Міфи Давньої Греції

Змучений Белерофонт ліг спати біля джерела Пірени, й уві сні до нього прийшла сама богиня Атена. Вона дала юнакові золоту вуздечку. Зранку Белерофонт

прокинувся й побачив побіля себе чарівну вуздечку. Щойно він накинув її на Пегаса, як крилатий кінь зробився сумирним і дозволив сісти собі на спину. Белерофонт злетів у хмари й помчав воювати з Химерою. З високості поціляв він потвору влучними стрілами, а вона, скільки не била драконячим хвостом, скільки не вивергала з пащі полум’я, не могла його дістати. Так і сконала Химера, прошита стрілами Белерофонта.

А герой повернувся до царя Йобата переможцем. Проте цар сказав: «Щоб остаточно спокутувати провину, ти маєш іще перемогти амазонок». Амазонки — то було плем’я войовничих жінок, що мешкало на берегах Меотиди (так елліни називали Азовське море). Амазонки одружувалися з чоловіками з сусідніх племен, а потім відсилали чоловіків додому. Народжених від цих шлюбів хлопців вони повертали батькам, а дівчат готували до війни. Амазонки вважалися непереможними, але ж Белерофонт мав крилатого коня Пегаса! Отож і з цієї сутички він вийшов переможцем.

Коли він повертався до Йобата, цар збагнув, що таким чином ніколи не позбудеться великого героя. Тоді він вислав назустріч Белерофонту лікійських воїнів, які мали підступно вбити його. Лікійці заманили героя в засідку, але самі загинули від його руки.

І тоді Белерофонт запишався: він непереможний, йому все до снаги! Він вирушив верхи на Пегасі на самий Олімп, щоб долучитися до безсмертних богів. Побачив це Зевс — і вирішив покарати зухвальця. Він наслав на Белерофонта великого ґедзя, який вжалив Пегаса. Від болю крилатий кінь скинув зі спини юнака, і Белерофонт упав на землю та розбився. А Пегаса могутній Зевс перетворив на сузір’я

.

НАРОДЖЕННЯ. АПОЛОНА Й АРТЕМІДИ

А тим часом шоста дружина Зевса титаніда Лето мала народити дитину. Але ревнива Гера переслідувала її, і Лето довелося переховуватися. Куди б вона не поткнулася, ніхто не хотів прийняти її, бо всі жахалися гніву суворої та мстивої Гери, яка послала навздогін суперниці страшного змія Пітона — уособлення пітьми. І тільки маленький скелястий острів Делос, який виріс серед моря владою самого Зевса, згодився прийняти бідолашну титаніду Лето, яка вже впадала у відчай.

Тут і народилися близнюки Аполлон і Артеміда, тут вони зросли.

АКТЕОН

Вічно юна богиня Артеміда понад усе кохається у ловах. Оточена почтом із німф, вона цілісінькі дні блукає лісами з луком та сагайдаком на плечі. Не врятуватися від її стріл ні оленю, ні вепру, ні ведмедю! А коли ж богиня утомиться на полюванні, то спочиває під музику чарівної кітари свого брата — близнюка Аполлона.

Одного разу Артеміда всенький день збавила на полюванні, страшенно змучилася й усамітнилась у затишному гроті, щоб скупатись і відпочити. Вона скинула з плеча лук і стріли, а німфи підняли їй волосся і скрутили на потилиці важким вузлом та зняли з богині сандалії.

Тим часом мисливець Актеон полював із приятелями в лісах гори Кітерон. Далеко в лісі лунав собачий гавкіт, полювання вдалося на славу! Та нарешті мисливці потомились і влаштувалися в затінку на відпочинок. Актеон відділився від гурту й вирішив трошки поблукати околицею.

Незабаром він вийшов у зелену долину, де побачив чудовий прохолодний грот. Він і знати не знав, що саме зараз у цьому гроті спочиває могутня Артеміда. Він сміливо зайшов досередини — й побачив, як німфи знімають із богині сандалії.

Перелякані німфи затулили собою Артеміду, щоб заховати прекрасну богиню від очей простого смертного. Спалахнула Артеміда — як посмів смертний порушити її спокій? У гніві вона хляпнула на Актеона водою — й обернула бідолаху на оленя.

Актеон відчув, як на голові його виросли роги, тіло обросло хутром, а на руках і ногах з’явилися ратиці. Він кинувся навтьоки з гроту, подалі від люті ображеної богині. Пробігаючи повз струмок, він побачив своє відображення у воді, але навіть не зміг заплакати з розпачу.

Аж тут хорти занюхали слід звіра — вони не впізнали власного господаря. За собаками й Актеонові товариші помчали навздогін оленеві. Стрибає олень через ущелини Кітерону, та хорти насідають йому на п’яти. Хоче гукнути до них Актеон: «Вгамуйтеся, це ж я, ваш господар!» — але не може вимовити ні слова. А пси вже наздогнали оленя й почали шматувати. Тут — таки наспіли приятелі — мисливці, шкодуючи, що Актеон не бачить, якого чудового оленя вони вполювали.

Отак загинув мисливиць Актеон — єдиний зі смертних, хто бачив красу богині Артеміди. А може, розгнівав він богиню ще й тим, що полював у її лісах?

КАЛЛІСТО

Знову закохався Зевс — цього разу в аркадську німфу Каллісто. Вона народила Зевсові сина Аркада. Та недовго раділи закохані — ревнива Гера вистежила суперницю й обернула на ведмедицю. Вона сподівалася, що Каллісто недовго вдасться прожити — її обов’язково вполює який — небудь мисливець.

Так і сталося. Одного дня Артеміда, озброєна луком і сагайдаком, повним золотих стріл, вийшла на полювання. Німфи ледве встигали за спритною богинею! Та ось у лісі Артеміда сполохала ведмедицю, яка перевальцем побігла в саму гущавину, щоб урятуватися від мисливиці. Проте Артеміда випередила незграбну ведмедицю, напнула тугу тятиву, випустила золоту стрілу — й поцілила звіра.

Зглянувся Зевс на сердешну ведмедицю — Каллісто, забрав її на небо й перетворив Каллісто та її сина Аркада на сузір’я Великої і Малої Ведмедиць.

АПОЛЛОН ПЕРЕМАГАЄ ПІТОНА

Поки Артеміда віддавалася ловам, її брат — близнюк — бог — стрілець Аполлон блукав світом зі срібним луком за спиною, і його осяйні стріли несхибно поціляли ворогів. Якщо на землі нагло помирала людина, елліни знали — її у покару прошив золотою стрілою Аполлон.

Аполлон давно шукав місця, де можна було би збудувати оракул. Оракул — святилище, де люди можуть спілкуватися з богами. Одного дня Аполлон, розшукуючи найкраще місце для оракула, прийшов у долину, яка охоронялася чудовиськом Пітоном. Аполлон добре пам’ятав, як жахливий Пітон переслідував колись його матір Лето. Аполлон ні миті не вагався — він помститься Пітону за зло, яке той заподіяв матері.

Біля підніжжя гори Парнас у глибокій ущелині, де мешкав Пітон, стояла вічна темрява. Сюди ніколи не досягали промені сонця. Безтурботні німфи, які коли не коли ненароком забрідали у царство Пітона, з жахом утікали світ за очі від чудовиська, яке сіяло смерть. А Пітон лежав поміж скель, його довге зміїне тіло, вкрите твердою лускою, звивалося величезними кільцями, які завиграшки могли роздушити будь — яку живу істоту.