Людина, що знайшла своє обличчя

— Ти до мене? — спитав пастор.

— Так, — скромно відповів юнак, опустивши очі. — Я хотів, містер, поговорити з вами… Але, здається, я невчасно?

Сусанна, дівчина років двадцяти, в полотняному платті, з побритою після тифу головою, похмуро дивилася то на батька, то на юнака.

Пастор, дізнавшись, що юнак прийшов з ним серйозно поговорити, запросив його в свій кабінет.

Нежданий гість назвав себе Біноєм. Він індус, сирота. Хоче віддати себе служінню богу. Вивчав брамаїзм, буддизм, коран, проте ці релігії не задовольняють його. Про християнство він знає, але хотів би глибше опанувати це віровчення. Що йому не подобається в релігіях його батьківщини? Те, що їх боги не проявляють себе видимо, відчутно, не приходять на допомогу людям.

Пастор насупився і подумав: «Він досить розвинений для тубільця, але в нього практичний розум. Цей рід лукавий вимагає знамення, чуда. З такими важко. Та все ж можна довести йому, що буття бога проявляється не тільки в чудесах, — далися всім їм ці чудеса!.. Головне — не випустити його, охрестити, що б там не було, хоч би це потребувало витрат більших, ніж срібний хрестик. У звіті повинні фігурувати нові «навернені»!

— Ми поговоримо про це з тобою, мій друже, — лагідно сказав пастор. — Але для цього нам доведеться часто бачитися. Де ти живеш?

— Я мандрівник, який шукає істинного бога, — відповів гість.

Пастор подумав трохи і урочисто заявив:

— Ти залишишся в мене, Біной! Так, так! У мене знайдуться куток і жменька рису для людини, яка шукає бога! Флоренса! — гукнув він. І коли увійшла сива кістлява жінка в чорному платті, він сказав їй: — Оце Біной. Сподіваюсь, твій майбутній хрещеник. Він житиме в нас. Відведи його в мансарду.

Тітонька Флоренса, з цікавістю оглянувши юнака, кивнула головою:

— Ходімо!

Коли вони вийшли, в кабінет пастора вбігла Сусанна.

— Послухай, батьку, — почала вона збуджено. — Мені здається, ти через свою місіонерську запопадливість забуваєш про все. Хіба не можна було поселити цього бродягу в церковного сторожа? Ці ж брудні цигани— розсадники зарази. Мало того, що я хворіла тифом, треба ще заразитися холерою або чумою!

— Жодна волосина не впаде з голови людини без волі божої,— повчально відповів містер Кінгслі, намагаючись приховати ніяковість.

— Жодна волосина! У мене й так брита голова. Це ти можеш говорити в своїх проповідях. Я не хочу, щоб у нашому домі жили жебраки.

— Але це необхідно, дочко моя. Що ж робити? Кожна професія має свої небезпеки. А коли б я був лікарем? Ходжу ж я напучувати вмираючих…

Він завжди поступався перед своєю дочкою, але цього разу проявив несподівану впертість. І Біной залишився.

Аріель давно обмірковував план. Уже в Дандараті він неясно догадувався, до чого його готували, перетворивши на літаючу людину: його, мабуть, хотіли показувати як чудо, щоб зміцнити віру, релігію. Але чому б йому самому не використати цю роль у своїх цілях? йому необхідно було знайти якийсь притулок, роздивитися, ближче узнати людей, можливо зібрати трохи грошей, щоб розпочати самостійне життя. Подальші плани були невиразні. Вони часто змінювались, але в них незмінно включалися Лоліта, Шарад, Нізмат.

Пролітаючи вночі над невеликим містечком, Аріель побачив цю високу дзвіницю, і тоді у нього визрів план першого кроку в середовищі людей.

Незабаром Аріель відчув вороже ставлення Сусанни. Вона уникала зустрічей і ледь відповідала на привітання. Зате тітонька Флоренса, яку Сусанна називала «місіонером у спідниці», прихильно ставилася до Біноя.

