Ім'я рози
Шрифт:
Ми опинились у скрипторії, з боку південної башти. Венанціїв стіл стояв з протилежного боку. Просуваючись вперед, ми тепер освітлювали лише кілька ліктів стіни за раз, бо зала була надто просторою. Ми сподівалися, що з двору ніхто не запримітить світло, що просочувалося крізь вікна. Стіл, схоже, був неторканий, але тут Вільям, який одразу схилився, щоб понишпорити серед аркушів на нижніх полицях, з досадою скрикнув.
«Чогось бракує?» — спитав я.
«Нині я бачив тут дві книги, одна з них грецькою. І бракує власне її. Хтось її забрав, причому вельми похапки, бо один пергамен випав на підлогу».
«Але за столом наглядали…»
«Звичайно. Може, хтось забрав її недавно. Може, він ще тут. — Він обернувся до затінку, і голос його луною розлігся між колонами: — Якщо ти тут, уважай!» Це видалось мені непоганим способом: як Вільям вже казав, краще, щоб той, хто вселяє у нас страх, боявся більше від нас.
Вільям
«Це грека?» — спитав я.
«Так, але мені важко розібрати». Він вийняв з ряси свої лінзи і туго насадив на ніс, відтак нахилився ще нижче.
«Це грека, дуже дрібно написано, і безладно. Навіть в лінзах мені важко читати, треба більше світла. Підійди сюди…»
Він узяв аркуш, тримаючи його перед обличчям, а я, замість того, щоб пройти у нього за спиною, тримаючи каганець високо над його головою, по-дурному став прямо перед ним. Він попрохав, щоб я відійшов убік, і, відходячи, я торкнувся полум'ям тильної сторони аркуша. Вільям штурханом прогнав мене, мовляв: ти що, хочеш спалити рукопис, а відтак скрикнув. Я виразно побачив, як на верхній частині сторінки з'явилися якісь невиразні знаки жовто-брунатної барви. Вільям взяв у мене каганець і провів ним ззаду аркуша, тримаючи пломінь доволі близько до поверхні пергамену, але так, щоб лиш нагріти його, не торкаючись полум'ям. Я побачив, як поволі, немов невидима рука виводила «Мане, Текел, Фарес» [138] , - на чистому боці аркуша, один за одним, в міру того, як Вільям рухав каганцем, а дим, який виходив з вершка полум'я, вкривав кіптявою лицьовий бік, вимальовувалися знаки, не схожі на жодну абетку, хіба що на абетку чорнокнижників.
138
Таємничі слова, які з'явилися на мурі під час бенкету, влаштованого царем Валтасаром. Пророк Даниїл витлумачив їх як знак неминучої загибелі царя (див. Дн 5,25–28).
«Дивовижно! — сказав Вільям. — Щораз цікавіше! — Він озирнувся: — Але належить подбати про те, щоб оберегти це відкриття від підступів нашого таємничого гостя, якщо він ще тут…» Він зняв лінзи, поклав їх на стіл, тоді дбайливо згорнув пергамен руркою і сховав його у складки свого габіту. Все ще отетерілий від цієї низки дивовижних, м'яко кажучи, пригод, я саме лаштувався далі розпитувати його, коли нашу увагу відвернув раптовий і різкий згук. Він пролунав десь біля підніжжя східних сходів, які вели до бібліотеки.
«Він там, хапай його!» — вигукнув Вільям, і ми кинулися в той бік, він швидше, а я — повільніше, бо тримав каганець. Я почув гуркіт, немов хтось перечепився і впав, тоді підбіг і побачив біля підніжжя сходів Вільяма — він дивився на важкий том з оправою, укріпленою металевими цвяхами. В ту ж мить ми знов почули галас, але з того боку, звідки ми прибігли. «Який же я дурень! — вигукнув Вільям. — Мерщій, до Венанцієвого стола!»
Я зрозумів, що хтось із затінку за нами кинув книгу, щоб виманити нас подалі від стола.
Вільям знову виявився спритнішим од мене і першим добіг до стола. Біжучи за ним, я побачив між колонами тінь, яка тікала по сходах західної башти.
Мене охопив войовничий запал, я віддав каганець Вільямові і кинувся наосліп по сходах, якими збіг униз утікач. В ту мить я почував себе воїном Христовим, що став на герць з усіма пекельними полчищами, і палав бажанням схопити невідомого, щоб передати його вчителеві. Я стрімголов злетів униз по гвинтових сходах, перечіпаючись за поділ свого габіту (присягаюсь, то була єдина мить у моєму житті, коли я пошкодував, що вступив у монаший чин!), та в той же мент мені зблиснула потішлива думка, що й мого супротивника теж, мабуть, сковує така ж завада. До того ж, якщо він забрав книгу, в нього, мабуть, і руки зайняті. Я прожогом влетів у кухню за хлібною піччю і у мерехтінні зоряної ночі, яке блідо освітлювало широкий прохід, побачив, як тінь, яку я переслідував, зникла за дверима трапезної, затріснувши їх за собою. Я поквапився туди, кілька секунд змагався з дверима, намагаючись їх відчинити, ввійшов, озирнувся і не побачив нікого. Двері, що виходили назовні, далі були на засуві. Я обернувся. Темінь і тиша. Я побачив, як з кухні наближається слабкий вогник, і притулився до стіни. На порозі проходу між двома приміщеннями з'явилася постать, освітлена полум'ям каганця. Я скрикнув. То був Вільям.
