Ім'я рози
Шрифт:
«Ви мене переконали, мосьпане Бернард, — мовив Вільям. — Я не поїду. — Відтак, звертаючись до кардинала, вибачливим тоном мовив: — Розумієте, запалення, яке заполонило мені груди, відраджує мені вирушати в таку довгу подорож в цю пору року…»
«Тоді навіщо ви так довго говорили?» — спитав кардинал.
«Щоб свідкувати про істину, — смиренно мовив Вільям. — Істина зробить нас свобідними».
«Е-е, ні! — вибухнув тут Джованні Дальбена. — Тут йдеться не про істину, яка зробить нас свобідними, а про надмірну свободу, яка хоче стати істинною!»
«Цілком можливо», — лагідно погодився Вільям.
Мені блиснуло рантове передчуття, що зараз здійметься ще лютіша буря сердець і язиків, ніж раніше. Але нічого такого не сталося. Поки ще Дальбена говорив, до зали увійшов капітан лучників і, підійшовши до Бернарда,
«Браття, — мовив він, — гадаю, цю хосенну дискусію нам доведеться відкласти на пізніше, бо зараз одна вельми серйозна подія примушує нас перервати дебати, за дозволом мосьпана абата. Отож несамохіть я сповнив очікування абата, який сподівався, що провинного у багатьох злочинах, скоєних тут нещодавно, буде знайдено. Чоловік цей тепер в моїх руках. Але, на жаль, його схопили запізно, бо він знову… Там дещо сталося…» — і невиразно показав надвір. Він хутко пройшов залою і вийшов, за ним юрмою посунули інші, і серед перших були ми з Вільямом.
Мій учитель зиркнув на мене і сказав: «Боюсь, щось трапилося з Северином».
П'ятого дня ЧАС ШОСТИЙ,
де знаходять убитого Северина, але ніде не видно книги, яку він був знайшов
Стривожені, ми швидким кроком перетнули дворище. Капітан лучників провів нас до лічниці; дійшовши туди, ми побачили, як в густій сіризні ворушаться якісь тіні: то надбігала братія і челядь, а перед дверима стояли лучники, загородивши прохід.
«Ці озброєні люди за моїм наказом мали шукати чоловіка, який може пролити світло на багато таємниць», — сказав Бернард.
«Ви маєте на увазі брата-зілляра?» — ошелешено спитав настоятель.
«Ні, зараз побачите», — сказав Бернард, проштовхуючись крізь натовп до входу.
Ми ввійшли у Северинову робітню, і перед нашими очима постало невеселе видовище. У калюжі крові лежав труп бідолахи зілляра з розваленою головою. Навколо, здавалось, пронеслася буря, нищачи все на полицях: лембики, пляшки, книги, документи лежали повсюди у безладі та руйнації. Поруч з тілом лежала армілярна сфера, щонайменше вдвічі більша за людську голову; вона була виготовлена з майстерно обробленого металу і вставлена в коротку оздоблену триногу, а зверху мала золотий хрест. Раніше я бачив її на столі ліворуч від входу.
З протилежного боку кімнати лучники міцно тримали келаря, який виривався, заявляючи, що він невинний, і став ще голосніше репетувати, коли побачив, як входить абат. «Мосьпане, — горлав він, — усе змовилося проти мене! Коли я ввійшов, Северин був уже мертвий, і мене схопили, коли я німо споглядав цю масакру!»
Старший з-посеред лучників підійшов до Бернарда і, одержавши дозвіл, перед всіма доповів йому про те, що сталося. Лучники дістали наказ знайти келаря й арештувати його, і вже понад дві години шукали за ним по цілій обителі. Це розпорядження, подумав я, Бернард дав, мабуть, перед тим, як піти в капітулярну залу, і жовніри, чужаки в цім місці, шукали не там, де треба, не помітивши, що келар, який ще нічого не знав про свою долю, разом з іншими стояв на паперті. Одначе, мряка, певно, ще більше утруднила їхні пошуки. В кожному разі з капітанових слів стало ясно, що після того, як я випустив його з поля зору, Ремиґій пішов до кухні, там хтось його побачив і сповістив лучників. Та вони надійшли, коли Ремиґій вже знов вийшов з Вежі, зовсім недавно, бо в кухні був Хорхе, який сказав, що тільки-но з ним говорив. Тоді лучники прочесали дворище з боку городу, а там з туману перед ними, наче привид, виринув старий Алінард, який, схоже, заблукав у тумані. Саме він сказав, що бачив, як келар тільки-но ввійшов у лічницю. Лучники пішли туди і побачили, що двері відчинені. Увійшовши, вони уздріли бездиханного Северина і келаря, який шалено порпався на полицях, скидаючи все на землю, немов шукав щось. Неважко було здогадатися, що тут сталося, закінчив капітан. Ремиґій увійшов, кинувся на зілляра, убив його, а потім став шукати те, за що його вбив.
Один з лучників підняв з долівки армілярну сферу і подав Бернардові. Цим вишуканим витвором, що складався з мідних і срібних обручів, стягнутих міцнішим каркасом з бронзових кілець, який переходив у стояк триноги, по черепі жертви вдарили з такою силою, що від удару деякі тонші обручі з одного боку
прим'ялися або тріснули. І про те, що Северина вдарили по голові саме цим боком сфери, свідчили сліди крові, а навіть жмути волосся і огидний слиз мозкової речовини.Вільям схилився над Северином, щоб пересвідчитись, що той мертвий. Очі бідолахи, заслані кров'ю, яка стікала ріками з голови, були витріщені, і я замислився, чи не можна у застиглій зіниці розгледіти, як це, повідають, іноді бувало, образ убивці — останнє, що побачила жертва. Я спостеріг, що Вільям оглядає руки померлого, аби перевірити, чи на його пальцях нема чорних плям, хоча цього разу було очевидно, що причина смерті цілком інша: але Северин мав на руках ті самі шкіряні рукавиці, які я бачив іноді у нього, коли він перебирав небезпечне зілля, зелених ящірок, невідомих комах.
Тимчасом Бернард Ґі звернувся до келаря: «Ремиґію з Варагіни — адже це твоє ім'я, правда? Я послав був за тобою своїх людей з огляду на деякі звинувачення і для підтвердження деяких підозр. Тепер бачу, що діяв я слушно, хоча — і в цім я докоряю собі — занадто пізно. Мосьпане, — сказав він настоятелеві, - я вважаю себе мало не провинним у цьому останньому злочині, бо вже від самого ранку, вислухавши зізнання того іншого нікчеми, затриманого нині вночі, я знав, що сього чоловіка треба віддати в руки правосуддя. Але ви теж бачили, що вранці я був заклопотаний іншими своїми повинностями, а мої люди зробили, що могли…»
Він говорив голосно, щоб усі присутні його чули (а тим часом кімната заповнилася людьми, які зазирали у всі кутки, розглядаючи розкидані і понищені речі, вказуючи пальцем на труп і півголосом коментуючи велике се лиходійство), і тут у натовпі людей я побачив Малахію, який похмуро спостерігав за цією сценою. Його помітив і келар, якого ось-ось мали виволокти надвір. Він вирвався з рук лучників і кинувся до побратима, хапаючи його за одежу і кидаючи йому прямо в лице короткі, розпачливі фрази, аж поки лучники знов не схопили його. Але коли його вже грубо виштовхували надвір, він ще раз обернувся до Малахії і крикнув: «Присягни, і я присягну!»
Малахія відповів не відразу, немовби шукаючи належні слова. І коли келаря вже витягали за поріг, сказав йому: «Я нічого не вчиню проти тебе».
Ми з Вільямом перезирнулися, заінтриговані, що б могла значити ця сцена. Бернард теж усе бачив, але, схоже, це його не стурбувало, ба навіть він посміхнувся до Малахії, немов схвалюючи його слова і укладаючи з ним щось на кшталт зловісної спілки. Відтак оголосив, що відразу після трапези в капітулярній залі збереться перший трибунал, який має публічно розпочати слідство у цій справі. І вийшов, наказавши завести келаря в підземелля під кузнею, але не дозволяти йому говорити з Сальватором.
У ту мить ззаду нас гукнув Бенцій: «Я зайшов одразу після вас, — зашепотів він, — коли кімната була ще майже порожня, але тоді Малахії тут не було».
«Він, мабуть, увійшов пізніше», — сказав Вільям.
«Ні, - запевнив його Бенцій, — я стояв біля дверей і бачив, хто заходить. Кажу вам, Малахія був уже тут… до того».
«До чого?»
«До того, як сюди ввійшов келар. Заприсягтися не можу, але думаю, що він вийшов з-за цієї ширми, коли нас тут було вже багато», — і кивнув на широку ширму, яка заслоняла ліжко, на яке Северин зазвичай клав своїх пацієнтів після процедури.
«Хочеш сказати, що то він убив Северина, а коли зайшов келар, сховався там?» — спитав Вільям.
«Або ж звідти він бачив усе, що тут сталося. Бо чому тоді келар став би благати його не шкодити йому, обіцяючи взамін не шкодити Малахії?»
«Можливо, — сказав Вільям. — В кожному разі тут була книга і, мабуть, ще далі є, бо і келар, і Малахія вийшли звідсіль з порожніми руками». З моїх слів Вільям знав, що Бенцієві відомо про книгу, а в ту мить він потребував допомоги. Він підійшов до настоятеля, який сумно споглядав останки Северина, і попрохав його звеліти всім вийти, бо він хоче краще оглянути це місце. Настоятель виконав його прохання і вийшов сам, не без того, щоб кинути на Вільяма скептичний погляд, мовби докоряючи йому, що він завжди приходить запізно. Малахія хотів було зостатися, наводячи різні, геть недоречні причини, та Вільям сказав йому, що це не бібліотека і в цім місці він не може вимагати привілеїв. Він був увічливий, але непохитний, і так помстився за те, що Малахія не дозволив йому оглянути Венанціїв стіл.