Маґнат

Жінка стояла обернута лицем до вікна, затягнутого дірявою веретою, крізь яку зазирало блакитне весняне небо. Все ще тримаючись рукою за голову, я підійшов до купи лахміття.

— Води нема!

— На припічку горня.

Павлусь приніс надщерблене горня з чимось темним, певно, відваром із зілля. Я вклав горня в руку недужого, притримуючи, поки той пив.

— Пане, не бійтеся. Вона тепер буде довго стояти, поки не наговориться.

— З ким?

— З дітьми, — і по щоці чоловіка покотилась сльоза, а в горлі заклекотіло, що він не міг слова далі мовити.

Павлусь допоміг мені взутися в не зовсім чисті чоботи, я накинув делію, поклав на стіл жменю дрібних, і ми вийшли з хати. Я чомусь чекав, що за нашими плечима впаде хатина, де живе лихо. Але було тихо, тільки десь в лісі цінькала синичка. Я знав, що у мене не вистачить снаги зайти ще раз в цю хатину, проте можна буде прислати якусь поміч бідним людям, що не живуть, а мучаться. Сподіваюсь, се не триватиме вічно.

Із глибочезного, як прірва, яру тягнуло гострим духом смерті, в якому я відчув і запах застояного туману, гнилої води і теплого прілого листя. Дерева, що тримали схил, вже струхлявіли, провікувавши без сонця. Внизу, в околицях Добромиля, я бачив, як ненаситна ріка кусала своїми гострими зубами цілі нивки. Хто поверне землицю бідному хлопові? До якої канцелярії він мусить звертатися, в який суд скаржитися? Та ж церкви у Ділі були канцелярією, де люди, людиська і нелюди позивалися, і часом я чув, а часом навіть бачив, як два прохання, дві супліки стрічались, наче два птахи у польоті, й гинули обоє. До моєї одежі з чужого плеча вже стільки поналипало чужих і моїх гріхів, що я мусив урешті скинути бодай трохи, щоб облегшити душу, бо будуть ще гріхи інші.

— Пане, — раптом забіг наперед Павлусь. Я й забув, що дитина перестрашилась причинної жінки, отже, вчинив ще один гріх.

— Що таке?

— А де діти тієї жінки?

— Не знаю, певно, на небі, — перехрестився я. — Прийдемо помолимось за сю нещасну родину, чуєш?

Малий аж зітхнув. Не такий малий вже, десять літ минуло, знає, що таке бути «на небі». Не спитав нічого, але крок у нього став веселіший. Яри скінчились, і повітря стало легшим, солодким. Ми були вже майже на верховині. Дорога стала просторішою й рівнішою, бо під сподом мала суцільний камінь. Стало видно дзвіничку монастиря, а сам монастир тулився до вершка гори, скрай лісу. Повіяв легкий вітерець, сонце освітило жовті квітки мати-й-мачухи, нарешті я почув правдиву весну. Прийшла весна, а з нею моя воля. Широкий плаский верх відкривав переді мною інші гори, яких я не бачив у самому Добромилі. Звідти добре було видно вежі та мури Низького замку, а Високий, Гербуртова твердиня, ховався за іншою горою. Де ж мій хрест? Ніс я його, ніс, а він ураз десь дівся. Наче лишив я його підпирати ту хатину над яром, а сам пішов далі. Дивне щось крутилось в голові про хресну дорогу без Голгофи в кінці. Та хіба таке може бути? Певно, мені памороки забило в тій курній хаті. Там жінка могла говорити все, що хотіла і з ким хотіла. Могла богохулити навіть. Чоловік був у її владі, могла би навіть його убити, якби хотіла, могла не давати ні їсти, ні пити. І се називалось — родина? Та хай Господь милує від такого. Діти попадали в яр, порозбивали собі голівоньки об гострі пеньки. Спершу одне, а потім друге, зіп’ялись на ноги, подибали до краю урвиська. Там коло хати навіть тину нема, відійдеш два кроки і перед тобою провалля. Хто пильнує дітей? Хіба пани. Бідний не має коли пестити дітей, бо пильнує праці. (АК: У полемічних виступах часів Рокошу Ян Щасний Гербурт створив надзвичайно експресивний і поетичний образ матері, яка розгубила своїх діток, а відтак ходить і кличе їх, плаче за ними. Тільки через сто років Іван Мазепа напише своє знамените «Ой горе-горе чаєчці небозі». Можливо, його пісня була навіяна поетикою Рокошу Зебжидовського.)

