Магам можна все

– Вони, – світильники, пробуджені звуком баронового голосу, спалахнули на повну потужність, яскраве світло змусило мого співрозмовника поморщитись. – Вони… їх уже не спинити… язики вирізати, чи що… пліткують. А коли мовчать – думають… Що це я звів батька зі світу. Власного батька загубив! І Пер, скотина така, свідок мій єдиний… Скотина, удавився! Уже пащекують, що я тата два роки в комірці держав… Уже пащекують… І – вірять!

– Що тобі до брудних язиків? – спитав я втомлено. – Хочеш, я нараз позатикаю всі ці роти?

– Ні-і-і, – Іл тяжко замотав головою. – Так не годиться, чаклуне… Так не буде. Роти затикати… це я сам можу, без ніяких чарів. А треба батькового вбивцю… Хто його викрав, хто його розуму позбавив… той і вбивця. Треба знайти. А Пер, дурень, поспішив – я його, може, потім сам замучив би… але ж це потім… Він багато знати міг, згадати щось, цей Пер, адже тоді з батьком разом був, пам’ятаєш, коли його ця дівка звела… Ця сучка, щоб їй жабою вдавитись… Пам’ятаєш?

Я зітхнув.

…Розв’язна особа постукала у ворота пізнього вечора, під час дощу, і назвалася жертвою розбійників. За її словами, негідники забрали в неї карету, убили кучера й слуг, поживилися скринею із сімейними коштовностями – а коштовностей було немало, бо й сім’ю вона назвала відому, шляхетну сім’ю з Південної Столиці.

На той час в околицях не було жодної серйозної розбійницької ватаги. Панянка не змогла вказати місця, де лежать трупи нещасних слуг (темно було, незнайомі місця, ніч, шок); коротше кажучи, авантюристку в ній запідозрили одразу всі – окрім старого Дола де Ятера.

Той, проти звичаю, поставився до панянчиної історії дуже серйозно. Більше того – ні з сього ні з того зажадав нещасну дівчину втішити; у першу ж ніч вона пробралась до старого в ліжко. І він розцвів, тому що власна дружина його давно була упроваджена до могили, а решта жінок, що ділили з ним ложе, бували або продажні, або на смерть перелякані.

Уже на другий день прибулицю ненавиділи всі – починаючи від спадкоємця Іла, якому ввижалося немовля – претендент на його права, і закінчуючи кухарчуком. Вона поводила себе як господиня. Вона відверто знущалася з баронових дочок, які сичали їй услід. Вона провокувала Іла на грубощі, а потім скаржилась на нього старому Ятеру; життя родини, і без того невтішне, повільно перетворювалося на пекло. Барон оголосив про своє майбутнє весілля – напоумити його і за кращих часів ніхто не міг, а тепер старий і зовсім зсунувся з розуму. Іл у відчаї приходив до мене, манівцями розпитував про отрути, їхні властивості й спосіб застосування. Звичайно, всі розмови мали віддалений характер, однак скоро старий запровадив новий порядок вживання їжі: ні сам він, ні його красуня нічого не брали до рота раніше, ніж хто-небудь зі слуг не куштував страву…

Кінець кінцем старий Ятер повідомив про своє бажання зустрітися з родичами своєї обраниці. Зібрано було карету для поїздки до Південної Столиці; наречені відбули, прихопивши з собою декілька скринь добра, серед них і родинні коштовності, і не міфічні, як у панночки, а справжні-справжнісінькі.

За тиждень після від’їзду закоханих до замку повернувся посланий з бароном слуга (той самий Пер). За його словами, барон геть з’їхав з глузду, жбурлявся важкими предметами і вимагав забратися з очей. Перелякана прислуга ретирувалася – краще втратити місце, аніж позбутися життя. До замку Пер повернувся сам – через дружину; решта (кучер, кухар, камеристка та два лакеї) вирішили пошукати щастя-долі де-небудь подалі від ласкавого пана Дола.

