Магам можна все

Проходячи повз мій столик, незнайомі маги ввічливо нахиляли голову:

– Як ся має ваша сова?

І щоразу, трохи піднявшись відповідно до етикету, я кивав у відповідь:

– Сова поживає добре, дякую…

І ловив на собі цікаві погляди. Усі вони вже знали, звичайно, що саме цей провінційний дикун, котрий сів за столиком у кутку, допіру виграв Кореневе замовляння.

Навпроти, над каміном, висіли дзиґарі завбільшки з собачу буду. Важке вагадло викликало в мене трепет, а з віконечка над циферблатом щоп’ятнадцять хвилин визирала дерев’яна сова. Коли вона визирнула поспіль одинадцять разів – усім уже набридло надсадне ухання, – у дверях показалася єдина на всьому цьому збіговиську пані.

Жінка була білявка в простій чорній сукні до п’ят. Єдиною її прикрасою був пояс із силою підвісків; пояс зацікавив мене передусім. Лице й фігура прибулиці нічим мене не здивували: жінки не бувають уродженими магами, а тільки призначеними, їхній ступінь звичайно низький, і всі магічні вмілості зводяться до вдосконалення власної зовнішності. Усі вони воліють мати волосся кольору соломи, великий бюст, високі вилиці й блакитні очі; в усякому разі, ті нечисленні жінки-маги, яких я зустрічав на своєму віку, мали саме такий вигляд.

А от пояс…

Пояс був чоловічий, його потертість і якась засмальцьованість не в’язалася з вечірньою сукнею. Пряжки та бляхи по тьмяніли; до купи бронзових кілечок кріпилося штук двадцять ланцюжків, на них висіли замшевий гаманець, чохол для письмового приладдя, чорнильниця, оберіг від чоловічого свавілля, золоті й кістяні прикраси, і серед усього цього мотлоху – маленька цяцька, об яку одразу ж зачепився мій погляд.

Прокляття, чи вони мені ввижаються всюди, ці камені?!

Я спробував визначити, якого ця пані ступеня, – і не визначив. Можливо, той другий оберіг для цього й слугував – захистом від чужої цікавості.

– …Як ся має ваша сова?

Я мимоволі здригнувся. Біля мого столика стояв сам пан голова; щоки його перейняли колір випитого червоного вина, а випив він, очевидно, чимало. Мені здалося, що навіть сова на його плечі коситься на хазяїна з несхваленням.

– Прекрасно, – озвався я коротко.

– Ви не будете проти, шляхетний пане зі Таборе?…

І, не дожидаючись моєї відповіді, опустився на крісло поряд зі мною.

– Бачу, ви не поспішаєте відбути додому, напевно, наше квапливе міське життя подобається вам?

– Я давно не був у місті, – сказав я, дивлячись, як пані в чорній сукні перетинає залу. З нею вітались, але прохолодно; очевидно, вона не була тут чужинкою, та й до числа завсідників не належала.

Голова правління, не дивлячись, упіймав келех, що злетів йому в долоню з підноса хлопця-прислужника. Примружився, дивлячись на мене крізь вино, що червоніло в кришталі:

– Ви вже оцінили всі клопоти, які приносить наш виграш? Юрми відвідувачів…

– Так, – сказав я.

– Моя вам рада, – голова відпив із келеха. – Не слухайте нікого, не давайте спровокувати себе, не будіть у собі хибне почуття справедливості. Кореневе замовляння Кари існує не для того, щоб когось карати… А для володіння ним. Володіння – і все. Відірвіть голову вашому глиняному боввану, але лише в останній день обумовленого терміну. Щоб не пропустити ні дня. А кого ви при цьому покараєте – зо всім однаково, запевняю вас, Хорте, – і він відпив знову.

– Справді? – спитав я недовірливо. – А я чув…

– Члени правління клубу, – продовжував голова, не слухаючи мене, – не мають права брати участі в розіграші. Проте, – він зробив хитре обличчя. Нахилився до мого вуха, так що сова на його плечі незадоволено затопталась. – Ейфоричне відчуття, пане зі Таборе. П’янить сильніше за вино… До речі, пробачте за нескромне питання. Яка природа вашої хвороби, тієї самої, що не дозволяє вам пити спиртне? Я можу порекомендувати першокласного лікаря…

– Спасибі, – сказав я поспішно й, можливо, не зовсім чемно. – Спасибі, я… поки що не потребую.

– Як хочете, – голова трохи образився. – До речі… вам не здається, що жінка в магії так само доречна, як миша в бочці меду?

– А? – я відірвав погляд від незнайомки в чорному.

– Так-так. Ця дивна пані, на яку ви з такою цікавістю дивитесь… Така собі Ора Шанталія. Яка ось уже декілька років наполегливо приходить на кожний розіграш… Нащо їй Кара, як ви думаєте?

– Хтозна, – сказав я повільно.

Голова правління пожував губами:

– Кара в руках стерви – це… Це жахливо. Я надіюся, їй не виграти Заклинання… Я мало знаю її й нічого не можу сказати точно… Але вона справді справляє враження стерви. Навіщо, наприклад, ця виставка брязкалець на поясі? Усі ці обереги, камінчики…

– Камінчики, – повторив я задумливо.

– Так… При тому що ініціювальний предмет у неї – не паличка, не брошка й не перстень, а штучний зуб у роті, можете мені повірити…

– Невже? – я здивувався такій обізнаності.

– Так… – похмуро кивнув голова. – Це не зовсім пристойно – приходити до нашого клубу з оберегом від чоловічого свавілля, вам не здається? Якби вона була чоловіком, її давно б попросили зняти половину брязкалець або покинути залу. Але всі мої колеги, до яких я звертався з цією пропозицією, тільки відмахувались – вона, мовляв, єдина особа жіночої статі, якщо певності в собі бракує, хай утішається сумнівними артефактами…

– І справді, – сказав я, дивлячись, як пані в чорній сукні попиває вино за столиком у протилежному кутку.

– Коли вона вас у грубій формі відріже, – сказав голова, простеживши за моїм поглядом, – не кажіть, що я вас не попереджав.

– Онрі, більше не пий, – скрипучим голосом сказала сова в нього на плечі. – Ти й так бовкаєш зайве.

Я здригнувся.

– Так, – сумирно озвався голова. – Не хвилюйся, Філі, я випив не так уже багато й почуваю себе пречудово… Моє шанування, пане Хорте зі Таборе. Довгих років вашій сові.

І пішов похитуючись.

Якийсь час я чесно пив свій лимонад. Потім устав, перетнув залу, раз по раз бажаючи здоров’я чужим совам, і опинився в безпосередній близькості від пані в чорному.

– Ви дозволите?…

Вона скинула на мене похмурим поглядом. Коротко кивнула.

– Як здоров’я вашої…

– Здохла, – озвалася пані, дивлячись мені в очі.

– І моя здохла, – пробурмотів я розгублено. – От прикрість.

Пані знизала правим плечем:

– Ніякої прикрості, я терпіти не можу сов. Ви – той самий щасливець, який виграв замовляння?

– Так… Я перепрошую. Здається, крісло, у яке ви сіли, здається, це те саме, на яке десять хвилин тому випадково пролили соус…