Маха гола

Котонер був неабияк здивований, побачивши, що Маріано став надавати такої ваги цій почесті, якої не домагався і з якої завжди кепкував.

— То були жарти молодості, — поважно мовив маестро. — Життя не можна вічно сприймати за смішки. Час і посерйознішати, Пепе; ми вже старі, і нам не личить глузувати з того, що в своїй основі заслуговує пошани.

До того ж він, Реновалес, виявив велику нечемність. Оті поважні люди, яких художник так часто порівнював з найрізноманітнішими особинами тваринного світу, мабуть, прикро вражені, що минуло стільки років, а він не потурбувався зайняти своє законне місце. Треба з’явитись на академічну сесію. І Котонер, за дорученням Реновалеса, став провадити підготовку до цієї події. Він мав залагодити все: починаючи з оповіщення, яке треба було надіслати отим шановним панам, щоб вони призначили дату врочистої церемонії, І кінчаючи промовою нового академіка. Бо ж Реновалес майже зі страхом довідався, що повинен виголосити промову… Ще б пак не боятися! Таж він і пера тримати в руці не вміє — звик тільки до пензля. У дитинстві він майже не вчився — і тому навіть у листах до графині де Альберка мав звичай висловлювати свої палкі почуття за допомогою гарненьких малюночків, а не слів!

Старий богемник розвіяв побоювання друга. Він добре знає свій Мадрид. Життя за лаштунками світу, що проявляє себе на шпальтах газет і журналів, не становить для нього ніякої таємниці. Реновалес виголосить промову, і не менш блискучу, ніж будь-котрий з академіків.

Отож якось пополудні Котонер привів до студії такого собі Ісідро Мальтрану, приземкуватого й негарного молодика з величезною головою і зухвалим виразом обличчя, який спершу справив на Реновалеса найнеприємніше враження. Лацкани його досить пристойного пальта були притрушені попелом від цигарки, а комір — лупою з голови. Художник відчув, що від гостя тхне горілчаним перегаром. Спочатку Мальтрана заговорив пишномовно і називав Реновалеса «маестро», але незабаром уже фамільярно звертався до нього на прізвище. Він походжав по студії, як у себе вдома, ніби бував тут щодня, і не звертав найменшої уваги на прегарні статуї та декоративні оздоби.

Він готовий узятися за написання промови. Це його професія. Академічні сесії та замовлення депутатів конгресу — для нього головне джерело прибутку. Зрозуміло, що маестро не обійдеться без його допомоги. Він же тільки художник!..

І славетний Реновалес ствердно кивнув головою — цей нахабний Мальтрана почав йому навіть подобатись. Якби йшлося про те, щоб намалювати для цього торжества картину, він би знав, що робити. Але промова!..

— Гаразд, ви матимете промову, — сказав Мальтрана. — Це для мене неважко: я знаю, що писати. Поговоримо про здорові традиції: полаємо недосвідчену молодь за всякі витівки та невиправдані експерименти, що двадцять років тому, коли ви самі починали, здавалися вам доречними, а тепер — передчасними… Ви ж захочете, гадаю, дати прочухана модернізмові?

Реновалес усміхнувся. Йому сподобалася відвертість, з якою цей молодик говорив про його майбутню промову, і він значуще повів рукою туди-сюди. Звичайно! Але щоб не дуже… Найкраще — це золота середина.

— Зрозуміло, Реновалесе. Полестити старим і не посваритися з молоддю. Ви таки справжній маестро, відразу видно. Будете задоволені зі своєї промови.

Тільки-но Реновалес зібрався заговорити про винагороду, як гість сам, з невимушеністю ділової людини, оголосив ціну. Це коштуватиме дві тисячі реалів; він уже казав Котонерові. Тариф невисокий, він бере за ним лише з людей, яких дуже шанує.

— Треба якось жити, Реновалесе… У мене дитина.

На ці слова голос його споважнів, а негарне цинічне обличчя навіть прибрало благородного виразу, освітившись турботливою батьківською любов’ю..

— У мене дитина, любий маестро, заради якої я нічим не гребую. Як доведеться, то й крастиму. Дитя — єдине, що я маю на цьому світі. Його бідолашна мати померла в лікарні… Я мріяв чогось досягти в житті, але малюк не дає думати про дурниці. Коли доводиться обирати між надією стати знаменитим і певністю заробити на хліб… я заробляю на хліб.

Та розчулився чоловічок лише на мить, і на його обличчі знову з’явився зухвалий вираз гендляра, який пробивається крізь життя, закутий у панцир цинізму, у всьому зневірившись і оцінюючи на готівку кожен свій вчинок. Отже, про ціну домовились: гроші він отримає, як принесе промову.

— Ви, звичайно, захочете опублікувати її, — мовив Мальтрана, перш ніж піти, — і тоді я вичитаю верстку, без додаткової оплати. Це тільки для вас, бо я щирий шанувальник вашого таланту.