Час ішов. Через місяць я порадив Ілові обережно поцікавитись: а де, власне?…

Через міську префектуру (поштові голуби, що літають туди-сюди) підтвердився найсміливіший здогад. До Південної Столиці закохані не прибували, ба більше, тамтешня високоповажна родина ні сном ні духом не знала ні про яких мандрівних пограбованих панянок. Бідолашним голубам доводилось носити вельми холодні, навіть жорсткі послання – а кому приємно дізнатись про авантюрницю, яка використовує для своїх оборудок твоє незаплямоване ім’я?!

Минули два місяці з дня баронового від’їзду; Іл прийшов по допомогу до мене. Пам’ятаю, тоді я багатенько витратив на різноманітні пошукові процедури – розпустив по дальніх околицях побігайків та язиканів, запитував стариганеві речі, що їх приніс Іл, – усе дарма; щоб не знизити свого авторитету перед молодим Ятером, довелося збрехати, що батько його придбав дорогий оберіг проти магічного ока. Іл ще, пам’ятаю, спитав, скільки коштує такий оберіг. Я назвав ціну навмання – таку несосвітенно велику, що Іл мені одразу повірив…

Тоді молодий барон призначив нагороду за будь-які відомості про свого батька. Знайшлись охочі прибрехати й отримати грошенята задурно: таких гнали від воріт батогом. Справжніх відомостей не міг дати ніхто: старого Ятера з молодою нареченою мов драконом злизало.

За півроку Іл увійшов у права спадкоємця. Ще за чотирнадцять місяців старий барон постукав у ворота власного замку, і його зустрів ошелешений Пер…

Рогом вилізла їм ця зустріч. Обом.

– Дівка, – повторив я задумливо. – Як її звали?

Іл де Ятер покривився:

– Ефа.

– Ефа, – повторив я пригадуючи. – Гарне ім’я… Її шукали, Іле. І не знайшли. Тепер, майже через два роки, – і поготів…

Ятер насупився. Витягнув із кишені й поклав переді мною на стіл яшмовий кулон; хижа мутноока морда була вкрита чорною кіптявою і майже невидна, але я пам’ятав чудово кожну її рисочку, що-що, а пам’ять у мене професійна…

На мить мутноока морда відступила вбік, а на її місці проглянуло безпомічне старече лице – дядько Дол, тільки багато років по тому. Як ти змінився, мій добрий дядечку…

Якийсь час я добирав слова. Треба було сказати коротко й переконливо – при тому що я чудово знав, як нелегко переконувати в будь-чому баронів Ятерів. І то в такій ситуації.

Добре б узагалі відкласти розмову на потім. Хай він забуде цю картину – батько, що згоряє перед його очима. В Іла міцна натура й здорові нерви…

…А я, цікаво, коли-небудь цього позбавлюся? Запаху смаленого м’яса, такого реального, що годилося б заткнути ніздрі?

– Так, – сказав я, дивлячись на закіптюжений кулон. – Мені все-таки гадається, що, хоч лихі язики й не страшні тобі – треба б їх про всяк випадок повкорочувати. Давай завтра, перед похороном, я потихеньку твоїх слуг…

– Це моя справа, – сказав Іл аж надто гостро, майже грубо. – Я до тебе… я з тобою про інше. Що ти скажеш про цю річ?

Я покривився, вирішивши цього разу пустити його непоштивість повз вуха.

– Бач, Іле. Цю річ… виготовив великий маг. Вона має в собі відблиск чужої сили, чужої волі…

У камінчику було щось ще, я сам не розумів, що це таке, та Ілові в своїй некомпетентності зізнаватися не спішив.

– Я так і думав, – сказав Іл з огидою. – Що це чаклунівська цяцька…

– Думаю, він уже не загрожує, – сказав я м’яко. – Він тепер так і буде… безсило вишкірятись. Що ти ще хотів дізнатись?