Магічний ніж

— А як справи у твоїх друзів?

— У яких друзів? — стривожена, перепитала Ліра. Може, вона в розмові з ним згадувала Віла?

— Знайома, в якої ти живеш.

— А, з нею все гаразд, дякую.

— Вона що, археолог?

— Ні, вона фізик. Вона досліджує темну матерію, — відповіла дівчинка, все ще почуваючи себе трохи розгубленою. Брехати в цьому світі виявилося складніше, ніж вона вважала. Її також непокоїло дещо інше: вона неясно пам'ятала цього чоловіка, але не могла згадати, за яких обставин його бачила.

— Темна матерія? — промовив він. — Як цікаво! Я щось читав про це в сьогоднішньому номері «Таймс». Всесвіт повний цієї загадкової матерії, але ніхто не знає, що вона собою являє! А твоя знайома намагається розв'язати цю загадку, так?

— Так. Вона вже чимало про неї знає.

— А чим ти збираєшся займатися, Лізі? Може, фізикою?

— Може, — відповіла Ліра. — Хто знає… Шофер делікатно кашлянув і вповільнив авто.

— От ми й у Самертауні, — сказав старий. — Де тебе висадити?

— За цими крамницями — звідти я дійду пішки, — відповіла Ліра. — Дякую вам.

— Алане, будь ласка, зверни ліворуч на Саут-Парейд та зупинись на правому боці, — скомандував чоловік своєму водію.

— Добре, сер, — сказав той.

За хвилину автомобіль під'їхав до порожньої стоянки неподалік від бібліотеки. Старий відчинив двері зі свого боку, тому Лірі довелося перелазити через його коліна. Місця було досить, але вона чомусь відчула ніяковість — хоча чоловік був дуже милим, їй не хотілося його торкатися.

— Не забудь свій рюкзак, — нагадав чоловік і подав його Лірі.

— Дякую, — відповіла вона.

— Сподіваюся, ми ще побачимося, Лізі, — сказав старий. — Мої вітання твоїй знайомій.

— До побачення, — попрощалася дівчинка. Вона постояла на тротуарі, доки авто не звернуло за ріг та не зникло з очей, і тоді пішла до шереги грабів. В неї було таке відчуття, що білявий чоловік ще колись зустрінеться їй, і слід було спитати алетіометр.

Віл сидів на терасі та знову перечитував листи свого батька. До нього здалеку долітали крики дітей, що купалися в гавані, а він розглядав слова, написані чітким почерком на тонкому поштовому папері, та намагався уявити собі чоловіка, котрий їх написав. Він уже декілька разів перечитав фразу, в якій згадувалася дитина — тобто він сам.

Він почув швидкі кроки Ліри задовго до того, як з'явилася вона сама, поклав листи у кишеню та підвівся, тієї самої миті побачивши її — надзвичайно схвильовану дівчинку з широко розкритими очима та рикаючим диким котом біля ніг. Судячи з усього, Пантелеймон від занепокоєння навіть забув, що набувати вигляду кішки небезпечно. Ліра ж, котра дуже рідко підвищувала голос, наразі ревіла від люті, груди її бурхливо здіймалися, а зуби скреготали. Вона кинулася до хлопця, стиснула його руки та вигукнула:

— Убий його! Убий його! Я хочу, щоб він здох! Шкода, що тут немає Йорика. О Віле, я таке скоїла, вибач мені…

— Кого вбити? Та що трапилося?

— Той старий — він звичайнісінький злодій, він украв алетіометр, Віле! Мій правдомір! Цей смердючий дідуган у дорогому одязі та зі слугою, що водить його авто — о, я наробила цього ранку чимало лихих речей, я…

І вона заридала так, що їй здалося, нібито її серце зараз розірветься. Вона впала на землю, голосячи та тремтячи. Пантелеймон обернувся на вовка та гірко завив разом із нею.

Діти у воді припинили плескатися та почали розглядати їх. Віл присів поруч із Лірою та потрусив її за плечі.

— Заспокойся! Годі плакати! — сказав він. — Розповідай мені все із самого початку. Який дідуган? Що трапилося?

— Ти розлютишся — я ж обіцяла не зраджувати тебе, але… — вона схлипнула. Пантелеймон став незграбним цуценям з висячими вухами та закрутив хвостом, скавучачи від самоприниження, і Віл, зрозумівши, що Ліра вчинила щось таке, про що їй соромно розповідати, спитав у її деймона:

— Що трапилося? То скажи мені!

Пантелеймон заговорив:

— Ми пішли до вченої, але там були інші люди, чоловік і жінка, і вони обдурили нас. Вони ставили нам багато питань, а потім спитали про тебе, і ми ненавмисне обмовилися, що знаємо тебе, а потім втекли…

Ліра соромливо закрила обличчя долонями та притиснула голову до тротуару. Збуджений Пантелеймон майже щосекунди змінював форму: собака, птах, кіт, білосніжний горностай…

— Який цей чоловік на вигляд? — спитав Віл.

— Великий, — відповіла Ліра, — та дужий, із блідими очима…

— А він бачив, як ти пройшла вікном?

— Ні, але…

— То він не знає, де ми.

— Та алетіометр! — вигукнула дівчинка і рвучко сіла, її обличчя від емоцій, що сповнили її, застигло, ставши схожим на давньогрецьку маску.

— Отож, — сказав Віл. — Розповідай мені, як це сталося.

Схлипуючи та скрегочучи зубами, Ліра розповіла йому все: як учора старий побачив її в музеї з алетіометром у руках, як він сьогодні зупинив машину, і вона сіла І неї, щоб утекти від світловолосого, як машина зупинилася біля лівого боку вулиці, і щоб вийти, вона змушена була перелізти через старого, і як він, мабуть, умить дістав алетіометр та потім повернув їй рюкзак.

Віл бачив, як сильно вона засмучена, однак не розумів, чому вона відчуває себе винною. Але потім Ліра сказала:

— О Віле, пробач мене, я скоїла дуже поганий учинок! Алетіометр сказав мені, що я маю припинити дізнаватися про Пил, а натомість допомагати тобі. Я повинна допомогти тобі відшукати батька. І якби в мене був алетіометр, я могла б повідомити тебе, де він зараз. Але я не послухалася — зробила те, чого мені хотілося й чого я не повинна була робити…

Віл уже бачив, як Ліра користується алетіометром, і знав, що він здатен правдиво відповісти на будь-яке питання. Він відвернувся. Ліра схопила його за зап'ястя, але він вирвався та пішов до води. Діти на протилежному боці гавані вже знову у щось грали. Ліра підбігла до нього та вимовила:

— Віле, мені шкода…

— І що з того? Мені байдуже, шкода тобі чи ні — ти вже все зробила.

— Але, Віле, ми маємо допомагати одне одному, бо більше нам ніхто не допоможе!

— Я не бачу, як ти можеш стати мені в пригоді.

— Я також, але…

Раптом Ліра зупинилася на півслові, її очі просвітліли. Вона повернулася, кинулася до рюкзака, що лежав на тротуарі, та нервово почала ритися в ньому.

— Я знаю, хто він! І де він живе! Дивись! — вигукнула вона та дістала маленьку білу картку. — Він дав мені це в музеї! Ми можемо піти та повернути алетіометр!