На небі діялось те саме, що у мене в душі. Наплине хмара — світ потемніє, смутні думки вертаються. А відслонить сонечко — тепло й погідно і рослині, і пташині, й чоловік перестає враз журитися. І небо таке глибоке й велике на горі, що здається, вночі зірки з нього можна, як вишні, зривати. Тому монастир добре на горі ставити, а церкву на горбку. А де нема горбка, там церкву тягнуть догори шатром.

Сей останній відтинок дороги міг бути для мене, грішного, найтяжчим, але я не ніс хреста. Я почував себе так, ніби покидав край смутку, плачу і благань, що їх нікому вдоволити. Може, в сю світлу хвилю душа ясновельможного, чию одежу я доношував, вселилася в мене, потіснивши мою душу в куток, бо я й справді відчував у грудях тісноту, а в серці збурення — те, що чоловік без уяви назвав би втомою від сходження на гору. Але я знав, що се не так неміч тілесна, як душевне терпіння.

Я зупинився, щоб розгледітись знову. Павлусь підставив бліде личко сонцю і закрутився, розкинувши руки, а далі побіг до краю гори. Задовгі рукави тріпались наче крила у птаха. Хлопець хотів подивитись на Добромиль з висоти пташиного лету. Я теж пішов. Сонце світило просто на улоговину, в якій розкинулось місто. Найбільше світла дісталось вежам костелу і замку. Червоні дахи осідку Гербуртів аж горіли. Ріка виблискувала між густим, бурштинової барви верболозом. Звідти я справді міг бачити увесь Добромиль, бо гори дають нам змогу дивитися на світ очима птахів, а болота — очима змій. Якби посунути гору, на якій я стояв, то ранок приносив би світло раніше і не був би таким сірим. Гори стиснули місто, не даючи йому розповзтися у боки, а мури не дозволяли злитися з Терновою, від якої його відділяв лиш невеликий відтинок дороги. Он та брама, через яку ми вийшли сьогодні. Михайло забрав мого коня до замку, бо я пояснив, що се проща і хто йде пішо до Божої обителі, тому воздається. Мури латані-перелатані, подекуди на валах стримів лише частокіл. Я розумів, що Високий замок єдиний зможе вистояти супроти вражої сили, але не вмістить у себе ні челяді з Низького замку, ні міщан добромильських, ні хлопства. Ті, як мені розповідали, звикли ховатись від орди в горах. Бо татари хоч і вражають своїм натиском і швидкістю, але бояться лісу і гір, намагаються їх оминати, бо там їхня погибель. Кожне військо має слабину. Добромиль мав би стояти на горі, щоб легше себе обороняти, однак місту потрібна вода і родюча рілля. Гора, на якій я стояв, ще не проросла травицею, але я бачив, що земля годиться лиш для випасу худоби, бо дощі й талий сніг змивають з неї увесь тлущ. Що посієш, те й збереш, або й менше.

Мене огортало тепло, що овівало гору, сушило землю. І не лише тіло, а й серце прагнуло зігрітись після довгої зимової стужі. Вік би так стояв, нічого не робив, тільки дивився на місто внизу. Хоч не тут я родився і багато чого не міг прийняти для себе, а проте не міг не оцінити спокою й миру, що линули від Добромиля, почуваючи навіть жаль, що скоро доведеться все це покинути. Тут, на горі, я не почував себе бранцем міста, яке з висоти вміщалось на моїй долоні. Внутрішнім зором я побачив дорогу, що в’юнилася зі сходу на захід, і лише вона годилась для мене. Інші були дорогами невільників, купців та розбишак, і небезпеку, що чаїлась для самотнього мандрівця, я вже встиг відчути сповна.

Втім, і в цих западинах, густих кущах міг ховатись неприятель і стежити за кожним моїм порухом. Нема на сьому світі безпечного місця, хіба що в материнській утробі. До монастиря я ще зміг би добігти, а до Високого замку — вже ні. Внизу натура поставила такі перепони з колючих тернових кущів, що й миша не прорветься.

