Маґнат

— Унія, — мовив він і скрушно похитав головою. — Той, хто прийде замість пана Гербурта, чи захоче він боронити нашу православну віру?

— Мені видається, що ясновельможний не боронив ні нашої віри, ні іншої, — сказав я обережно. Я сам чув від нього, що для всіх ліпше, коли між християнами мир. Та й княгиня не дозволить силувати людей.

І подумав про себе: «Мир важніший за віру». Правда, не сказав се вголос.

— Може, й так, — погодився Яць. — Був я в Самборі в уніатській церкві, нема різниці. Я, звісно, не хотів би міняти віри, але так само не хотів би, щоб мої діти проливали християнську кров.

(АК: В добромильських володіннях Гербурта панувала релігійна терпимість. Остання війна Гербурта була проти агресивного насаджування унії 1596 року, він вважав винними у цьому єзуїтів. Його знаменитий «Розмисел про народ руський» був дуже неприхильно зустрінутий поляками. Під час Рокошу частина української шляхти пішла з рокошанами, але потім, підкуплена королівськими привілеями, відвернулась від союзників. Однак Гербурт продовжував відстоювати віротерпимість навіть після того, як на нього нажалілись Папі римському. Польські історики старого гарту тлумачили такі дії Яна Щасного з погляду шовінізму. Але й виставляти Гербурта ура-патріотом, як це робили деякі українські історики, теж було хибно. Ян Щасний був насамперед гуманістом, правда в епоху кризи гуманістичних ідей. Щодо наших персонажів — селянина Яця і волинського шляхтича Северина, — то вони належали до людей поміркованих, і до того ж ніхто наразі не переслідував їх за православ’я. Глибока порядність утримує їх від передчасних оцінок. Хоча за жодних обставин вони не перейшли б у табір римо-католиків, навіть перед лицем смерті.)

До церкви я йшов з молодою шляхтянкою, кумою, що в доньки мені годилась, але була дуже сміла, аж занадто, жартувала, правда, нікого се не дивувало, то і я перестав про се думати. Нехай муж її сим клопочеться.

Дивно, всі ті бесіди, які я мав у Добромилі, можна було би хіба переповісти в пустім полі, викопавши ямку, як се зробив слуга царя Мідаса, в котрого були ослячі вуха. Не тому, що я боюся, хоча й боюся трохи, звісно. У нас нема стільки тайного, скільки тут, в Добромилі. І хоч добрий Яць не застерігав мене, я знав, що повинен мовчати, аби не зашкодити сьому чоловікові, і заодно й мертвому Гербурту, чию честь потрібно не менше боронити, ніж за життя. Яць не виглядав на затурканого темного, вмів і писати, й рахувати точно вмів ліпше за мене, бо господар з мене не вийшов. Господар мусить мати велике терпіння. (АК. Пан Северин — невротик, ейфорія переходить у нього в депресію, і навпаки; він зосереджений на власних відчуттях. Такі люди зрідка досягають великих успіхів у житті, якщо мають низький старт, бо вони не публічні.)

Вже у церкві я звернув увагу на те, що другим кумом був купець. Когось він мені нагадував — приємний такий чоловік. Досить молодий, вбраний у просту одежу, але з дорогого сукна. Видно було, що не вперше у цій церкві. Люди дивились на нього з повагою, змішаною зі страхом, і довкола нього була якась пустота, ніби обвів він себе зачарованим колом. Чим він торгує? Може, живим товаром? (АК: Торгівля людьми була поширена в усі часи, а в так звані козацькі особливо. Найприбутковіший бізнес нині — торгівля рабами, тільки зараз їх не ловлять, нападаючи на села чи міста, а вивозять за межі України обманом, обіцяючи пристойні заробітки.) Ні, не вірю. Радше він міг під виглядом купця виконувати всілякі таємні доручення. Я не бачив його у ясновельможного. Мабуть, далеко їздив і щойно вернувся.

Церква була стара й тісна, священик старався, але не потрафив говорити так гладко, як отець Климентій. Може, хвилювався, боявся, що чужі люди його обмовлять, а серед них були й католики, що стояли з квасними мінами, і шляхтичі з родини Яцевої невістки. А родина мого добродійника скромно стояла збоку, наче не в себе вдома. Се мені не сподобалось. Було душно, я не відчував жодної благості в серці, хоч щиро прагнув її відчути, плач дитинки болем віддавався в голові. Так, я змінився з тих пір, як покинув рідне попелище і окаянну пустку. Якби разом з думками змінювалось і лице, то мене міг би не впізнати навіть рідний син.

Мені дали потримати дитинку. З огляду на холодну пору священик не занурював її в купіль, а лише помастив ручки й ніжки свяченою водою. Біднятко тихо квилило. Я вже забув, як виглядає кількаденне дитя, але тепер відчув його страждання: подих людей, коливання повітря, чужі дотики, голоси. Воно ж нічого ще не відало про сей світ, немилосердний і грубий. Бо якби знало, то не вийшло б з материної утроби. Се, напевно, найбільша загадка творіння: приходити в муках, жити в стражданнях і вмирати з болем. Життя — се покута, — казав один мудрий чоловік, коли ми чекали на неприятеля і не знали, чи побачимо схід сонця. Ворог зачаївся десь в темряві, в лісі чи за лісом. Ніде не горіли вогнища. Навіть якби я знав, що згину завтра, то не міг би втекти. Тому й боятись не було чого.

