Людвисар. Ігри вельмож

Тільки тепер гість помітив, що трохи нижче плеча у нього було розірвано камзол, а сорочка під ним прилипла до тіла. Кров на темній тканині була непомітною.

– Пусте, – усміхнувся поранений.

– Лікаря! – вигукнув бургомістр, знаком наказуючи Себастяну сісти.

– Лікаря, лікаря! – підхопили присутні.

– Благаю вас, мій пане, не турбуйтесь, – мовив гість, – зі мною все гаразд. Я нічого не відчував дотепер.

Але бургомістр його не слухав, він кивнув слугам.

Нарешті в іншому кінці зали з'явився товстун, якого всі нетерпляче підштовхували наперед. Той ледве утримував рівновагу.

– Швидше, чорт забирай! – лайнувся бургомістр. – Швидше!

– Святий Антонію, та, прошу, ваша милосте. Коли ж ця зала така довга, – задихаючись, мовив нещасний лікар. – Уже біжу, біжу! Що сталося? Погане вино? Щось у горлі застрягло? Риб'яча кістка? Ось я, ваша милосте. Кашляйте, юначе, кашляйте, зараз я вдарю по спині…

– Де Домінік? – вигукнув у натовп бургомістр.

– Пана Гепнера на балу немає, – відповів хтось.

Тим часом лікар намірився глянути Себастянові до рота.

– Телепню, він поранений! – заволав Шольц.

– Ах! – вигукнув розпачливо товстун. – Але ж я передовсім рятую, коли хтось перебрав з їжею, чи не дай боже – вдавився.

– Хай тобі грець, ти лікар чи хто?

– Лікар, ваша милосте…

– Тоді роби свою справу! Спини для початку кровотечу!

– Слухаюсь…

Із Себастяна зняли камзол і лівий рукав сорочки. Лікар уважно і злякано придивлявся до рани, невідомо чого більше боячись – крові чи бургомістра.

– Рана серйозна? – запитав Шольц.

– Ні, ваша милосте…

– Мій пане, – мовив Себастян, – мені незручно опинитися тут у такому вигляді…

– Дурниці, – перебив бургомістр, – ми надто довго чекали на вас, мій друже, аби тепер отак-от відпустити…

– Принесіть води, – розгублено кивнув лікар. Прохання було миттю виконане.

– Розкажіть нам, дорогий Себастяне, що з вами сталось? – спитав Шольц.

Гість, як завжди в таких випадках, злегка наморщив чоло і на мить задумався. Йому подали повний келих і, зробивши ковток, Себастян почав свою розповідь:

Я поспішав на бал прийти,Всі лиха й біди обійти,Раніше всіх сюди з'явитись,Щоб вам, мій пане, уклонитисьI перший келих підійнятиТа славу Бахусу воздати,Потішити своїм віршемЛюдей поважних і… нікчем,Хоча останніх тут немає,Та доля різне посилає,Про те підказує життя:Ось неозначеність буття.

Поет на мить замовк, аби зробити ще ковток та й подумати над продовженням. Залунали оплески, очі бургомістра заблищали, він був палким прихильником поезії.

– «Про неозначеність буття», – повторив він, – клянусь, ви мене заінтригували!

Себастян уклонився, трохи зморщившись від болю в плечі. За хвилину він продовжив:

Так от, я поспішав, аж тутУзяв мене зненацька блуд,Повів дорогою лихою,Звів із халепою й бідою.Готові взятися до «праці»,Харцизів з десять,Може, й двадцятьМене у темряві чекали,Наживи легкої шукали,Не знали, бачте, чим багатийБув я… Коли про те спитати,Скажу – усі мої скарбиЯ не віддам без боротьби.Лиш сріблом слова я багатий,І будь-кому його не взяти…

– О, сором, сором мені! – раптом вигукнув бургомістр. – «Лиш сріблом слова»… Даю вам обіцянку, Себастяне, ви станете багатим справжнім сріблом ще до настання ранку. Але продовжуйте, продовжуйте…

– Одну хвилинку, – благально втрутився лікар, – я не маю навіть чим перев'язати рану, а це неодмінно треба зробити, ваша милосте…

– Можливо, ця хустинка знадобиться для такої мети? – почувся чийсь оксамитовий голос.

– Дякую, панно, – полегшено зітхнув лікар.

Себастян зустрівся поглядом з молодою чарівною панною.

Він уклонився їй – не відводячи очей. Несила було йому цього зробити. Його поетичній натурі вона здалася богинею. Оті палкі очі, ніжні вуста, злегка зашарілі щоки, темне, вкладене у вигадливу зачіску волосся… Поет навіть не одразу почув, що бургомістр вимагає продовження розповіді. Поміж присутніми почулися смішки, і це привело Себастяна до тями.

– Даруйте, – промовив поранений, – просто рана заболіла раптом.

Бідолаха лікар упав на коліна.

– Обережно, телепню, – гримнув бургомістр.

– Пробачте, ваша милосте, – проскиглив той.

Себастян кивнув головою, і всі затихли. За мить його голос знову всіма заволодів присутніми:

Устиг, як бачите, на святоПокірний ваш слуга… ЗавзятоОборонявся він мечемВід тих грабіжників-нікчем.І показав їм без ваганняУрок затятий фехтування.

Тим часом лікар перев'язав рану, і поет, під нову хвилю оплесків, звівся на ноги, мимоволі шукаючи очима темноволосу красуню. Вона стояла неподалік і також аплодувала йому. На її вустах сяяла усмішка, за яку він ладен був померти. Те сяйво заповнювало для нього всю величезну залу, а кришталеві відблиски, що так спочатку його засліпили, тепер здавалися лише жалюгідним мерехтінням. Укотре поета повернув до тями бургомістр:

– Браво, Себастяне, я не перестаю захоплюватись вашим талантом, – говорив він, – але, втім, у мене до вас прохання.

– Так, пане, слухаю.

– Відтепер завжди носіть кольчугу.

– Неодмінно!

– До розваг, панове! – звеселіло вигукнув бургомістр. – Музику!

А поет тим часом знову поринув у задуму.

– Мій друже, – перегукуючи перші акорди, промовив Шольц, – у вас на вустах ще одна поезія?

– Справді, вашмосць, всього кілька рядків. Ось вони:

Історії заключний штрихЩе не наведено.Між тим,В боргу я ще перед ним —Слуга внизу – старанний хлоп,Розумні очі, світлий лоб,Мій безкорисно чистив мечІ плащ дорожній з моїх плеч.Все говорив про свого пана,Мовляв, подяка йому й шанаКазав: «Не лічить зовсім гроші,Все ними сипле, хоч не прошу,Хоч милостям нема причин…Ім'я його…

– Стривайте – Мирон?… Марко?…

– Мартин! – вигукнув бургомістр, – мій дорогий Мартин! Він отак казав? От віддана душа… Заждіть, він же простий лакей… Треба буде доручити йому якусь поважнішу роботу…

З цими словами вони й розкланялись.

Бал полонив поета, і Себастян вже почувався його королем… Кишені приємно обтяжувало срібло, камзол приємно тиснув на плечі, дарма що був зіпсований діркою від ножа, яку тепер не приховала б і найуміліша швачка. А вродливиця, що полонили його, закружляла з усіма у веселому вихорі. І кольори її сукні злилися з іншими барвами, а голос розтанув у музиці та сміхові.