Місто уповільненої дії

Чути розмову Булавки і Мишки у сусідній кімнаті (покривало, яке служить дверима, висить поруч). Вася наполегливо, наче маніяк-початківець, ламає мантелепу, здається, настирливо просить… тільки ніяк не можу второпати, про що саме. У мене мало не стає волосся дибки — він просить попестити пісюна, але вона опирається і відмовляє. Кілька хвилин за ширмою вовтузяться, перешіптуються. Вася знову просить «взяти його губами» — у голосі бринять нотки відчаю й жалю, — але Мишка пропонує що завгодно, тільки не це. «Стань на коліна», — досить виразно шепоче він їй і після цього пружини оживають у ритмі рип-рип.

4

— Треба викинути наше взуття, — звертається до всіх Тюля.

— Нафіга? — запитує Циркуль.

— Як «нафіга»? По цих фірмових кросах тебе швидко спалять.

— А до чого тут мої кроси?

— Ти шо, придурок? — дивиться на нього Тюля. Пауза.

Присутні уважно за ними спостерігають. Панує гнітюча атмосфера.

— Тюля, ми так не домовлялися, — гасить цигарку Циркуль.

— Ти про шо?

— Бублики з тачок знімати, чортів на золотішко і шмотки пробивати — це нормально. Але ж якого бена вбивати?

— Ми його не вбивали, — глибоко затягується він.

Рома раптом підводиться, опираючись на лікті, і благає їх припинити, на сьогодні досить цих пригод і розмов, від цього ж може дах поїхати, чуєте, досить, можна вже захлопнути свої хліборізки і помовчати. — Ти його в голову косими [1] копав? Копав. Нахєра, питається? Ти ж йому в око засадив…

Тюля зривається і хапає Циркуля за шкірки, вони голосно й дико лаються, шарпаючи одне одного. Рома, я і Бідон одразу просимо їх заспокоїтися. Несподівано Тюля чіпає Циркуля за праву руку і робить кидок через себе, той з гуркотом падає на підлогу, зачепивши ногами тумбочку з порожніми алюмінієвими мисками та виделками. Намагаємося їх роз'єднати. Проте Тюля з усієї сили копає лежачого в бік, від чого той глухо стогне і хапає ротом повітря, наче рибина, викинута на берег. Потім пропонує Гріші вийти нагору і поговорити, той пасивно підкоряється, важко підводиться, і я бачу на його очах сльози.

1

Косі — різновид взуття, яке ще називають «козаками».

Рома, заціпенівши від страху, гаряче просить більше його не бити. Однак Циркуль і Тюля підіймаються по драбині нагору і невдовзі зникають у темряві.

— Я йду за ними, — підскакує Бідон і теж пнеться по драбині. Але з ним діється щось незрозуміле, він зупиняється, наполовину видершись із підвалу і завмерши, наче під час солдафонської муштри. Гнівний голос Тюлі наказує Бідону не пхатися не у свої справи, той виправдовується і замовкає.

Через десять хвилин із сусідньої кімнати виходять Булавка і Мишка, в якої розпатлане волосся. Вона поправляє на собі одяг, підходить до Роми, запитує про самопочуття.

Вася звертається до Бідона:

— Що за двіжуха? Шум, крики…

— Не порозумілися, — відповідаю йому.

— Хулі тут мозги парити, на? Що сталося, то й сталося, — ходить Вася по кімнаті, шукаючи пачку цигарок, і як завжди смикає головою. — Мені лічьно по-барабану: скоро звідси звалюю.

Він ще кілька хвилин несе повну лажу з нахабним переконанням, що йому за той жахливий вчинок у парку нічого не буде. Мені стає сумно.

Хочу сказати, що навіть якщо ти, придурку, уникнеш суду, то це не означатиме, що уникнеш кари. Зло — це така фішка, яка про себе може нагадати через багато років: важкою хворобою або несподіваною трагедією. Але, дивлячись у каламутні очі Булавки, на його зухвалу посмішку, усвідомлюю, що з ним на такі теми краще не говорити, бо це теж саме, що спілкуватися з глухонімим, не маючи при тому рук, якими можна було хоча б жестикулювати. Це ж треба — вродитися таким повним дурбеликом! У його черепі, мабуть, тільки гниди і піндраки. От придурок!

Рома манить мене легким жестом.