Боявся я смерті, коли дитиною поцілував руку померлого діда. Мене піднесли до катафалку на руках і нахилили над тілом. Я заплакав, бо рука дідова була зимна, а довкола говорили: «Дивіться, яка мудра дитина! Жаліє за дідом». Хоча плакав я від страху, бо як я міг любити діда, коли не знав його зовсім?

Не знаю, чому я згадав про свій перший страх перед смертю в мить, коли мав разом з усіма тішитися новому життю, яке благословляв Бог. Чомусь такі думки приходять до голови, коли ми бачимо щось живе, квітуче, молоде. Ніби нагадуємо йому й собі, що довго таким воно не буде, бо де початок, там і кінець. А проте видиво старого, знищеного, зів’ялого не викликає в нас почуття втіхи, що на зміну йому прийде нове, сильне й здорове. У нашій душі більше смутку, ніж радості. (АК: Такі міркування були властиві не лише людям простим, неосвіченим. Вся християнська культура просякнута смутком і соціальним песимізмом. Рідко хто з людей замислювався над тим, чому це так, а не навпаки. Можу наразі згадати лише Монтеня.)

Ясновельможний оповідав, що не все так було. Жив у сих краях народ з іншими звичаями. Коли дитя з’являлось на світ, то родичі плакали, а коли хтось помирав, то сміялись і танцювали. Правда, той прадавній народ не знав Христа, але і магометани, і юдеї теж не вірять у нашого Спасителя, однак плачуть за своїми померлими так само і носять жалобу.

Передаючи другому кумові дитя, щоб і він потримав його, доки священик научає нас, хресних батьків, я зауважив, як вміло і впевнено той бере похресницю на руки, як всміхається до неї. Дитина відразу замовкла. Що ж, подумав я, з нього буде ліпший хресний, ніж з мене. Але я молитимусь за се дівчатко щодень, де б я не був.

Ми вийшли надвір й очі мої самі собою навернулись до замку зі спущеним на знак жалоби штандартом. Яць запросив нас усіх у дім на учту. Я відчув голодне нетерпіння, і в той же час не хотілось покидати се високе чисте небо. На мить я розгубився, і Яцю довелося мене окремо припрошувати.

Світлиця після Гербуртових покоїв видалася вбогою і низькою. За стіл правили дошки, поставлені на риштаку й застелені, правда, білими новими обрусами, а лави понакривані були тканими хідниками. Світлиця не огрівалась, і крізь запах теплої страви пробивався затхлий дух. Начиння майже все було глиняне й дерев’яне, але на столі знайшлися олив’яні чари й декілька таких самих тарелів. Але мене се не дратувало. Навпаки, я боявся побачити в Яцевій хаті сліди марнославства. Нема нічого гіршого, як хлоп починає вдавати з себе шляхтича, так само як чоловік шляхетського стану сходить на пси, коли зубожіє. Не для того Господь сотворив чоловіка, щоб він пишався чи опускався, а щоб кожен робив своє діло. Шляхта — то ніби голова, духовенство — серце, майстри — руки, купці — черево, а хлопи — не що інше, як ноги. Як ноги стоять твердо на землі, то й голова тримається рівно й гідно. Се не я придумав, так любив розважати мій отець, царство йому небесне, коли мав добрий гумор.

Яць посадив мене коло себе, але я посунувся, коли прийшов священик. У Добромилі моє місце було незмірно скромніше, в самому куті, зрештою, я приходив просто щось перехопити, та й через жалобу тепер ніяких парадних учт не було. А в Боневичах ясновельможний вечеряв у вузькому колі, де ми просто сиділи за круглим столом.

Страви нам подали прості, без приправ, але таке мені найбільше смакувало: печена свинина, кури, борщ, капуста з горохом, пампухи, свій мед, тільки пиво куповане, з корчми.

Священик змовив молитву, благословив страву. В церкві він виглядав благим, наче застрашеним, але ми потроху розговорились. Я спитав, чи буває він у Добромильській обителі, й отець розповів, що з Тернової є коротша дорога попід ліс, але тепер там небезпечно через вовків, та й сніг великий.

— А чи приходить зараз хтось в монастир?

— Не знаю, — раптом відворкнув отець Даниїл і засопів, — братія сама по собі, і ми самі по собі. Вони до нас не йдуть, то чого нам до них ходити.

З того я зрозумів, що терновський священик має щось супроти монастирських ченців, чимось йому не вгодили. Та й мав він цікавіше заняття, ніяк не міг насититись. Я вже більше нічого не питав його. Помалу розмови ставали голоснішими й веселішими, як се завжди буває на великій учті. Мене від того хилить завше на сон.