Люлька з червоного дерева. Новели, оповідання та оповідки 1976-2016 рр.

Я ще раз глянув на картину, а згадав ту, яку бачив у Луврі: люди пориваються до корабля, що стоїть біля причалу, море розбурхане і тривожне, а там десь спокій, і радість, і багатство, тільки одна – не ця, що на фраґменті, – жінка, збентежена, сидить збоку і сумнівається, напевне, так само, як я тепер, – сиджу і прислухаюся до пісеньки савояра:

Дадуть окраєць хліба нам,Бабак завжди зі мною…

Окраєць хліба такий великий, аж не вміщається в мою свідомість; пропоновані суми з речей враз перемінилися в товстелезну пачку банкнотів, пачка росла, росла – «п’ятнадцять тисяч… двадцять!» – гора банкових білетів загрожувала звалитися на мене й задушити; я прокинувся, мов з кошмарного сну, і побачив перед собою розпалені гарячкою очі Колекціонера. З напіввідслоненого вікна, з-за штори, падало на нього смужкою денне світло, його різночинська борідка стала сивою, гуцульський чорний сардачок збляк від гарячки, мені хотілося глянути на нього від голови до ніг, немов ще раз бажав скласти йому остаточну ціну, та ніг не побачив: він стояв переді мною на колінах так, як колись перед іконою в гуцульській хаті.

Я спитав упалим голосом:

– Ви маєте такі гроші? Звідки?

– Я маю велику колекцію, вона вартує більше!

– І готові віддати її всю за оцю ось картину?

– Так, так, я дуже люблю Ватто! – повзав переді мною Колекціонер, а мені згадалася ще одна билиця про нього: він до крові побив свого сина, який з цікавості відчинив відмикачкою двері до комори з коштовностями… І тепер готовий їх віддати?

– Як ви віддасте мені свою колекцію? – спитав я.

– Разом з хатою. Жінка мене покинула, син геть пішов… Через нотаріуса, як купівлю-продаж, все буде чисто…

– Ну, а самі?

Він мовчав, дивився благально на мене і ждав мого слова, мов вироку, а савояр наспівував:

А завтра знову по дворах,І мій бабак зі мною…

По дворах? З картиною Ватто? В ім’я чого? Я поволі вибирався з трясовини, в яку упхав мене своїми нашептами Колекціонер, сахнувся від хисткого трапа, на який мало що не ступив однією ногою, щоб відплисти на острів Цітеру, я так недалеко стояв над проваллям; купа грошей зматеріалізувалася у свій первісний вигляд – у скарби, награбовані в історії і замкнуті в тюрму, і в мене зблисла думка, що я врятую цей скарб, віддавши його Охоронцеві. Проте все це здавалось мені мізансценою з якоїсь комедії, бо що може чинити Колекціонер з картиною Ватто? Дивитись на неї буде? Продасть? Але кому? Таж навіть Ермітаж не заплатить йому стільки, скільки пропонує він мені. Який для нього сенс?

І враз усе для мене стало ясним: мені знову згадався інтеліґентний з вигляду інженер, який попросив притулку в Неаполі. Я побачив порожні багетові рами, картина – вирізана, захована в подвійне дно у валізі, Колекціонер-турист виїжджає в якийсь круїз, просить притулку десь в Афінах, Парижі або ж у тому-таки Неаполі і стає мільйонером… В одну мить я навіть зрадів такій перспективі: хай утікає негідник на свій острів, моє місто очиститься від нього, а його колекція опиниться в руках Охоронця скарбів, але тут же спіймав себе на думці, що візьму участь у злочині; ні, я повинен цю картину, яка належить світові, віддати…

А тоді мій погляд упав на автограф великого французького художника, я знаю трохи французьку мову, – і аж здригнувся від реготу савояра або ж самого Ватто. Затулив долонею рота, бо це засміявся я сам.

Колекціонер дивився на мене блідими, нічого не розуміючими очима, на мій сміх увійшла стара.

– Що тут робиться? – прошамкала.

– Скажіть, цю картину тримав хтось, крім нас, у руках? – спитав я.

– Так, так, якось приходив реставратор, може, ви його знаєте… – Плюскле обличчя жінки витягнулося, вона раз у раз переводила сторожкий погляд з мене на Колекціонера. – Такий, знаєте, ну… Він довго тут сидів над нею з фарбами, різними пляшечками… Але не купив…

– Він погано знає французьку орфографію, жарт не вдався. Художник підписувався не Wateo, а Watteau.

– Фальшива?! – зойкнув Колекціонер.

