Міжконтинентальний вузол

— У якому він стані?

— В цілком пристойному… Ми трохи обмежили його в алкоголі, тепер він прийшов до тями.

— Гадаєте, його можна включити в комбінацію?

Кемплер, невеличкий колобок з сяючими очима, немов у сповненої радості дитини, спитав:

— Справа пов'язана з виїздом?

— Ні. З консультацією.

— Звичайно, з російської проблематики?

— Безперечно.

— Можна.

— Ви йому абсолютно вірите?

— Перебіжчикам ніхто абсолютно не вірить. У чому полягатиме його завдання?

— Сьогодні, добре було б до обіду, він має скласти запитальник… Скажімо, на танковий потенціал росіян у Східній Німеччині… Мене цікавить метода його мислення, ясно? Треба, щоб росіянина запитував росіянин, ось у чому заковика. І найбільше мене цікавить, щоб цей самий Анхел склав частину запитань в умовному способі. Не зрозуміли? Поясню. Нас цікавить таке: що зроблять росіяни, коли ми домовимося з ними про якусь угоду, пов'язану з «мірою довір'я» в Центральній Європі… Чи виведуть вони війська, чи почнуть, як завжди, хитрувати? Як? Мене цікавлять насамперед припущення, що грунтуються на думках компетентних керівників, довірчі розмови з тими, хто має виходи, все, що завгодно, тільки не особиста думка агента. Американець ніколи не зрозуміє психології мислення російського агента так, як це зрозуміє саме росіянин… Мене цікавить: як поведуться росіяни, коли, скажімо, переговори про міру довір'я є для них способом виграти час і запустити в серію нові види… танків… Нехай ваш Анхел складе розгорнутий і детальний запитальник. Потягне?

6

… Анхелом був Олексій Босенко, який утік на Захід у 1964 році; під час першої розмови з американськими розвідниками в Берні заявив: «Саме я зустрічався з Лі Харві Освальдом, коли той попросив у Союзі політичного притулку, а Москва йому в цьому відмовила; саме я був тим, хто прийшов до нього в номер, коли він, приголомшений відмовою властей, імітував самогубство у ванні, перерізавши не ту вену»…

Працівники європейської резидентури ЦРУ слухали його з затаєним інтересом, тоді відправили у Вашінгтон, привезли в Ленглі, тиждень допитували, а потім посадили в камеру, де він пробув тринадцять місяців; випустивши, нарешті, з одиночки, йому зробили пластичну операцію на обличчі, вручили нові документи й закинули на базу — ні виїхати вільно, ні знайомих запросити, тотальна ізоляція; так тривало ще півтора року; потім підвели (хлопчик я, чи що, не розумію?) «приятеля», журналіста Джозефа і жінку, яка потім стала дружиною; через багато років дозволили ходити по місту; в невеличкому барі, вночі, коли вирішив «нахлистатися», підійшов рудий хлопець і шепнув: «Я від головного». Босенко неквапливо обернувся і зразу ж запустив у веснянкувате обличчя пляшкою; ти диви, перевірку мені влаштовують, у мене спитали б, як це треба робити; з тугою пригадав Ніколину Гору, освітлені підмосковним сонцем верховіття високих сосен, їхні гладенькі, янтарні стовбури; щодалі, то виразніше відчував смак шашлику, який смажили на вогні, зібравшись компанією в неділю на березі Москви-ріки; коли гуляли, то гуляли від душі, не так, як тут, один видав, три у думці; ех, життя, життя, от уже воістину не знаємо, що робимо.

Босенко добре розумів, що «дружина» пише про нього кожного тижня рапорти, передаючи їх контакту кожної п'ятниці, коли виїжджала до міста робити покупки; Джозеф був не журналістом, а невропатологом із спецгрупи ЦРУ, намагався скласти точний психологічний портрет перебіжчика; пиши, пиши, рило, чорта з два ти мене зрозумієш; пив тепер щодня; похмелятися вранці дружина не дозволяла відтоді, як почалося безсоння; смоктав тільки перед обідом, та й то їхній паршивий хайбол; ех, скляночку б столичної, — грець із ним, нехай і без закрутки, але свого б, рідного, яке холодить, бадьорить і відтягує… Помалу прийшло страшне відчуття настирливої і самотньої присутності на чужому святі: люди навколо мандрували, веселилися, розкуті, міцні, впевнені в собі, а він був маленьким прохачем у величезній приймальні, де навіть секретарки немає, — автомат-робот, що розмовляє байдужим, нелюдським, скрегітливим голосом: «Вуд ю пліз сіт даун енд вейт а літтл біт»… [9] А чого чекати? Поїзд пішов, промайнув на сліпій швидкості всі станції з милими серцю назвами, назад не повернеш… До дружини відчував гостру ненависть, коли вона вночі шепотіла: «До ю вонт ту мейк лав віз мі?» [10] Господи, не так це треба говорити! Любов не робота, хіба слово «робити» пасує до неї?!

9

Будь ласка, сідайте й почекайте трохи (англ.).

10

Хочеш робити зі мною любов? (Англ.).