«Нема нікого? Я так і думав. Через двері він не міг вийти. Він не чкурнув часом у коридор, що веде до оссарію?»
«Ні, він вийшов звідси, але не знаю як!»
«Я
казав тобі, тут є інші виходи, і шукати їх марно. Можливо, наш гість саме виринає десь далеко. І з ним мої лінзи».«Ваші лінзи?»
«Авжеж. Наш приятель не зміг забрати у мене аркуш, але виявився бистрим на розум і, пробігаючи, прихопив зі стола мої лінзи».
«Навіщо?»
«Тому що він не дурень. Він чув, що я говорив про ці нотатки, зрозумів, що вони важливі, подумав, що без лінз я не зможу розгадати їх, і добре знає, що я не наважусь нікому їх показати. І справді, тепер це так, ніби у мене цього аркуша нема».
«Але звідкіля він знав про ваші лінзи?»
«Облиш, крім того, що ми говорили про них вчора з майстром-склярем, нині в скрипторії я почепив їх, шукаючи між Венанцієвими паперами. Отже, чимало людей знали наскільки цінним є цей предмет. Та й справді, я, може й зміг би читати звичайний рукопис, але не це, — він знову розгорнув таємничий пергамен, — де частина, написана грекою, надто дрібна, а верхня частина надто нечітка…»
Він показав мені таємничі письмена, які наче дивом з'явилися від тепла свічки: «Венанцій хотів приховати важливу таємницю і вжив особливе чорнило, яке ніби не залишає сліду, але при нагріванні проявляється. Або ж використав лимонний сік. Але оскільки я не знаю, яку речовину він вжив, і знаки можуть знову зникнути, мерщій, у тебе ж добрі очі, перепиши їх якомога точніше і, може, трохи більшим розміром». Я так і зробив, не відаючи, що переписую. То була низка з чотирьох чи п'яти воістину відьомських рядків, і зараз я відтворюю найперші знаки, щоб дати читальникові уявлення про загадку, яку ми мали перед очима:
Коли я скінчив переписувати, Вільям почав це розглядати, на жаль, без лінз, тримаючи мою табличку на великій відстані від носа. «Це, безперечно, таємна абетка, яку треба буде розгадати, — мовив він. — Знаки накреслені погано, і ти, можливо, переписав їх ще гірше, але це, безперечно, зодіакальна абетка. Бачиш? У першому рядку маємо… — Він ще далі відсунув аркуш від себе і примружив очі, натужно зосереджуючись: — Стрілець, Сонце, Меркурій, Скорпіон…»
«І що це значить?»
«Якби Венанцій був простаком, він би використав поширенішу зодіакальну абетку: Адорівнює Сонцю, Вдорівнює Юпітеру… Перший рядок тоді читався б… спробуй записати: RAІQASVL… — Він спинився. — Ні, це нічого не означає, простаком Венанцій не був. Він перегрупував абетку за іншим ключем. Мені треба буде його відгадати».
«Це можливо?» — спитав я захоплено.
«Так, якщо трохи щось знати про мудрість арабів. Найкращі трактати з криптографії написали мудреці невірних, і в Оксфорді мені читали деякі з них. Бекон мав рацію, коли казав, що здобуття знань вимагає володіння мовами. Абу Бакр Ахмад бен Алі бен Вашійя ан-Набаті століття тому написав Книгу про шалене бажання побожного дізнатись про загадки давніх письмен і виклав чимало правил складання і розгадування таємничих абеток, потрібних не лише для магічних практик, а й для листування між військами чи між королем та його посланцями. Я бачив ще інші арабські книги, де описано цілий ряд вельми мудрованих прийомів. Ти можеш, приміром, замінити одну літеру іншою, можеш писати слова навспак, можеш переставити літери у зворотний порядок, беручи їх спочатку через одну, і потім решту, а можеш, як оце тут, замінити літери знаками зодіаку, призначити їм числове значення, а тоді за іншою абеткою перемінити числа на інші літери…»
«А котрий з цих прийомів використав Венанцій?»
«Треба випробувати їх усі, і ще багато інших. Та перше, що треба зробити, коли розгадуєш послання, це здогадатись, що воно означає».
«Але тоді більш нема потреби його розгадувати!» — засміявся я.
«Не в цім сенсі. Слід сформулювати гіпотези про те, якими можуть бути перші слова послання, а тоді перевірити, чи правило, яке з цього випливає, справедливе для решти напису. Приміром, тут Венанцій, безперечно, занотував ключ, який допомагає проникнути у finis Africae. Якщо припустити, що послання говорить саме про це, я раптом починаю вловлювати ритм… Спробуй-но роздивитись перші три слова, та не зважай на літери, а лиш на кількість знаків… IIIIIIII IIIII IIIIIII…А тепер спробуй розділити їх на склади, щонайменше по два знаки в кожному і вимовити вголос: та-та-та, та-та, та-та-та… Тобі нічого не спадає на гадку?»