Міжконтинентальний вузол

— На що це ви гніваєтесь? — заклопотано спитав Славін.

Сергієнко раптом розсміявся:

— На Центральне розвідувальне управління, Віталію Всеволодовичу. Я також закінчив вивчати оперативні матеріали на Пеньковського… Знаєте, про що я, — чим довше їх вивчав, — думав?

— Я не Джуна, не маю дару прозорливця…

— Шкода… Добре мати прозорливого помічника…

— Ризиковано, — заперечив Славін. — У кожного з нас е щось, властиве лише йому, стороннє око небажане…

— Безсумнівно, — обличчя Сергієнка стало, як завжди, зосередженим, навіть трохи жорсткуватим. — Так от, Віталію Всеволодовичу, я запросив вас для того, щоб ви розбили мою версію.

— А ви мені потім догану вліпите…

Генерал ніби не почув жартівливого зауваження Славіна й провадив своє:

— Навіщо Ленглі — особливо в останній час роботи цього агента — треба було так по-дурному світити Пеньковського? Навіщо вони примушували його раз по раз ризикувати, вимагаючи майже щотижня обміну інформацією? Вони навмисне підштовхували його до провалу…

— Докази, будь ласка…

— Подивіться цю папочку на дозвіллі, я дещо підібрав.

— Подивлюсь і якнайуважніше.

— Одне слово, я дозволив собі припустити версію, — сказав Сергієнко. — Або вони, — практично видавши нам агента такого рівня, як Пеньковський, — хотіли викликати в країні психоз шпіономанії, тотальну підозріливість, яка в епоху науково-технічної революції здатна викликати необоротні наслідки, бо відсутність живого обміну ідеями відкидає на десятиріччя, — або він був їм уже не потрібний, тому що знайшли серйознішу заміну…

— Кульков? — спитав Славін.

Сергієнко не відповів, усе ще говорив неквапливо, немов приглядався до своїх слів збоку:

— Спробуйте запитати його: хто-небудь, коли-небудь з американських колег розмовляв з ним про Пеньковського? Особливо на самому початку його роботи проти нас. Ви напевно відчуєте, бреше він чи хоч трохи наближається до правди.

— Версія цікава, — озвався Славін, — але мені здається, що вона грішить якимсь надто жорстким прагматизмом… Віддати такого агента, як Пеньковський, заради того, щоб розпалити психоз?

Сергієнко впевнено відповів:

— Мавр зробив своє діло… Якщо вони вирішили, маючи заміну, віддати його нам, аби викликати в країні хвилю підозріливості, то, виходить, комбінували можливість його провалу заздалегідь… Мабуть, вони заздалегідь планують загибель свого агента, але при цьому ретельно вичисляють, як повернути це собі на користь. Правда, з Лісником, з їхнім Тріаноном вони програли остаточно, із сухим рахунком… Але я не знаю, що було заплановано, якби він не покінчив з собою… А що заплановано з Кульковим? Яких акцій вони вживуть, коли здогадаються про його провал? А якщо вони вже якось дізналися про це? У вас є пропозиції?

— Є, — відповів Славін. — Є, товаришу генерал. Мені хочеться повірити Кулькову.

Робота — IX

— Геннадію Олександровичу, поясніть мені, будь ласка, — Славін присунув Кулькову чашку кави, — чому ви так необачно повелися з сотенною асигнацією? Невже не могли збути її якось інакше? Навіщо розрахувалися нею в домі друга?

— Випадково, — відповів Кульков зразу, і Славін до кінця зрозумів, що чоловік, який сидить навпроти нього в м'якому кріслі, за маленьким гарним столиком, де завжди сиділи Груздєв, Гречаєв і Коновалов, давно й добре продумав лінію поведінки, відкриваючи далеко не все, що знає, і тільки те, що йому, — з якихось невідомих міркувань, — вигідно.