– Усе тут фальшиве. Тут усе призначене для гробу. І ви…

Колекціонер тер долонею обличчя, перелякано дивився на мене, врешті прошепотів:

– Ви… ви нікому не розповісте про нашу розмову?

– А що це дало б? Доказів нема… Хіба що напишу сценарій. Та так, щоб вас упізнали…

– Уб’ю!.. – засичав Колекціонер.

– Ну, ви на таке нездатні, – сказав я і, не глянувши на картину, вихопився з цього дому, мов з чаду, з радістю торкаючись пальцями в кишені піджака безцінного скарбу – важкого бабусиного дукача.

На перевалІ

Братові Євгенові

Їхали мовчки. Від яруги, до якої Нестор під’їхав заблукавши, а потім над нею майже дві години розвертався машиною, до перевалу залишалося не більше десяти кілометрів.

Машина виповзла з бакаїстого путівця на асфальт, він брався ожеледдю, а туман порошив білим борошном, – Нестор мусив вести машину обережно, поволі. Час ніби уповільнився; у мовчанні, довколишній темноті й тихій їзді – кожен мав змогу відшукувати в собі іншого, ніж він був тільки що над проваллям, і сама пригода з хвилини на хвилину ніби втрачала свою значимість. Несторові здалося навіть, що на перевалі, в колибі, де ждуть на них голодні артисти, він розповідатиме про випадок над прірвою з недбалою посмішкою, як про щось зовсім незначуще.

Бажання звільнитися від щойно пережитого діймало й Леоніда. Та бо й справді, страхи які – переднє колесо повисло над урвищем! Ще ж і не таке пережилося. Режисер Нестор, наприклад, стояв під стінкою в гестапівській катівні; інженер Степан, який сьогодні консультував зйомки на буровій, живцем горів, коли вибухнула свердловина… І актриса Адріана, і він, сценарист Леонід, навіть його скромна дружина Нілочка – всі задовго до нинішнього випадку пройшли важчі випробування.

За спинами, біля заднього скла, дзеленькали пляшки з горілкою, в машині запахло хлібом і ковбасою, всі були голодні й у думці раділи, що незабаром у товаристві артистів, які виїхали з бурової раніше, підкріпляться, розважаться й забудуть прикрий випадок.

Перед машиною по осклизлому асфальту в світлі фар вилася змійка снігової пороші. Кожен бачив її, хотів бачити, вона відволікала нав’язливі думки, будила віддалені асоціації, та снігова змійка виводила друзів з-над темного провалля на величний перевал, притягала, манила – ще мент, і всі вивільняться від пережитого. І враз це млосне очікування спокою обірвалося зовсім недоречною фразою:

– Отак починається пурга, – сказав Степан.

Мисливець міг передбачити біду: вчора сполохи на західному схилі неба віщували вітер. Та він не міг покинути сторожку над замерзлою Ямбою: як тільки зсутенів короткий, ще безсонячний день, на південному заході засвітилася голубувато-фіолетова смуга, попливла по небозводу, вияскравилась, а з неї ніжна, мов вуаль, спустилася зелена завіса.

Більше року, проживаючи на півночі, мисливець чекав цього видива, а його не було, він давно б уже виїхав – бурові роботи закінчилися – та все вичікував, ще ж лютує зима, може, з’явиться… І нарешті, на межі зими й весни, воно випливло карнавальними кольорами.

У тундрі було поки що тихо й безвітряно, біла блискотлива пустеля дослухалася неба, на якому розшарілася оргія кольорів.

– Степане, вам, мабуть, нецікаво жити, все ви бачили, все пережили, – сказала Адріана, не повертаючи голови: біла змійка, що втікала з-під коліс, товщала, вихорилася, здіймалася високо над дорогою, застеляла світ, свистіла, ревіла і знову безпомічно нишкла до асфальту, – Адріана пробувала і не могла викликати в уяві картину хуртовини. – Вас аж на північ носило, Степане?

– Було. Шукали нафту біля Хальмера.

– І бачили справжню пургу?

– Мені довелося боротися з нею чотири дні.

– А чи не забагато, Степане, не задуже виробнично – і горіти, і замерзати через ту нафту? Уявіть, що ми вас знімаємо на плівку не тільки у вогні, а ще й у заметілі – і над усім, як символ людської мужності, самого сенсу існування – бурова вишка… Ха, а зал у кінотеатрі порожній…

– Та ні, цього разу я постраждав через красу – я задивився на полярне сяйво.

– О, це вже цікаво! А потім?