Ім'я рози
Шрифт:
Я вже не впізнавав учасників бенкету і дарів, які вони принесли, — здавалось, ніби всі бесідники в крипті тепер муміфікувалися, перемінившись у свої власні останки, і кожен став прозорою синекдохою самого себе, Рахіль — кісткою, Даниїл — зубом, Самсон — щелепою, Ісус — пошматованим пурпуровим плащем. І скінчившись це празникування розтерзанням дівчини, бенкет, здавалось, перейшов у вселенську масакру, і перед моїми очима був її кінцевий результат: тіла — та що я кажу? єдине спільне тіло, земне й підмісячне, цих зголоднілих і спраглих бесідників перетворилося на одне мертве тіло, розшматоване й скатоване, як тіло Дольчина після тортур, і тіло це гидомирним лискучим скарбом розтяглося по всій його поверхні, мов шкура оббілованої і підвішеної на гак тварини, одначе під шкірою воно далі містило у собі скам'янілі нутрощі і всі органи, а навіть риси обличчя. Кожна зморшка, бганка і рубець на шкірі, її оксамитна поверхня, зарості волосся на голові, на грудях і на лобку, схожі на розкішний адамашок, груди, нігті, зроговіла шкіра на п'яті, волосинки вій, водянисті драглі очей, м'якуш губ, гнучкий шворінь спини, міцне мереживо кісток — усе перемінилось у піщане мливо, одначе ніщо не втратило своєї форми і взаємного розташовання; висотані литки зморщились, мов чоботи, плоть їхня фелоном окривала їх зверху, хизуючись
290
Смерть — спочинок для подорожнього, кінець усіх трудів (лат.).
Але тут раптом увійшов до крипти Сальватор, палахкучий, мов чорт, і вигукнув: «Дурню! Не бачиш, що се великий ліотарський звір з книги Йова [291] ? Чого ж ти боїшся, паничику мій? Ось тобі сир у мундурі!» І тут крипта освітилася червонявими відблисками, і ми знов опинилися в кухні, але тепер вона була схожа радше на нутро якогось велетенського черева, слизького і липкого; посередині сидів прикований до ґратів чорний звір, схожий на сторукого крука, він простягав свої кінцівки, хапаючи всіх, хто був поряд, і як спраглий селянин витискає виноградне гроно, так і та звірюка стискала схоплені жертви, кому ламаючи ноги, кому відриваючи голову, а тоді пожирала їх, вивергаючи вогонь, що здавався сморіднішим від сірки. Але дивні то були дива, бо сцена ця вже не вселяла у мене страху: я здивувався, бо цілком спокійно спозирав цього «доброго диявола» (як я думав) — який зрештою не був ніким іншим, як Сальватором, — адже тепер про смертне людське тіло, про його страждання й тлін я вже знав усе і не боявся більш нічого. І справді, у світлі того полум'я, яке тепер було лагідним і привітним, я знов побачив усіх бесідників, до яких повернулися їхні подоби; вони співали, кажучи, що все знов починається спочатку, і між ними була й дівчина, цілісінька і прегарна, і вона казала мені: «Це дарма, дарма, побачиш, потім я повернуся ще гарніша, дай лиш мені вийти на хвильку, щоб згоріти на огнищі, а потім ми знов побачимось тут!» І показала мені, хай Бог простить, свою вульву, і я ввійшов у неї, і опинився в пречудовій печері, схожій на привітну долину золотого віку; вона росилася водами, і плодами, і деревами, на яких дозрівав сир в мундурі. І всі дякували абатові за чудове свято, виказували йому свою прихильність і добрий настрій, штурхаючи, стусаючи його, зриваючи з нього габіт, збиваючи з ніг, шмагаючи прутами його прутень, а він сміявся і просив, щоб його так не лоскотали. І верхи на конях, які вивергали з ніздрь хмари сірки, увірвалися брати убогого життя, з притороченими до пояса сумами, повними золота, якими вони замиряли вовків з ягнятами, а ягнят з вовками, і коронували їх цісарями за згодою народних сходин, які співали хвалу безконечній всемогутності Божій. «Ut cachinnis dissolvatur, torqueatur rictibus! [292] » — кричав Ісус, вимахуючи терновим вінцем. Увійшов Папа Йоан, проклинаючи це сум'яття, і сказав: «Якщо й далі так буде, не знаю, куди все це котиться!» Але всі посміялися з нього і вийшли на чолі з настоятелем, ведучи свиней, щоб іти в діброву по трюфелі. Я хотів уже піти за ними, коли в кутку побачив Вільяма, який виходив з лабіринту, тримаючи в руці магніт, який щосили тягнув його на північ. «Не покидайте мене, вчителю! — вигукнув я. — Я теж хочу побачити, що є на краю Африки!»
