Маґнат

Я й не помітив, як закуняв сидячи і заснув, хоча не певний, чи то був сон, чи душа моя подалась гуляти, не дочекавшись природного спочинку, але менше з тим, опинився я в пивниці, тут же, в Боневичах, у довгому проході з високим склепінням, викладеним з цегли. На стінах не горіли смолоскипи, але було досить видно. А в кінці проходу стояв ясновельможний у темній одежі й знаком манив мене до себе. А коли я підійшов ближче, то побачив, що прохід завертає, і пан Гербурт йде по ньому не озираючись, певно, чує мої кроки за собою. На кам’яній підлозі, та ще коли довкола нема ні діжок, ні кошиків, від кроків луна йде. Хоч як я намагався його наздогнати, не вдавалося, я лиш завертав то в один прохід, то в другий. Я пригадав собі, як ясновельможний розказував про Лабіринт Мінотавра, куди треба йти з клубком ниток, бо можна зостатись там навіки.

Нарешті ясновельможний зупинився перед залізними дверима, вкритими іржею. Він відчинив їх легко однією рукою і зайшов туди, залишивши двері прихиленими. Я ще здалеку бачив, що за дверима горять свічки. Я увійшов туди. Посеред невеликої кімнати на риштаку стояла відкрита труна, а по кутах її чотири канделябри зі свічками. Ясновельможний стояв над труною й зазирав у неї. А тоді махнув рукою, щоб я підійшов ближче.

У труні лежав, звісно, мрець, якого я спершу не міг спізнати. Оскільки дух покинув тіло, то воно виглядало мізерним, жовтим, очниці запали, ніс загострився, але поступово до мене почало доходити, що мрець — се Ян Щасний Гербурт. Хоч не скажу, щоб се мене дуже здивувало. Чомусь ні. А ясновельможний, піднявши голову, спитав мене:

— Ану, чи вгадає вашмосць, хто з нас справжній?

Він всміхнувся якось криво, ніби від моєї відповіді щось залежало. Не залежало, ні, і я се відчув, перенісши свої відчуття зі сну до пробудження. Я підхопився на рівні ноги і заточився. В роті пересохло, тіло затерпло, бо заснув я сидячи. За вікном була та сама ніч, тільки ще темніша, видно, заснув я на хвилю. Було якось незвично тихо. Я вийшов зі своєї кімнатини. У вузьких сінях було порожньо, тільки зарипіла підлога під ногами. Мене це здивувало, бо небагато часу спливло, відколи я покинув сю обитель плачу і безладу, що настає після людської смерті. Надто великий розрив між буттям та небуттям чоловіка. Ніхто не хоче, щоб його вважали мертвим, звідти й така метушня.

Завернувши, я побачив слуг, що спали покотом. Стіл у маленькій їдальні був прибраний і застелений білим обрусом, а під ним спав пахолок. Я пішов до опочивальні ясновельможного і бачив усюди те саме: сплячих слуг, спали навіть гайдуки, яким слід було пильнувати за добром небіжчика, нині загроженим. А вони солодко спали, навіть хропіли.

Я чув скрипіння привідчинених дверей, у які залітав сніг, хотів їх закрити, але до опочивальні було ближче. Маршалок Томаш спав сидячи на підлозі, притулившись до кахляної печі. Секретар схилив голову йому на плече, і з рота стікала цівка слини. А на ліжку… На ліжку не було нікого!

…Я прокинувся уже світлого ранку. Лежав на ліжку вбраний і не міг зрозуміти, що ж се таке діється. А потім до мене прийшло усвідомлення великого смутку, бо ж згадав, що минулого вечора упокоївся ясновельможний Ян Щасний Гербурт, для когось староста мостиський і вишенський, а для мене опора в моєму скрутному становищі.

IV

Після тої страшної ночі, що нею почався 1617 рік, у який так і не довелось вступити ясновельможному Яну Щасному Гербурту, настали дні суєтні та тривожні. Не скажу навіть, чого було більше — суєти чи тривоги. Смерть господаря дому — се наче кінець світу, ним вибудованого та виплеканого. Хтось тратить на тім, а хтось користає, намагаючись урвати шмат того окривавленого тіла. Я належав до перших. Завше належав, навіть позволив вітцевій сестрі після його смерті, коли ще тіло не вистигло на катафалку, забрати все, що вона вважала за потрібне забрати. Не буду я з сестрою битись, та й споминати про се не хочу, бо вже буде десять літ, як перебуває вона там, де нічого не потребує. Маршалок просив, аби я пильнував з ним панського добра, поки не приїхала ясновельможна з Мостиськ, аби слуги не порозтягували, і задля цього велів нікого не пускати в Боневицький двір. Поставив гайдуків на чатах коло бібліотеки. В кабінеті сидів секретар і писав листи до родини. Не вистачало гінців і коней для них. Дороги тепер були витоптані до чорного, але через два дні знялася страшна хуртовина, навіть надвір не можна було вийти. Ми з маршалком позамикали все, що було коштовного: срібло, хутра, вино, а тоді я сів у кабінеті з секретарем.