Кілька тижнів Реновалес клопотався лише церемонією свого вступу до академії, наче це мало стати найважливішою подією в його житті. Графиня й собі дуже цікавилась приготуваннями. Вона подбає, щоб усе було урочисто й вишукано, як на сесіях Французької Академії, описаних у газетах і романах. Будуть присутні всі її подруги. Великий художник прочитає свою промову під доброзичливими поглядами публіки, під шелестіння віял і зацікавлений шепіт. Він матиме грандіозний успіх, і багато митців, які прагнуть пробитись у вищий світ, показяться від заздрощів.

За кілька днів до урочистої церемонії Котонер приніс другові невеликий пакуночок. То була його промова, видрукувана красивим шрифтом — І вже оплачена. Спонукуваний інстинктом актора, що хоче справити на сцені якнайкраще враження, Реновалес півдня ходив сягнистими кроками по всіх трьох студіях і голосно читав промову; в одній руці він тримав зошита, а другою енергійно вимахував за кожною фразою. А таки знає своє діло цей нахабний хлопчисько Мальтрана! Його витвір вразив уяву простодушного митця, який щось тямив тільки в живопису: один за одним ішли блискучі й дзвінкі, ніби звуки сурми, фрази, щедро начинені іменами — безліччю імен; вихваляння в риторичному тремоло [28] ; історичний екскурс — такий повний, такий завершений, ніби від початку світу людство жило тільки думаючи про Реновалесову промову і впорядковуючи свої діяння так, щоб той потім міг об’єднати їх у струнку систему.

28

Тремоло (муз.) — швидшій повтор одного звука.

Митець аж тремтів од піднесення, повторюючи низку славетних грецьких імен, багато з яких «звучали» просто чудово, хоч він і не знав до пуття, чи то були великі скульптори, чи поети-трагіки. Натрапивши далі на імена Данте й Шекспіра, Реновалес одразу почув себе впевненіше. З цими він знайомий куди ближче; знає, що вони нічого не малювали, але їх конче треба згадати в будь-якій поважній промові. Ну, а коли прочитав рядки, де йшлося про сучасне мистецтво, то відчув під собою твердий ґрунт і посміхнувся майже поблажливо. Той вискочень Мальтрана не дуже-то тямить у цьому ділі — й оцінки його поверхові. Але пише просто чудово, і він, Реновалес, однаково не зміг би висловитися краще…

Художник читав і читав уголос свою промову, аж поки вивчив багато абзаців напам’ять. А ще він хотів навчитися правильно вимовляти важкі імена; за відповідними роз’ясненнями звертався до друзів, яких вважав інтелектуалами.

— Я хочу справити добре враження, — відверто признавався він. — Я, звичайно, тільки художник, але однаково не бажаю виставляти себе на посміх.

У день прийому він поснідав набагато раніше звичайного. Ледь чи й торкнувся їжі; академічна церемонія, якої він досі ніколи не бачив, викликала в нього певний неспокій. До цієї тривоги домішувався ще й клопіт, який він завжди мав, коли кудись вибирався і треба було подбати про свій зовнішній вигляд.

За довгі роки подружнього життя вія звик не турбуватися дрібними повсякденними потребами. Якщо йому доводилось іти кудись у святковому, парадному вигляді, його вдягала дружина або дочка. Хосефіна пильно стежила за порядком у домі і звільняла чоловіка від буденних турбот навіть тоді, коли між ними запала глибока ворожнеча і вони майже перестали розмовляти.

Котонера якраз не було; слуга поніс графині запрошення, які вона попросила в останню мить для кількох своїх подруг. Реновалес вирішив одягтися сам. О другій годині мають з’явитися зять і дочка. Лопес де Coca неодмінно хотів підвезти тестя до академії в автомобілі, мабуть, сподіваючись, що в такий спосіб і на нього впаде промінчик офіційної слави, якою мають ушанувати художника.

Кінець кінцем Реновалес таки зладнав із дрібними труднощами, що доймали його з незвички, і вдягся. Рухи його були незграбні, як у дитини, що вдягається без допомоги матері. Вже у фраці і з пов’язаною краваткою він задоволено подивився на себе в дзеркало й полегшено відітхнув. Нарешті!.. Лишилося начепити ордени та перев’язь. Де ж їх шукати, ці почесні іграшки?.. Після Мілітиного весілля він жодного разу їх не чіпляв; бідолашна небіжчиця тримала всі його відзнаки в себе. Як він їх тепер знайде? Реновалес подумав, що час уже, мабуть, пізній, ось-ось з’являться дочка із зятем, а він досі не готовий, і квапливо став шукати свої нагороди, бігаючи з кімнати в кімнату, засапавшись і лаючись від нетерплячки; шукав навмання, з розгубленістю людини, яка нічого не пам’ятає. Зайшов до кімнати, яка правила дружині за гардеробну. Можливо, його відзнаки лежать десь тут. Рвучко й нервово повідчиняв двері великих шаф, що стояли під усіма стінами… Одяг, одяг і одяг…