291
Алюзія на сучасного французького філософа-постмодерніста Ж.-Ф. Ліотара, творця нарратології. У романі немало таких прихованих натяків на сучасні реалії.
292
Щоб вибухнув сміхом, від реготу скорчився! (Лат.).
«Ти вже це бачив!» — відповів мені Вільям уже здалеку. І я прокинувся, а тимчасом у церкві лунали останні слова похоронної пісні:
Lacrimosa dies ilia qua resurget ex favilla iudicandus homo reus: huic ergo parce deus! Pie Iesu domine dona eis requiem. [293]
Це значило, що моє видіння, хоч і не пронеслось миттєво, як усі видіння, за один «амінь», — усе ж тривало трохи менше, ніж Dies irae.
293
Багатий на сльози сей день, Коли встає з попелу Провинний муж на Суд: Боже, пощади його! Милосердний Господи Ісусе, Дай їм супокій (лат.).
Шостого дня ПІСЛЯ ЧАСУ ТРЕТЬОГО,
де Вільям тлумачить Адсові його сон
Мов одурілий, я вийшов через головний портал і опинився перед невеличкою зграйкою людей. То від'їздили францисканці, а Вільям зійшов, щоб попрощатись з ними. Я теж прилучився до прощання і братніх обіймів. Тоді спитав Вільяма, коли виїздить друга валка, з в'язнями. Він сказав, що вони вже вирушили, півгодини тому, коли ми були у крипті, а може, подумав я, коли я саме бачив сон.
На мить це мене збентежило, але потім я оговтався. То й краще. Я б не витримав виду засуджених (маю на
увазі бідолашного келаря, Сальватора… і, звичайно, дівчину також), яких мали вивезти далеко і назавжди. Та й сон мій залишив по собі таке сум'яття в душі, що всі мої почуття немов закоцюбли.Валка міноритів посунула до воріт, а ми з Вільямом зосталися перед церквою, обоє у полоні меланхолії, хоч і з різних причин. Тоді я вирішив розповісти учителев свій сон. Хоч це видіння було таке різнолике й нелогічне я пам'ятав його напрочуд чітко, образ за образом, жест за жестом, слово за словом. І все це я розповів йому, н< опускаючи нічого, бо знав, що сни часто бувають таєм ничими посланнями, в яких учені люди можуть вичитаті виразисті пророцтва.
Вільям мовчки вислухав мене, а тоді спитав: «А знаєш що тобі снилося?»
«Я ж вам розповів…» — відповів я, збитий з пантелику
«Звісна річ, я зрозумів. Але ти знаєш, що велика частина того, що ти мені розповів, вже була описана раніше. Ти вставив людей і події останніх днів у картину, яка бул вже тобі знайома, бо сюжет цього сну ти вже десь читав, а може, тобі хтось розповідав, коли ти був отроком, у школі чи в монастирі. Це "Coena Cypriani" [294] ».
Я на мить отетерів. А тоді згадав. Чиста правда! Може, я й не пам'ятав назви, але який дорослий монах чи невгамовний молодий послушник не сміявся з розмаїтих епізодів, описаних прозою або римами в цій оповіді, яка належить до традиції пасхального обряду та ioca monachorum [295] ? її забороняли і нещадно лаяли найсуворіші з наставників новіціїв, та не було монастиря, в якому ченці нашептки не переповідали б її один одному, у різних її відмінах і з усілякими поправками, а дехто навіть побожно її переписував, вважаючи, що під пеленою веселощів там криється таємна моральна наука; ще інші сприяли її поширенню, бо, мовляв, через забаву молодим ченцям легше запам'ятовувати епізоди священної історії. Для Папи Йоана VIII написали навіть віршовану версію цієї оповідки, яка мала таку присвяту: «Ludere me libuit, ludentem, papa Johannes, accipe. Ridere, si placet, ipse potes» [296] . Подейкували навіть, що сам Карл Лисий велів поставити на сцені римовану її відміну, у вигляді жартівливої містерії, щоб розважати за вечерею своїх нотаблів:
294
Вечеря Кипріяна (лат.).