Та я легко відмахнувся від цієї думки. Чомусь був певний, що мушу сповнити свій обов’язок — прислужитись востаннє ясновельможному Гербурту, а там… Що кому судилося, того не мине.

Не знаю, скільки я отак простояв на горі — на виду, не почуваючи найменшого страху, хоча в лісах могло все, що завгодно зачаїтися. Так, наче був я духом, якому не зашкодять ні куля, ні стріла, ні спис між ребра. Чоловік вмирає лиш раз. Хоч не був я більше воїном, але тут, на горі, мене охопило п’янке відчуття небезпеки і хизування перед нею. Та й гірський вітер видув з мене мирські турботи, сонце випило невиплакану сльозу і, забравши це все, натура потемніла, спохмурніла, а з невеликої хмари бризнув дощ. Аби я зрозумів, що моє тіло все ще при мені, й воно мерзне і потребує укриття.

XX

Мене здивувала безпечність добромильської обителі. Благенька огорожа з ріденьких стовпців, перевитих вербовим та ліщиновим пруттям, — ледь не загорода для овець, хіба що трохи вища, молодий садок з обв’язаними соломою яблунями, відчинена брама, звідки дорога вела просто до церковці, що ще не втратила барви свіжих дощок, тільки ледь примерхли оті барви. Церковця притулилася до самої гори, а з боків стояли довгі хижі, вкриті соломою. Бідний монастир, але бідність його миналася: поряд зводили муровану церкву, правда, тепер будова чекала весняного тепла, а в горах весна завше настає пізніше, ніж у долині. Мав я надію, що ясновельможна Гербуртова не полишить опікуватись монастирем святого Онуфрія, а ні — то на все Божа воля. (АК: Звісно, княгиня з роду Острозьких дбала би за Добромильський монастир ще довго, якби смерть рано не вкоротила їй віку. З певних джерел відомо, що Гербуртова похована не де-інде, а в Добромильському василіянському монастирі, хоча була римо-католичкою. Там же й похований син Яна Щасного — Ян Лев. У польському путівнику 1919 року написано, що в коридорі монастиря висіли портрети Гербуртів. На жаль, після Другої світової війни у монастирі відкрили відділення психлікарні й портрети напевно знищили.)

Бо зараз свята обитель була вразлива не лише до нападів людоловів чи католиків, а й до хижої звірини.

Коло брами ніхто не сторожував, і се також мене здивувало, бо покладатися на Божу ласку в сьому світі можуть лишень цілком темні люди або ж блаженні. Брама ж мала ще одну роль: чинити спротив мирському, зупиняти тих, хто приходить з нечистими помислами. Бо ж до раю не пускають кого-небудь, як і до пекла. Хто на що заслужив, туди і йде — чи на райські блаженства, чи на муки пекельні. На свойому віку бачив я чимало монастирів: бідних і багатих, скромних і славних, великих і малих, то там лише на великі празники відчиняли браму для мирян, щоб не чинити їм перешкоди на дорозі до храму. Навіть не се мене здивувало так, як те, що всі довкола говорили, як щедро помагають ясновельможний з малжонкою сій обителі, тому сподівався я побачити її в більш достойному стані. Йшлося, очевидно, про іншу поміч — захист від уніатів, заступництво. Хоча вал і частокіл тут би придався, щоб не шастали вовки та лисиці.

Під горою, що нависала над церквою, лежав ще сніг. Влітку сонце туди ще зазирає, а взимку, подібно, що ні. Хто таке місце вибрав — не можу собі уявити.

— То що, зайдемо, Павлусю? — спитав я малого, що був уже тут влітку.

— Он там стайня! — тицьнув хлопець пальцем. — А там джерело. Пити хочеться, вашмосць…

Однак я не пустив його, бо хто ми такі, аби вештатись на чужому обійсті. Треба чекати, доки хтось вийде. Але надворі панувала тиша. Був саме полудень. Опівдні світ завмирає, наче вагається, куди йому йти: чи далі, чи, може, вернутись назад. Мені стало якось не по собі й, вичекавши ще одну хвилю, я мовив до Павлуся: