Люлька з червоного дерева. Новели, оповідання та оповідки 1976-2016 рр.

– Та де вже…

І вийшла, тихо зітхаючи.

Навіть не думалося, давно забулося, тільки коли в райвно назвали їй Довгопілля, першим постав перед нею Василь, а потім уже його мама. І ще мельникове недоспіване промугичилося в пам’яті:

Відколи-м тя поцілував, відтоді тя люблю…

– Я згодна, – сказала Оксана квапливо.

З цікавості, чи що…

…Від мельника бігла тоді путівцем поміж кущами, гоп – перескочила млинівку й попід скелю вузькою стежкою – поки не вийшла на дорогу, при якій першою стояла Василинина хата, і тоді знову заряснів той чіткий ранок, коли пучнявіли червоним промінням хмарки й вибухали в зеніті, а сонце перетинало перисті смуги й спиналося на Тарницю, а Черемош котив руді води, і мельник мокрі ліжники вивішував, а в низький туман м’яко впали слова: «…твоїм леґінем стану».

– Як ти виріс, Васильку!

Він у чоботях і галіфе, у солдатській сорочці, стетерів, стояв отак – високий, дужий, як його тато, викапаний Іван-бокораш стояв перед Оксаною – з присохлим до піднебіння язиком – аж згодом вимовив:

– Мой, яка ти красна…

Оксана розпаковувала валізу. Ні, таки не думалося, давно забулося, життя йшло своїм трибом у місті. То й добре, що так… Добре. Але чому ж слова Василини про те, що, мовляв, «моєю вже не можеш бути», хоч ніби й полегшили, та разом з тим і розчарували, і гірчаками вистелилися в душі?

Василь щовечора виходив на подвір’я у білій сорочці, ходив, курив, поки не гасло світло в Оксаниній кімнатці; Василина никла щодень то більше, зрідка зітхала: «Та що робити…» Коли ж упритул здибалася з Оксаною, то очима блукала десь по горах – чи ж то не шкодувала, що залишила її в себе? Василь виходив уранці з набряклими від безсоння очима й кудись зникав. Усе розуміла Оксана, а повернути той день, що виписався на батьковій картині, не вміла.

Аж перед від’їздом вийшла, бо несила було дивитися на його білу постать надворі й несила стало самій сидіти останній вечір у хаті.

– Їду, завтра, Васильку.

– І я скоро – на службу.

– Будеш вчитися потім?

Василь здивовано глянув на неї, бо спочатку не зрозумів, навіщо вона його про це питає, а коли втямив – гіркота змішалася зі злістю, він проказав терпко:

– Тут буду. За батька. І за себе. Тут… Тут!

– Що з тобою?

Тоді щось кинуло його з місця, він схопив Оксану міцними, як вужівки, руками за худі плечі і, цілуючи її обличчя, шию, очі, хрипів злісно:

– Якщо на лікаря, то – так… Якщо на вчителя, то так… Коли на інженера, то так, так, так… А як бокорашем, то ні… ні… ні… А я буду, бо й тут живуть люди, і теж потрібні....

– Васильку, я не подумала так…

Він відпустив її, відштовхнув і зник у ніч.

На другий день його не було дома, а Василина прощалася з Оксаною холоднувато й навіть не сказала на прощання того свого м’якого й згідливого: «та що робити…».

Оксана склала до шафи свої речі, й тут знову впала їй у вічі батькова картина. Приглянулась і здивувалась, бо кермував тепер на ній дарабою не Іван-бокораш, а Василь, і подумала, що на зміну Василеві ще хтось прийде потім, а нині є він. І є гори, і сонце, і руді води – лиш вони ніколи не міняються, бо їм нема початку ні кінця.

І є нині вона, Оксана.