295
Монаших витівок (лат.).
296
Я любив жартувати; то ж прийми це, Папо Йоане. А якщо хочеш, й сам можеш посміятися (лат.).
Ridens cadit Gaudericus Zacharias admiratur, supinus in lectulum docet Anastasius… [297]
А скільки докорів мені довелося вислухати від наставників, коли ми з товаришами декламували уступи з неї. Пам'ятаю, як один старий чернець у Мельку казав, що такий чеснотливий чоловік, як Кипріян, не міг написати такої непристойної речі, такої блюзнірчої пародії на священні тексти, таке міг написати хіба що якийсь бусурманин або блазень, а не святий мученик… Я вже давно забув про ці дитячі забави. Чому раптом саме того дня Coena так яскраво знов зажила у моєму сні? Я завжди гадав, що сни — це божественні послання, або ж принаймні нісенітне лепетання заснулої пам'яті про те, що сталося удень. Тепер я зрозумів, що снити можна й про книжки, а отже снити можна й про сни.
297
Впав зі сміху Ґавдерих Захарія захоплений, Простягнувшись на ліжку, Повчає Анастасій… (лат.).
«На жаль, я не Артемідор, щоб достеменно витлумачити твій сон, — мовив Вільям. — Але мені здається, що навіть без Артемідорової мудрості можна легко зрозуміти, що ж то таке було. Упродовж останніх днів ти, мій бідолашний хлопче, пережив цілий ряд подій, які не корилися жодному правому законові. І нині вранці у твоїй заснулій голові знов виринув спогад про одну комедію, у якій, хоч і з іншою метою, світ теж стояв догори ногами. Ти вставив туди свої недавні спогади, свою тривогу, свої страхи. Адельмові маргіналії послужили приводом до того, щоб ти знов пережив великий карнавал, в якому все немов набакир, але насправді, як і в Coena, кожен робить те, що справді робив у житті. І врешті уві сні ти замислився над тим, як виглядає облудний світ і що значить ходити вниз головою. У сні ти більше не знав, де гора, а де діл, де смерть, а де життя. Твій сон засумнівався в тому, чого тебе вчили».
«Не я засумнівався, — доброчесно сказав я, — засумнівався мій сон. А отже, сни не є божественними посланнями, це диявольська маячня, яка не містить ніякої правди!»
«Не знаю, Адсо, — мовив Вільям. — Ми маємо вже стільки правд, що коли прийде хтось і заявить, що може виснувати правду ще й з наших снів, то це буде знак, що воістину насувають часи Антихриста. Одначе, що більше я думаю про твій сон, то більше він мені проясняє. Може, не для тебе, але для мене. Даруй, що я послуговуюся твоїми снами, щоб розвивати свої гіпотези, я знаю, річ це негарна, її не слід робити… Але мені здається, що твоя спляча душа збагнула далеко більше, ніж збагнув я за ці шість днів не вві сні, а вочевидь…»
«Справді?»
«Справді. А може, й ні. Твій сон мені здається одкровенням, бо він збігається з однією з моїх гіпотез. Але ти дуже мені допоміг. Дякую».
«То що ж таке є у моєму сні, що вас так зацікавило? Він геть без сенсу, як і всі сни!»
«Він має інший сенс, як всі сни і всі видіння. Його належить тлумачити алегорично або анагогічно…»
«Як Святе письмо!?»
«Сон — це теж письмо, і чимало написаного є не чим іншим, як снами».
Шостого дня ЧАС ШОСТИЙ,
де відтворюється історія бібліотекарів і виринають ще деякі відомості про таємничу книгу
Вільям вирішив знов піднятись у скрипторій, звідки щойно був зійшов. Він попросив у Бенція дозволу переглянути каталог і почав швидко його гортати. «Це має бути десь тут, — сказав він, — я бачив це годину тому… — І зупинився на якійсь сторінці. — Ось, — мовив він, — прочитай цю назву».
Під тим самим умовним гаслом (finis Africae!) стояла низка з чотирьох назв, а це значило, що це один том, який містить кілька текстів. Я прочитав:
I. аr. de dictis cujusdam stulti
II. syr. libellus alchemicus aegypt.