернатива «незалежності духу».

Мигельська збагнула, що камінці падають все ближче до її городця, і встала.

— То не погоджуєшся віддати Прокопа? — звернулась вона до Марійки, але вже безбарвним тоном. — Тоді мені треба бігти. Завтра я напишу про вашу ідилію баладу. Проведи мене, Марійко.

Вони ще трохи перемовлялися в коридорі, вибухаючії сміхом, а я ходив по кімнаті й кривився, ніби проковтнув недокурок. Ці репетиції, ці дівиці… Дивна людська природа. І кортить побалансувати над прірвою, і не подобається, коли на цю прірву показують. Повернувшись, Марійка стала біля вікна у своїй звичній, дбайливо вишуканій позі з похиленою головою, із звисаючими косами, з чеканням і наслухуванням в усьому тілі.

— Не подобається мені твоя Зоряна, — сказав я.

— Вона і мене бентежить, — відповіла тихо Марійка. — Щось є в ній… Якась грубість, змішана з кокетуванням. Вона талановита, правда?

— Не сказав би. Талановиті відкривають, а вона повторює те, що люди бачили і знають, але в силу обставин позбавлені його.

— Коли Зоряна пішла, мені хотілося заспівати для вас. Тепер, я боюся. Я буду повторювати те, що ви чули і знаєте. Пісні, мабуть, викликають найсталіші почуття.

— Це зовсім інше. Ця сталість, як казав мудрець, основа доброчестя.

— Однаково тепер я не можу співати.

— Втекла ніжна пташечка?

— Навіщо ви її прогнали? Хіба це ліпше? Я думаю, що треба щадити божі іскорки, а не гасити їх. Нехай собі горять. Не обов'язково створювати геніальні речі. Досить створити приємність, як стара мила комедія. Тисячі співають, не маючи ні виробленого голосу, ні музичного слуху. Але в цьому мелодійному повітрі народжуються і геніальні речі.

— Так, але ми повинні бути вимогливими до себе.

— Ви жартуєте? — Вона ступила крок до мене. — Ні? Я цього від вас не сподівалась. Вчора думала про смерть, а нині мені захотілося щось собі і вам нагадати таке, від чого нам стало б приємно. А ви не дали мені досягти тієї пісеньки з отого, — ось гляньте, — з отого ліхтарика над церковними дверима. Вона зірвалась у темряву од вашого суворого голосу, на брудні холодні сходи, під ноги сліпого жебрака. Ось жебрак вклякнув на те місце, де вона впала росинкою, висушить її своїм потовченим коліном, і йому це не принесе полегкості. Адже не принесе?