Вечорами пастор вів з юнаком довгі бесіди. Йдучи на поступки дочці, він не запрошував більше Біноя в кабінет, а піднімався до нього в мансарду, де Біной жив самітником. Він був надзвичайно скромний у харчуванні і цілими днями сидів над біблією та евангелієм.

Старання й швидкі успіхи Біноя радували і вражали пастора, який і не підозрював, що його учень вже вивчив історію релігії — чи не єдине, чому навчали в Дандараті.

Незабаром Біноя урочисто охрестили, і він дістав ще одне ім’я — Веніамін, або, як скорочено називав його пастор, а за ним і тітонька Флоренса, — Бен. Він усе ще жив у пастора для зміцнення віри і зміцнив її настільки, що мало не поклав у могилу свого наставника.

Розділ тридцять третій «Чудо»

Це трапилось якось у неділю.

Пастор у напівпорожній церкві говорив проповідь на тему про віру, про чудеса, про втручання господнє в справи людей.

— Бог всемогутній, і якщо він не приходить людям на допомогу, то тільки тому, що вони не з достатньою вірою просять його про це. Бо, істинно говорю вам, сказано в писанні — якщо ви матимете віру таку хоча б, як гірчичне зерно, і скажете горі цій: «Перейди звідси туди», — вона перейде; і не буде нічого неможливого для вас..

Як тільки пастор вимовив ці слова, Бен—Аріель, що сидів на першій лаві, несподівано вийшов на середину церкви, міцно стис молитовник, звів очі до неба і вигукнув:

— Вірю, господи, що ти звершиш по вірі моїй! Підніми мене над землею!

І раптом усі побачили, як тіло юнака захиталось і піднялося так, що ступні ніг опинилися над підлогою футів на два. Він то повисав у повітрі, то повільно опускався і дякував богові.

Пастор схопився за пюпітр кафедри, щоб не впасти. Він зблід, нижня щелепа його тремтіла.

У церкві запанувала така тиша, що чути було, як повз вікна пролітають ластівки. Люди ніби закам’яніли. Потім зчинилося щось неймовірне. Стіни будівлі задрижали від істеричних, несамовитих вигуків людей. Присутні посхоплювалися з своїх місць. Одні в паніці з криками кинулися до дверей, біля яких утворилася давка, другі впали перед Беном навколішки, простягали до нього руки, треті били себе в груди і, сміючись і плачучи, вигукували:

— Є бог! Є бог! Є!

От якби Пірс бачив усе це! Недарма він і лондонський центр покладали на літаючу людину такі надії!

Аріель стояв і ніяково посміхався, ніби він ще не усвідомив того, що сталося.

Пастор підняв руку, намагаючись установити порядок, але він сам був приголомшений не менше, ніж інші. Судорожно махнувши рукою, він сповз з кафедри, — ноги не тримали його, — і тут же, вражений чудом, задихаючись, сів на підлогу.

В амазонці і чорному чепчику Сусанна поверталася верхи на буланому конику додому після ранкової прогулянки. Вона гарцювала по полях у той час, коли люди молилися в церкві і слухали проповідь її батька.

Свавільна, примхлива, Сусанна завдавала містеру Кінгслі чимало клопоту. Вона ненавиділа господарство, захоплювалася полюванням і верховою їздою, аматорськими спектаклями у гуртку англійців та фотографією. Вона знущалася над філантропією тітоньки Флоренси і говорила жахливі речі. Жахаючи свого батька, вона, наприклад, заявляла, що перед усіма філософами віддає перевагу Чараці— грубому матеріалістові, який довів, що душа і тіло тотожні. Вона ненавиділа Індію і мріяла про повернення в Лондон. Пастор пояснював дивацтва дочки впливом шкідливого для європейців індійського клімату і її віком. «Вийде заміж, уся ця дурість мине», заспокоював себе пастор.