Імена й прізвища йому міняли досить часто, перекидали з бази на базу, безіменний мандрівник, у якому кожен бачить іноземця; боже мій, який же гіркий хліб на чужині…

Коли стало зовсім погано, журналіст, котрий не залишав його ні на один день, завів розмову про князя Курбського: «Тільки кати Грозного називали його вчинок зрадою, насправді істинне подвижництво, боротьба за Русь, за те, щоб дати їй, багатостраждальній, справедливість і закон».

— Курбського поляки зробили командуючим, — сказав тоді Босенко. — А мене?

Почали доручати роботу, пов'язану з консультаціями; відразу зрозумів, що це об'їдки, триває перевірка; чужинець він і є чужинець; потім запросили прочитати лекцію десятьом бовдурам; контакту не вийшло, хоч люди тут виховані, такту навчені з дитинства, в очі нічого прикрого не кажуть, просто перестають спілкуватись, якщо не припав до душі.

Поскаржився, що не знає країни; «хочу подивитися Америку»; це питання досить довго обговорювалося в керівника управління, потім виділили двох супровідників; у Сан-Франціско відчув такий жах — навіть дух перехопило: два молоді негри тричі обігнали його автомобіль; машинально сховав голову під щиток, добре при цьому розуміючи: коли вдарять із автомата, щиток не врятує, знесе череп запросто, розкидає мозок по салону, оздобленому м'якою червоною шкірою; відтоді став пити ще більше; двічі запропонували переглянути запис розмови з перебіжчиками. Боровся із спокусою: нехай ці молодики посидять, як я, у підвалі, при сліпучому світлі прожектора, нехай поводять їх на допити; але, побоюючись, що може засвітитись, ухилився від прямої відповіді; американці посміялися, поплескали його по плечу: «Ви тепер живете у вільній країні, не бійтеся висловлювати свою думку відверто, це вам не Росія, де треба контролювати кожне слово».

… Кемплерові зрадів; той крив на всі заставки Ленглі, обзивав шефів безголовими бюрократами; якось пожартував: «Скажіть, до кого звернутися, втечу в Москву, отам мене повинні оцінити, правда ж?!»

Із запитальником Босенко працював захоплено; поцікавився, чи надійна людина, яка має відповісти на все те, про що запитує, — танки, самохідки і таке інше…

— Німецький полковник, — відповів Кемплер, — досить компетентний, учився в Москві, дружина — росіянка.

Босенко посміхнувся:

— Ну, тоді я поставлю так запитання, щоб німець ві повідав, а не росіянин. Скільки можна зі мною темнити.

— Якби не був таким розумним, не темнили б, — несподівано жорстко відповів Кемплер. — Людина з ваш вправністю могла б багато чого добитися вдома, якого біса полізли в наше болото?!

Сказав це не випадково; за багато років у Босенка нагромадилася достатня інформація; вичислили, що особливо добре він працює, коли ображений, — якась форма самоствердження.

7

… Після того, як запитальник був готовий, ЗДРО запросив до себе Лайджеста, — той свого часу вивчав усі зв'язки Пеньковського.

— Слухайте, Джо, називаючи «Н-52» надзвичайно перспективною людиною з оточення полковника, ви базувалися на розмовах з ним самим? Чи на його інформації?

— Ні, насамперед на усній інформації Олега Володимировича… Він назвав мені «Н-52» у Лондоні, після вечері…

— Чи не хочете згадати подробиці?

— Є запис нашої розмови. Я фіксував усі розмови з Олегом Пеньковським; щоб потім було легше налагоджувати перевірку його інформації…

— Ви йому не до кінця вірили? — з якоюсь затаєною тугою спитав ЗДРО; його круглі карі очі були сумні, обличчя бліде, вкрите зморшками, — такі персонажі, як правило, грають образи добрих і справедливих сищиків з кримінальної поліції, один проти всіх, пістолета не носить, логік, відчуває злочинця й ламає його під час фінальної розмови. — Ви не вірили Пеньковському, — повторив він, тепер уже не запитливо, а жорстко, стверджуючи свою правоту..

— Признатися, було так, — не поспішаючи, немов заперечуючи самому собі, відповів Дайджест. — Я й зараз не до кінця певен, що його розстріляли… Могли поставити хороший спектакль, щоб підтвердити передану нам через нього дезинформацію…

— Тоді і «Н-52» може виявитися каналом дезинформації?

— Може. Я не вірю росіянам. Вони не прогадають.

— Але ж дані «Н-52» збігаються з тими даними, які одержує НСА [11] , Джо. Це не агентурна розвідка, а техніка, тут не придумаєш… І ці дані не на нашу користь.

Лайджест знову знизав плечима:

— Я висловлюю свою точку зору, може, я помиляюсь, мені важко переступити через себе… Що ж до подробиць, не зафіксованих у запису… Хай йому чорт, це нелегко переказати… Буває одна гримаса говорить більше, ніж розгорнута шифротелеграма… Коли Пеньковський сказав, що містер Кульков пройнятий спопеляючою пристрастю скакати по сходах угору, хапаючись не за поручні, а за імена, він так посміхнувся, така гама почуттів була у цій посмішці… Росіяни надзвичайно багатозначні в міміці… Це тільки наші «кремленологи» називають їх скованими… Дурниці… Треба тільки збагнути їх, уміти вдивлятися в їхні очі, вичисляти смисл мовчання або ж манеру всміхатися… Найкращі міми світу, повірте слову…

11

НСА — Національне агентство безпеки США.