Мій чоловік — пінгвін

Я ледве стрималась, щоб не почервоніти. Бо — це я викручую жарівки у нашому під'їзді. Щовечора кладу до лівої кишені ліхтарик, до правої валідол і, затамувавши подих, чекаю. Чого саме? Мені кортить побачити вираз обличчя вбивці-садиста у той момент, коли в світлі ліхтарика перед ним постане із темряви образ Наталі. Лисої. У черевиках. Без макіяжу. Передбачаю, чим ця пригода закінчиться для бідолашного. Поки приїде «швидка», мій валідол якраз стане у пригоді. Якщо він, певна річ, дочекається «швидкої». Бо якщо з маніяками жарти погані, то з моєю Наталкою не варто жартувати взагалі.

ЩОДЕННИК ЗРАДЖЕНОЇ ДРУЖИНИ

З травня.

Він називає її Лялечкою. Крихіткою. Зіронькою…

Мене називав Горобчиком. Колись. У перші роки шлюбу. Тепер я звуся «Чуєш» або «Нечіпайруками» (отак, по-варварськи, хоча ні киргизів, ані фінів у моїй родині не було). Утім, скоро й це перейде. Буде, як Біличка співала: «А я ніхто, і звуть мене ніяк…»

Що ж, звикну. Відколи у нашому житті з'явилася вона, їй дістаються не лише пестливі слова, а й цілковита його увага.

21 травня.

Спакувала валізи, зібрала дітей і вирішила піти до мами. Залишайся зі своєю кралею! Донька виявила солідарність, а малий зчинив гвалт, бо в неділю вони разом із татом і Лялечкою їдуть на іподром. Я закам'яніла від жаху. Отакої! Шість років, а туди ж. Татусеві гени. Ну ні! За сина я боротимусь до останньої краплі крові. Та й чоловіка, що не кажіть, — шкода. Непитущий він у мене. Десять років прожили. Чим вона його приворожила, стерво косооке?

Спокійно. Треба взяти себе в руки. І повернути дітям батька. Головне — без істерик. Я ж сильна жінка. Я краща за неї. Нічого, люба Лялечко, ми ще побачимо, хто кого переможе!

1 червня.

А перемагає таки вона. До чого я тільки не вдавалася! Зробила французький манікюр, схудла на шість кілограмів, щоранку смажила оладки. Обрала тактику мудрої Нефертіті. Єгипетська цариця, коли її покинув фараон, щоразу при зустрічі радо кидалася йому на шию так, наче нічого не змінилося. Яке придумала: суперниця — сльози, претензії, істерики; дружина — поцілунки, радість, сміх, увага. Повернувся той фараон зацофаний як миленький. Ще й пробачення просив, я думаю. На коліна вставав, у груди себе бив, каявся.

Та, вочевидь, повелитель Єгипту мав чуйніше серце, аніж мій Зеник.

З червня.

Усі розмови — про неї. Вона, вона і лише вона. Нечувана брутальність! Ділиться зі мною — законною дружиною — інтимними подробицями.

Люб'язно посміхаюсь, наче нічого не розумію. Вдаю дурненьку дівчинку, котрій все байдуже. А на душі — кішки шкребуть.

10 червня.

Сьогодні забув про річницю нашого шлюбу. Прикро…

18 червня.

Витрачає на неї шалені гроші. Однієї лише косметики купує стільки, що мені б на все життя стало! Мовчу, роблю вигляд, що нічого не знаю. Поміж тим, дочка доношує мою спідницю. Ну добре — на мене начхати, але ж дітей пошкодуй! Боляче, хто б знав, як мені боляче! Та й, щиро кажучи, косметика її не рятує. Стара пошарпана калоша! І як він цього не помічає? Можу заприсягтися, що у її паспорті підроблена дата. Та у неї таких дурних хлопів як мій Зеник вже мабуть більше десятка було! А я ж йому усе життя вірність зберігала! Перший він у мене і єдиний.

26 червня.

Знайшла у шухляді термометр для води. Лишенько — він купає її власноруч! А сина мив єдиний раз у житті, і то мало не в окріп запхав дитину. Тут йому, бачте, не спало на думку скористатись термометром!

1 липня.

Возив Лялюсю до сивого дідка з вусами. У неї, бач, із гальмами не все гаразд. На поворотах її, бачте, заносить. Чекай, коханий, як мене почне заносити — тоді ти зрозумієш, що таке жінка, в котрої відмовили гальма!

7 липня.

Учора поцілував мене в щічку!!! Через дрібничку — подарувала брелок на ключі. Тішився, як дитина. Ні, я таки вирву з його серця ту гадюку!

13 липня.

Якби ж то…

Купив їй музичний центр із комп'ютерним управлінням. Японський, зовсім крихітний, проте ціна, як за живого циклопа. А я надалі псуватиму диски пошарпаною тайванською пательнею. Отакої…

15 липня.

У чоловіка горе — Лялечка кашляє. І чхає, як кобила. Пропадає біля неї удень і вночі.

Між іншим, коли грипую я, то ледве чаю з малиною допросишся. В аптеку за аспірином три години вибирається, доки не посинію. Та й у доньки хронічний гайморит. І що? Скільки прошу звозити дитину до пристойного отоларинголога. «Переросте!»

Не втрималась: виказала йому все. Наболіло.

Образився. Мовчки глянув на мене і — до Лялечки. Згоріла б вона, та його Зозулька…

19 липня.

Приїхав той сивий пан із вусами, довго її вистукував, слухав. Сказав, кепські справи. Забрав до себе, щоб обстежити ретельніше.

20 липня.

Другий день не бачиться з нею. Ходить, як у воду опущений. Боюся, щоб і собі не нажив болячки з нервів.

22 липня.

Три години ліпила вареники з вишнями. Змолотив дві миски.

— Смачно? — питаю.

— Дякую, — каже, — добрі пельмені. Тільки часнику забагато.

Я більше не можу так жити!

25 липня.

Сьогодні Лялечка (Зіронька. Крихітка) повернулася. Він сам по неї їздив. Світиться від щастя. Та й вона така собі нівроку, аж виблискує з боків.

Зате я на межі. Передчуваю біду.

25 серпня.

Не прийшов додому ночувати. У Лялі знову були проблеми, не міг її залишити. Повернувся під ранок, увесь перемазаний чимось чорним і масним. До того ж, цей уїдливий, ненависний запах! Усе, Лялечко! Ти сама підписала собі вирок. Тобі кінець.