— Я брала в Інги книжку для абітурієнтів. Хочу повернути через тебе. Ти не проти?

— З радістю.

— Тоді зателефонуй мені днями. Добре?

— Да.

Рома на мене пристрасно дивиться.

— Завтра знайомлюся з батьками Інги, признатися, почуваю себе не зовсім упевнено, не уявляю, чи сподобаюся їм. Ти ж знаєш, які вони інтелігенти…

— Ти йдеш до неї додому? — підскакує до нас Вася. — Це просто здорово! Знаєш, як би в такій ситуації поступив справжній митьок [2] , на? Hoy? Він би чисто вдушив, на, плящину портвейну перед дверима, потім натиснув на дзвінок, його б потім чисто люб'язно запросили, на, до квартири, подали б чай, цукерки, печиво, все те, на що здатні добропорядні господині, а ще через десять хвилин митьок повільно відрубався б і сказав би господарям «від вашого чаю я просто п'янію». Вони на нього глип-глип, а він, ха-ха, — повні дупляки.

2

Митьки — різновид неформалів.

Не зовсім тямлю, що хоче сказати цей даун, звичайно, в його задниці ще й досі блукає дитинство і ота безалаберна безтурботність, яка приносить ближнім тільки шкоду, а тим нічого не залишається, лише терпіти примітивні витівки, люб'язно посміхаючись чи зводячи все до жартів. Думаю про те, як би на ці слова відреагувала Інга, яка ніколи з такими покидьками в своєму житті не стикалася, про існування яких вона не підозрює. Тюля вже не раз запитував, чому ховаю від друзів свою мантелепу, наче вона належить до надзвичайних витворів природи. Мене ці слова свого часу застали зненацька.

Навіть не знав, що на них відповісти. «Ми її недостойні», — вставила тоді своїх п'ять копійок п'яненька Мишка, розчепіривши ноги так, що з-під її коротенької спідниці виднілися трусики. Хотів був їй відповісти, що неможливо всіх розуміти, адже народішко хавало різні сосиски, дихало різним повітрям, виховувалось у різних батьків, і взагалі, в кожного різна кількість сірої рідини в макітрі…

Але вона, на превелике щастя для мене, тієї миті відрубалася, і нічого не залишалось, як слухати її кумедне хропіння.

Зверху на залізній драбині помічаємо довгі худющі ноги Циркуля. Згори лунає наказний голос Тюлі. Вони опускаються в кімнату, і я бачу червоне від побоїв обличчя Циркуля. Тюля просить Васю знайти ганчірку, аби перев'язати праву руку, з якої невеликими струмками стікає кров.

Циркуль сідає в кутку, замість верхньої губи у нього суцільна рана, а область правого ока більше схожа на свіже м'ясо.

— За що? — запитує Рома, її очі гаряче світяться. Вона підходить до Циркуля, розглядає його око, з кишені легкої куртки дістає хустинку.

— Втухни! — гаркає на неї Тюля. Він ходить із кутка в куток, ні на кого не звертаючи увагу. Зупиняється. Довго дивиться собі під ноги, наче в умі вирішує складне питання. — Взуття треба викинути. Всі чули?

— Косих шкода, — каже Бідон, дивлячись на ноги Тюлі. — Дорого за них дав?

— Нічого, будуть нові.

— Я кроси не викину. У мене більше нічого нема, — несміливо озивається Циркуль.

Його голос схожий на голос людини, в якої відбирають останнє і яка не може нічим зарадити, оскільки безсила перед обставинами. Стежу за очима Циркуля, на яких виступають ледь помітні сльози приреченості та розгубленості. Трохи дивно дивитися на цього худющого дилду, який забився у кутку, наче перелякане звіря, що відчуває небезпеку чи можливу смерть. Його обличчя набуває невиразного сіруватого кольору страху й відчаю, наче темнішає.

Тюля повільно підходить до нього:

— Грицю, твоя балда не варить? — хапає його за волосся і підводить обличчя до своїх очей.

— Не називай мене так, — зиркає на нього Циркуль.

— Грицю, — повторює Тюля.

— Тюля, не треба, — заступаюся я.

— Сиди!

— Я більше не маю, у що взутися.

— Ти знаєш, шо ти труп? — запитує у нього Тюля. — Тебе запеленгували.

— Хто? — насторожується Вася.

— З Києва їде брат Аревшата.

— Чьо йому нада? — здригається Булавка.