Славін прийшов до такого висновку після того, як Груздєв поклав перед ним купу папок, у яких було зібрано розмови з усіма, хто знав Кулькова або ж зустрічався з ним протягом останніх двадцяти п'яти років; Савватєєв, кандидат наук з інституту, сказав, між іншим, що Кульков, навчаючись в аспірантурі (дисертації тоді не захистив, професор Іванов допоміг скласти її набагато пізніше, практично написавши її від початку й до кінця), хворобливо, з якоюсь навіть істеричністю ставився до успіхів своїх товаришів по навчанню.

— Послухайте, полковнику, — сказав Славін (як завжди в той момент, коли виникла ідея, його яйцеподібний череп вкривався глибокими, якимись уже старечими зморшками), — а чи не подивитися вашим колегам усі персональні справи професора Іванова? Раніше заздрісники, — в особі Сальєрі, — давали отруту, нині пишуть анонімочку, але це страшніше за отруту, можна довго втішатися, спостерігаючи, як мучиться той, кого оббрехали, воістину, «ой, яка ж це благодать — кістки ближнього обгризать!»

Справу професора взяли з архіву наукового центру; товста; папірець підшитий до папірця; непідписана брудна заява, з якої ще з молодих літ почалися всі його катавасії, була надрукована на машинці; провели через комп'ютер, і виявилось: Славін спочатку нічого не міг збагнути, а потім обличчя його раптом перекосила гримаса якоїсь лютої гидливості, що відстукали заявочку на друкарській машинці самого Іванова; он воно як?!

Славін подзвонив професорові, домовився про зустріч, запропонував побачитися в кафе; почастую смачним тістечком (знав, що Іванов ласун, сам був таким, особливо полюбляв морозиво з тортиками, печуть на вулиці Горького, це справжня насолода), виїхав одразу ж, сподіваючись на те, що розмова може виявитися саморегулюючою, часу на підготовку не було, справжній цейтнот.

— Чого це ви сумний? — спитав Іванов, мазнувши своїми маленькими кабанячими очицями по змарнілому обличчю Славіна.

— Кохана покинула, — відповів той. — Ходжу по порожній квартирі, думаю, як би швидше втекти на море, перед цим закінчивши нарис про вашого брата…

— Якщо покинула, нарис не вийде… Працюється добре тільки в хвилини закоханості, душевного піднесення, коли є бажання самоутвердитись, таємне бажання подивувати ту, якій віддав серце.

— У кого як, — заперечив Славін. — Один мій приятель, композитор, найкраще працює тоді, коли його кидає чергова дружина… «Страждання угодне моїй душі, — запевняє він мене. — Без страждань не було б Достоєвського», коли я сказав, що Тургенєв сформувався на іншій концепції, як, між іншим, і Толстой, він звинуватив мене в тому, що я не розумію нашого національного духу…

— Не гнівайтесь на нього, — зітхнув Іванов. — За вільне трактування національного духу ховаються, як правило, беззахисні люди, невпевнені в собі, які сподіваються на рятівну множинність.

Славін усміхнувся:

— Мої слова.

— Я не честолюбний, — усміхнувся Іванов. — Вважаєте своїми, ну, і вважайте собі на здоров'я, хіба це так важливо, чиї зрештою.

— Я хочу вам запропонувати морозиво з варенням і тортиками… Як ви ставитесь до такої перспективи?

— Позитивно.

— Все-таки наше морозиво найсмачніше, ніде в світі немає смачнішого.

— Нічого подібного! — заперечив Іванов. — Як на мене, найсмачніше морозиво у французів…

— Невже? — здивувався Славін. — Дивно, я думав, що в чому-чому, а в морозиві ми перегнали передові капіталістичні країни… Ви, до речі, де були за кордоном останній раз?

— До того, як мене четвертували?

— Ага.

— У Берліні.

— А перед цим?

— Не пригадую… Здається, в Будапешті…

— А в Парижі коли були?

— Коли мене ще до буржуїв пускали… В шістдесят першому, здається…