Мільйон і один день канікул

empty-line />

— Ось вона, дивіться!

Капітани кораблів показували пасажирам на чорну діру. Вона була майже поруч, відділена од людей лише шибою ілюмінатора.

Мертву зірку виразно видно крізь тонкий шар світного газу. Для людей мертва, а для тахіонів жива.

Ідеально кругле тіло оберталося швидко й непомітно для ока. Чорна, як чавун, поверхня зірки була рідка. Здавалося, тут працює якась пекельна кухня: жахливий тиск стискав усе, що захоплювала сила тяжіння, перемелював, перетворював в уламки атомних ядер, і зоряна речовина розтікалася тонкою плівкою, прагнучи стиснутись у точку з нескінченною щільністю. Безперервно лилася й лилася в діру зоряна рідина…

Незвична вага втисла людей у крісла, але вони не відчували своєї страшенної ваги, що зросла від швидкості кораблів. У земних умовах при такій вазі кожен з них став би велетнем понад півтори тисячі кілометрів заввишки.

Геть, геть від чорного карлика! Якщо корабель зачепить крилом бодай часточку мертвої зірки, вони не встигнуть і зітхнути, як перетворяться на зоряну рідину.

Важко одірвати погляд від діри, вона велична й прекрасна своїм німим закликом, таємничою силою. Вона обіцяє найдивовижнішу подорож у “ніщо”.

Проте люди вирішили повернутися до молодої галактики Близького космосу, в якій є зірка на ім’я Сонце і планета на ім’я Земля.

Кораблі промчали над самісінькою поверхнею вмираючої зірки, що народжувала нові світи, швидко обернулися навколо неї, як комети навколо Сонця, й полетіли геть, подолавши страшне тяжіння.

Люди, що перемогли космос, почували себе велетнями.

Земля прийняла перші сигнали “Вікторії” та “Альфи” з Кінцевого космосу. Кулі Шляху — навігатори старовинних кораблів — було вкладено в машини; зоряні кораблі, які подолали тисячоліття, стрибками наближалися до Близького космосу.

Земля готувалася прийняти космоплавців. З архівів дістали старі документи. Фотографії мандрівників удень і вночі мигтіли в землян перед очима. Моделі кораблів незвичайної форми ширяли над містами.

Нарешті люди побачили на екранах тих, хто вирушив три тисячі років тому на Батьківський День у космос…

Як старомодно обладнані кораблі!..

Як смішно плавали в каютах речі, посуд і незакріплені предмети, коли кораблі робили стрибки до Землі!..

Все це нагадувало фантастичний фільм минулого.

Платон Вегов, відомий в історії космонавтики капітан, не думав у ту мить про тих, хто їх зустрічав. Він готував своїх пасажирів до посадки на планету Земля. І планета, привітно всміхаючись, слухала капітана.

— У кожної людини буває змарнований день, що збігає просто так, зникає непомітно з пам’яті і з життя, — говорив Вегов. — Нам усім космічно пощастило! Тільки один день — день шкільних канікул, а ми ніби прожили мільйон яскравих днів, побачили минуле і майбутнє людства і завтра, о сімнадцятій п’ятнадцять за корабельним і земним годинником, наближаємося до Землі.

Капітан показав на ілюмінатор, і супутники побачили картину, що здивувала їх: блакитна планета в оточенні трьох Сонць.

“Звідкіля вони взялися? Як жити під трьома Сонцями? Який тепер клімат? Чи є на Землі день і ніч?” — думали мандрівники.

— Що ми знали досі про час? — провадив далі капітан. — Не набагато більше за стародавніх філософів, які уявляли час швидкоплинною рікою. Скажу відверто: я, старий звіздар, відчув себе просто школярем, коли Всесвіт дав нам свій зоряний урок. Ви бачили загадкові явища природи, про які розповісте людям. Ви були мужніми й терпеливими учнями Всесвіту. І тут, на Землі, вчитиметеся того, чого не знаєте…

Насувалася Земля. Вона відкривала знайомі континенти й океани. Всі полегшено зітхнули…

Що чекає там, унизу, на оновленій планеті, куди їх виніс океан Всесвіту? Чи зможуть вони звично продовжувати своє життя в часі, що збільшився на тисячі років?

А капітан вів далі:

— Це радість, це людське щастя — вчитися все життя. — Він обернувся до пасажирів, усміхнувся до дівчинки з кісками: — Ось поспитайте Альку. Кілька годин тому вона вивела формулу щастя. І стерла її одним порухом руки… Алька вирішила мудро: наступної миті щастя буде зовсім, зовсім інше… Легкої посадки на Землі!

Алька зашарілася й радісно глянула на екран, у материні очі. Та посміхнулася, кивнула мовчки: залишилося кілька хвилин до щасливої миті, коли вони пригорнуть одна одну…

І земляни одразу ж уподобали дівчинку, яка гладила кішку, що дрімала в неї на колінах, і стиха наспівувала:

Добридень,

це — я!

Добридень,

Земле моя!

Добридень,

мамо моя!

Пасажир на ім’я Мишук був, як здалося землянам, переляканий. Напевне, він уперше бачив Землю такою великою.

Мишук зажмурився, він навіть не намагався знайти в синяві океанів свій острів.

Капітан підійшов до нього, поклав руку на плече.

— Кріпіться, королю, — звернувся він за давньою звичкою до Мишука. — Вас із нетерпінням чекають нащадки.

— Ви так гадаєте? — спитав Мишук, розплющивши одне око.

— Певен. Ви мусите розповісти їм про те, чого вони ніколи не бачили: про стародавні звичаї острова Тутика, про гризунів, які здатні були змінити курс корабля, але давно стали викопними… Адже у вашій клітці — живий експонат!..

— Я згоден! — аж заяснів Мишук. — Я буду хранителем музею, екскурсоводом, сторожем — ким завгодно!..

— От і гаразд.

Сирена сповістила про посадку. Кораблі увійшли в хмари, які обмили свіжим дощем потьмянілий метал.

Готуючись вступити у свій новий дім, кожен думав про те, що сказав капітан.

“Що ми знаємо про час? Що тут, на Землі, минув мільйон і один день… Що ми пам’ятаємо про щастя, знайдене Алькою?.. А завтра шукатимемо нове щастя…”

Відкрився люк.

З корабля першим вийшов сонячно-рудий чоловік.

Він побачив зелену траву.

По траві назустріч йому бігла золотокоса дівчина.

Пап упізнав її: він думав у космосі про своє майбутнє.

ГУМ-ГАМ

Ця історія розпочалася тоді, коли Максим побачив на вулиці коня. А точніше, удосвіта, коли прокинувся кіт Рич і заходився тихо й настирливо нявчати біля зачинених дверей.