«Я відбуду тут два роки чесно, за призначенням, а потім повернуся з матеріалом, з готовою дисертацією… Може, й добре, що так склалося, може, мав рацію Дуліба… «Відколи-м тя поцілував…» Хм… Перестань, усе добре, усе йде добре, Оксано… Я вернуся і знову ступлю у той триб мого життя, яке розпочалося там. Там?.. А хіба не звідси воно в мене повинно початися? І хто тобі сказав, що за два роки ти назбираєш матеріалів для дисертації… Та для цього, можливо, одного життя замало?»

Закрила порожню валізку і враз стрепенулася: «Як це так, що я не спитала Василину про нього? Як так можна?»

Вибігла в сіни, звідти на веранду.

– Василино!

– Агов, – виглянула господиня з літньої кухні. – Щось тобі треба?

– Ні, нічого… Ви вибачте мені, Василино, я забула спитати… Василь часто приїжджає з жінкою, дітьми?

– Йой, душко, – опустила руки Василина, – та де він колись ожениться… Того я, певно, не діждуся. А вже тепер… Він завтра прийде з гір, то як знов тебе побачить – уже таки навіки лунчаком зостанеться. Це ж біда справжня! Але – що робити…

На перевалі Цикл новел

За стіною туману

Верталися з кінозйомки. Суперечка досягла найвищого регістру. Та враз вона обірвалася: у вітрове скло вдарився густий клубок туману, що сповз із перевалу, вибілюючи передвечірній сутінок, і автомобіль увійшов у нього, мов у воду. Нестор увімкнув фари.

– Цього нам тільки бракувало, – зітхнув Леонід. – І так запізнюємось…

Дорога круто пішла вгору – до вершини перевалу залишалося не більше п’яти кілометрів. Нестор уповільнив швидкість, нахилився над кермом – попереду нічого не було видно, тільки мряка клубочилась густою піною.

– Дурниці, ми зараз… – промовив після короткої мовчанки. – Чого ви враз посоловіли?.. Отже, ми сперечалися про пам’ять. А знаєте, що найчіткіше закарбувалося мені з усіх воєнних років? Люта зима, далекий гул канонади, а я в хаті… – Голос Нестора звучав тепер примирливо, і всі в машині слухали не перебиваючи, наче той туман вмент зблизив людей, розрізнених суперечкою. – Тепла пахуча піч, розпалена буковими полінами, закіптявілий гасник на столі, за столом – мій батько в окулярах, перев’язаних за потилицею мотузком, перед ним розгорнута пожовкла Біблія… і звідки воно таке звалилося, була ж погода як золото… а я стою, спершись спиною до печі, і так відчутно сприймаю теплу затишну благодать, і так мені добре, що я ще малий, що хоч батько кульгавий, та мати дужа, і я не мерзну, не гину, не спливаю кров’ю – живу, в цю мить живу…

– Смиреніє паче гордині. Від Матфея, – кинула з заднього сидіння Адріана.

– Хтозна, може, й від Езекіїла, – роздратовано вимовив Леонід і тут же пожалкував, що зрадив своєму стоїчному спокою в нинішній суперечці саме тоді, коли всі втратили охоту сперечатися. Захисна поблажлива усмішка лягла на його повні губи, Леонід погладив по руці свою молоду дружину Нілочку, яка сиділа між ним і Адріаною і всю дорогу мовчала. – Як ти гадаєш, Нілочко? – спробував надати розмові жартівливого тону: не до серйозних дискусій, коли ти на крутому підйомі, а перед вікном машини клубочиться туман, немов випрана овеча вовна.

– Нас у школі не вчили Закону Божого, – зашарілася молода жінка.

– І нас – ні. Це тільки шановний режисер Нестор мав щастя відвідувати уроки релігії в отця-професора Баранкевича. Ну, а наша кінозірка Адріана все знає… Степане, не дрімайте. – Леонід діткнувся до плеча кремезного чоловіка з рудою шкіперською борідкою, який сидів біля Нестора. – Наберіться терпцю, вислухайте ще одну сентенцію режисера, і тема розмови сама зміниться: ми за той час виїдемо на перевал, де в екзотичній колибі «Беркут» ждуть не діждуться колеґи.