Я мав нагоду краще придивитися до сього чоловіка, дуже молодого і зарозумілого, бо спершу допомагав йому в його роботі, позаяк про се попросив мене маршалок. Се не вельми подобалось Стахові, та я не вступався, бо хоч найважніші скриньки з паперами ми опечатали, однак лишалось багато паперів, цінність яких була не визначена. Секретар всівся за столом ясновельможного і шкрябав листи від імені ясновельможної, хоч та сама вміла писати. Не знаю, може, так заведено у великого панства. Однак у погляді маршалка читалася розгубленість. Він був чоловік тихий, скромний, не надто вчений, і нічого не міг вдіяти супроти натиску молодого канцеляристи, до якого обоє ясновельможні були прихильні. Не міг він і запечатати кабінет, бо листи теж треба було писати, і то багацько. Коли помирає така людина як староста, до того ж роду вельми значного, інакше не можна. Хоч би й то був сусід, але й він мусить отримати листа з гербом і печаткою. Звісно, без княгині листи не можна було відправити. Як на мене, Стах хотів вислужитись, бо ж лишався без роботи. Се діло похвальне, але не треба на мене дивитися вовком.

Я складав папери на купки, а купки перев’язував мотузочкою. Окремо рахунки, окремо те, що було написане латиною, а окремо те, що польською. А пергаменти — теж окремо. Не думав, що се таке миле й приємне діло. У себе вдома я мав трохи книжок, здебільшого руською мовою, що вийшли з Острозької друкарні, але все те згоріло в огні разом з моїм минулим життям.

Я намагався не заважати секретареві в його роботі, бо з кожною годиною він ставав дратівливішим, мабуть, натомився. Коли я впустив папірець і нахилився, щоб підняти, і зачепив ненароком кут столу, то він аж визвірився на мене:

— Міг би пан поважати чужу працю!

Я випростався і глянув на нього. Якщо він ще щось скаже, то доведеться нам з’ясовувати стосунки як шляхтич зі шляхтичем, а перевага буде на моєму боці, бо шаблею я ще не розучився махати. Хлопака зблід, сплас, як пробитий воловий міхур, і пробурмотів:

— Перепрошую, я не хотів пана образити!

Я перевів погляд на портрет ясновельможного, щоб не дивитись на цього щура. Портрет був не парадний і зле намальований, однак сутінки скрадали його вади, і я раптом подумав, що певно пан Ян Щасний, себто його невидимий дух, стоїть десь у кутку й спостерігає за нами, як ми не здатні впоратися з власним гнівом. Встид. А може йому не до вподоби те, що секретар сидить на його місці, а я порпаюся у його паперах. Але нічого вдіяти тепер не може. Сподіваюсь, він зараз деінде, але не тут. Знову заскрипіло перо, зашурхотіли коліщата дзиґаря, що, певно, вартує більше, ніж весь мій маєток, наче миша зашкреблася під підлогою. Та миша, що відкушує, гризе, дробить на кавалки наше життя. Не його.

Я чув, ніби дуже високо, понад хмарами, між зірками, нема чим дихати, нема повітря. (АК: Тут ми бачимо цікаве поєднання астрономії часів Відродження і народних переказів. Ще Микола Кузанський (1401–1464) стверджував, що небесні світила рухаються в просторі, а не прикріплені до кришталевої сфери. А книгу Миколая Коперника «Про обертання небесних сфер» заборонив Ватикан у рік смерті Гербурта (1616). Щодо відсутності повітря на великій висоті — тут усе просто й припущення засновано на спостереженні за птахами.) Душа не дихає і може свобідно собі літати між зір. Там їй спокійно. Було б гарно поговорити про се з отцем Зеноном з Добромильської обителі. Ось наберусь відваги та й піду. Вони собі з ясновельможним часто бесідували не як православний з католиком, а як мудрий чоловік з мудрим чоловіком, і прихильною до сієї обителі є також ясновельможна його малжонка, бо хоч не нашої віри, однак з Острозьких, роду, що завше дбав про віру православну. (АК: Єлизавета Заславська, донька Януша Заславського, належала до молодшої гілки роду Острозьких.) Однак доведеться почекати, бо вельми небезпечно зараз підніматися на Чернечу гору. Вовків можна стріти. А варто висповідатись саме в отця Зенона, розповісти про останні хвилі життя ясновельможного. Гінця туди послали, я сам наполіг, щоб з уст в уста передали прохання молитися за новопреставленого Яна Щасного.

Секретар дописав листа і ми обидва пішли перекусити. На столі стояло просте начиння, але страва була свіжа й смачна, а надто капуста з горохом, засмажена солониною, котру я найбільше любив, бо виріс на ній. А до неї добре йде гріте пиво. Відучора побільшало людей, приїхали шляхтичі з Нового міста та Фельштина, ясна річ, з цікавості, і ще ченці-кармеліти із Сусідович. Маршалок переживав, що коли прибуде ясновельможна з дітьми та почтом, важко буде дати раду в цій невеликій господі, якщо захочуть вони перебути тут день-два. Дійсно, в трапезній вже ставало тіснувато, а надворі мороз. Секретар не говорив нічого, тримаючись осторонь. Кабінет ми замкнули, і я не знав, він туди повернеться чи ні. Бо якщо повернеться, то і мені доведеться. Пан маршалок дав мені ясно зрозуміти, що я повинен лишатись в кабінеті. Певно, від цього секретар казився, що якийсь приблудний шляхтич плутається у нього під ногами. Я б теж волів посидіти в кабінеті сам і почитати якусь книжку.

Поки ми їли та пили, надворі стемніло, і знову засвистав вітер у комині. Двір був огороджений валом і частоколом, тож можна було собі уявити, що діється в полі між Боневичами та Новим Містом. Лихо тому, хто зараз збився з дороги.

Я помітив гурт, що обступив цирулика, який був добре напідпитку і щось жваво оповідав. Не хотів би, щоб мене напоїли і змусили оповідати про останні хвилі життя ясновельможного. Немило було на се дивитись. Секретар теж подивився у той бік, скривився і сказав: