Люди зі страху.В облозі

— Мер-зен-нийІ — кинула вона йому вслід. Окільнюк одягнувся і допоміг мені сплітати кіски, а потім знімати шкурки. Увечері ми зшивали валянки. Окільнюк розповів, що воювати йому не довелося, бо ходив прислугою в лазареті, але страху зазнав — лазарет кілька разів оточували. Мила його розчулилась і до зайця поставила на скриню наповнену пляшку без шийки. Вони навіть перекинулись кількома ласкавими слівцями. Я подумав, начебто це дика кішка і ведмідь з вирваним оком (таким мені чогось здавався Сильвестр Окільнюк, коли сердився). Під кінець вечері всі ми трошки розвеселилися, а коли старий зажадав свіжої води і сказав: «Нехай принесеться», що означає по-галицьки «Іди принеси», — я до решти змінив погляди на цю оселю, подумавши, що вони просто зіграли переді мною комедію.

— Може б, і Докії зшилося такі бути? — сказав Окільнюк, очевидно, жалкуючи, що мені завтра йти від них. — При хаті — дуже велика вигода. — Він піднімав з-під лави ноги, ворушив пальцями, щоб похрускували, акуратно сплетені і підібрані кіски. Він закохувався в це похрускування, як недоліток у модну пісеньку, в якій є багатозначні натяки про те, чим закінчуються парубоцькі вечорниці.- І теплі, і легкі… При хаті ліпших не треба.

Я два чи три рази зустрівся з Докіїними очима, і вони якось загадково темніли-темніли, мов осіння дощова ніч. Але мені було байдуже. Я радів, що бачу їх зворушливу сімейну злагоду.

Надворі тягнув слабий вітерець, скрипів тріскучий мороз. Я вийшов трохи видихатися од каганцевого чаду і самогонного духу. Небо визірнилось, висло в глибокій вишині, такій далекій, як майбутнє, як надія, слід якої лишень намітився у серці, але якої ми ще не усвідомили. Дід морозом осідав сніг. Його випало багато. Я подумки побивався, що важко-буде добиратися до міста. Це стати б на лижі! Мені колись батько витесав горіхові лижі. Вони були трохи незграбні, лише злегка загнуті, але я ними не міг натішитися. Щодня приносив нові синяки під очима, поки батько не пішов зі мною на Дністер і не показав, як триматися. Він умів так просто і ясно показати, що кожне діло вдавалося і припадало до вподоби.

Коли я увійшов, Докія вже лежала на нарах. Я здивувався, бо Сильвестр попереджував, що їй заступати. Вона вкрилася з головою, не залишивши щілини, тільки одна нога була не вкрита і ритмічно, як котячий хвіст, подригували пальці. Сильвестр сидів на своєму стільчику замислившись. Задума його була якась виразніша, ніж до цього.

Я поклав голову на рукави, на одну полу куртки ліг, другою накрив плечі. Сон. не брався. Постукувало серце, важке од сивухи. Згадалися мої колобродівчани. Закурені, як і тут, стелі, темні комини, подовбані підлоги. Мабуть, і туди неволя принесла їдь, і там не бачать світу божого за сварками і побоями. А мої високі стелі на бункері десь цвітуть мохами, підлогу сточують шашелі і з'їдають грибки. Там німо взагалі. Ліпше чи гірше від того, що там німо? Ні, чогось я певен, що ми жили б з Мариною тихо. Ми надто багато натерпілися, щоб шукати причини зла одне в одному.

Я люблю, як шепоче загата. Навколо своєї хати я не ставив би загати — стіни грубі, добре зв'язані, їх не продувало б. А от знизу, либонь, підсмоктував би холод. Але де там! У бункері ж кузня, горно, щільні двері — ні, в мене в хаті було б тепло. Дітиськам привілля, мотає ними, як клубками, з кута в кут, шарпають хідники, і Марина весь час свариться пальцем, поправляє за ними; вона ж так само любить акуратність. Я після школи брав би шибеників до кузні. Вони з захопленням стежать за роботою. В мене це, пам'ятаю, було. А влітку разом виходили б на риболовлю, малі дерлися б за весла, коли я закидав би сіть… На риболовлю треба йти досвіта. Може, малі не завжди охоче вставатимуть. Е, їх їзда на човні буде приваблювати. Я зроблю човен на п'ятеро осіб… Дністер! Цю ріку ми відчуваємо, як вийняту з тіла жилу, що існує самостійно. Ріки стають жилами… Це якось неприродно звучить. А що — жили стають ріками? І так і не так. Видко, ріки — це ми… Колись чи Шутько, чи хтось інший казав, що в Дніпрі, якби пошукати, багато золотих скарбів. А Микола Павлюк зчаста сумує, що ріки почали міліти… Чи вдасться Миколі втекти?…

Приснилося, що мене підхопила повінь, я борюкався з водою, душився, і врятував мене острів на Дністрі. На ньому вже виросли високі тополі, вони тріщали під напругою води та не піддавалися, і я на них спинився.

Розплющив очі і побачив, що Окільнюк зводиться з долівки. Упав старий, дрімавши. На нього з нар хижим совиним зором дивилась Докія. Піднявшись, він налив собі мало не повне горнятко самогонки, випив, крекнув і ліг на піч. Через хвилю з присвистом на всю хату захропів, і Докія злізла з нар, стала підкидати дрова. Потім теж хильнула самогонки, підняла гачок і, вмостившись боком до відчинених дверцят, доклала на коліна лікті і обхопила руками голову.

Я знову почав дрімати, але Сильвестр так страхітливої хропів, що на очі почали лізти всілякі жахи. Висотка під Трентіно, зірвана в повітря траншея у тому місці, де сидів Франц Брехт, а чехи Вацлав Матгаузер і Яшик Бенко біжать через поле здаватися в полон. Щось мелькне. — й інше.

Я відкинув з плеча полу куртки. Докія метнула настороженим поглядом і раптом усміхнулась. Після цього щоки її побагровіли, вона прикусила губу, зиркнула на піч, де спав Сильвестр, і звелась.

— Я… — зірвалось з її уст.

«Ще цього не вистачало!»

Вона оглянулась на каганець, подула, і ноги її тихо зашлапали до лави.

— Ти?…

— Не дурій, — пробурчав я.

— Що це тобі означає, чуєш?

Її руки торкнулися мого обличчя, і, відштовхуючи їх, я вдарив по скрині. — Одійди.

— Тихо. Тихо…

— Не лізь.

— Я така нещасна!

— Ми всі нещасні. Не лізь, прошу тебе.

–  І я… Я така нещасна… З ним.

— Ну, якими словами до тебе говорити? — Правда, мені чогось хотілося сміятися. — Заспокойся, — сказав я, вже розлютившись на себе.

— Я сконаю. Вона знов наблизила руки, і я їх вдруге відштовхнув.

— Слухай, не паплюж ти себе і мене.

— Ти дурень! — Але гнів її тут же погас. — Чуєш?

–  Іди під три чорти, — прогарчав я. Вона схлипнула і, вибухнувши якимсь сичанням, заплакала. По стінах блимало зайчиками полум'я з-під плити

Я підвівся на лікоть, думаючи зараз же серед ночі піти геть, і побачив, як Докія підломлюючись, судорожно хапаючись за пояс, валиться додолу. Я одвернувся. Переді мною стояло її перекривлене чи то усмішкою, чи якоюсь іншою спазмою лице…

Що з людьми витворяє недоля.

Бона розливала самогонку в пляшки, а на неї скрадливо, якимсь новим поглядом дивився з-під руки її чоловік. Груди його високо піднімалися, я бачив, як стискуються кулаки, і бачив, що він до плачу зворушений, що йому жаль її, і в цьому жалю він ладен її задушити, або помилувати.

Я дбайливо намотав на ноги онучі, взувся і тільки в блузі вийшов з хати. Потім крок за кроком дійшов до лісу, зняв ще трьох зайців, порвав сильця і вернувся до садиби. Господарів у хатчині не було, мабуть, пішли освідчуватися на другу половину. Семенко сидів на ослоні, поклавши руки, на скриню.

— Збираюсь іти від вас, Семене, — сказав я.

— Мої чогось зранку зчепилися, — повідомив хлопчик.

— Помиряться. — Я накинув на плечі куртку. — Прощай.

— Прощай, — відказав «той, що мертвих б'є», досить холодно, але щось у дитячій душі зламалось, і він додав крізь сльози: — А мені нема де дітись.

— Виростеш, підеш у світ.

— А-а… — йому перехопило подих.

— Прощай. Хто знає, чи доведеться зустрітись.

XI