Малиновий Клин

Окрім того, козацькі родини, козаки-емігранти, нерегулярні формування об'єдналися в Козацький Стан з чисельністю в 50-60 тис. чоловік. До складу цих козаків входила велика кількість емігрантів часів громадянської війни. Так, 60% старшин Козацького Стану (1430 чол.) становили колишні борці з радянською владою 1917-1921 рр. Серед них були такі відомі постаті, як Петро Краснов, Андрій Шкуро, кубанський отаман Вячеслав Науменко.

Зрозуміло, що всі ці козаки прагнули воювати не за інтереси Третього Рейху, а за визволення своїх земель, які так постраждали від антинародної політики комуністичного режиму.

Козацький Стан пройшов через Білорусію, Польщу, Північну Італію. Його шлях трагічно закінчився в Австрії, в долині ріки Драви, де козаки здалися англійським військам.

У червні 1945 р. англійське командування наказало передати всіх біженців військам НКВС. Цим біженці були приречені на тяжку працю і смерть у північних таборах СРСР, на розстріли у сталінських в'язницях.

Беззбройні козаки, знаючи, що їх чекає на Батьківщині, чинили англійцям шалений опір. Британський солдат, безпосередній свідок тих подій, так описує насильницьке вивезення козаків із їхнього табору у Пігеці 1 червня 1945 р.:

"Как только взвод приблизился к казакам, чтобу начать погрузку, люди сбились в єдиную массу, встав на колени и обхватив руками соседа. Когда стоявших скраю оттащили в сторону, остальные сгрудились еще теснее и, охваченные паникой, начали карабкаться друг через друга, пытаясь уйти подальше от солдат. В результате образовалась груда истерических тел, причем многие оказались в самом низу. Когда, наконец, мы растащили этот завал, выяснилось, что двое — мужчина й женщина — задавлены. Всю эту группу пришлось силой по одному тащить в грузовик".

У цей день, за деякими свідченнями, було задавлено, вбито близько 700 чоловік. Деякі покінчили з собою. Подібне відбувалося і в інших місцях, де були розташовані табори біженців.

Сумною звісткою стала також смерть видатного кубанського бандуриста Михайла Теліги, котрий керував в еміграції у Празі Кубанською капелою бандуристів, та його дружини, видатної української поетеси Олени Теліги, яких німці розстріляли у Бабиному Яру в Києві.

Кривава історія примусила українців Кубані воювати проти фашистів і водночас проти Сталіна. Історикам ще доведеться зробити багато відкриттів, досліджуючи заплутані сторінки у Другій Світовій Війні. Скажімо, історія Кубанської Сотні, бійці якої воювали у складі Української Повстанської Армії і відрізнялись особливою непримиренністю як до фашистів, так і до сталінського режиму...

Минає час. Зникають ідеї й імперії, що так ламали людські долі, але ніколи не повинна зникнути пам'ять, про людей, які стали жертвами величезної трагедії XX сторіччя.

НЕЗНИЩЕННА ЄДНІСТЬ

Закінчилася війна, помер Сталін. У 1956 р. на XX з'їзді КПРС новий генсек Хрущов завзято розкритикував "культ особи" свого попередника. Невдовзі його самого позбулися колеги по владі — країна повільно йшла до майбутніх соціальних потрясінь. Але які б реформи не планувало московське керівництво, які б володарі не приходили у Кремль, нічого не було зроблено для того, щоб відновити у своїх правах репресовану культуру українців Кубані. Куди б не закручувався генеральний курс "партії і народу", які б чергові кампанії не прокочувалися по Кубані, які б нові "історичні" програми не розпочинали партійні ідеологи, — всі вони були єдині в одному — українців на Кубані "не было, нет и не будет". А слухняні історики вже науково обґрунтовували колишні сталінські постанови:

"С 1921 г. по указанию Наркомпроса была начата украинизация кубанских школ. В ряде случаев это встретило противодействие, так как в действительности население Кубани не было украинским... Однако, только в более поздний период была доказана несостоятельность украинизации Кубани й прекращено её осуществление".

Всі прояви української національної свідомості на Кубані продовжували наполегливо переслідувати. Викорінення рідної мови починалося зі школи. У деяких школах, наприклад, серед загальних правил поведінки, особливо підкреслювалося: "В школе запрещается говорить на диалектах".

Мільйони українців Північного Кавказу не мають і досі власних шкіл, газет, видавництв, українського радіомовлення.

Скільки ж було знищено людей, витрачено зусиль і коштів, щоб викоренити яскраву і поетичну, прекрасну мову українців Кубані, їхню історичну пам'ять! Тяжко оцінити той удар, що був завданий національній кубанській культурі, зруйнував безцінний зв'язок поколінь, знищив традиційні духовні та моральні цінності.

Тяжко було й тим, хто намагався зберегти вціліле. Неймовірні перешкоди довелося долати керівникові Кубанського Козацького Хору Віктору Захарченку, щоб внести в репертуар українські пісні, які згодом підкорили аудиторії багатьох країн світу!

Кубанцям, прямим нащадкам могутніх українських козаків-запорожців, заборонялась їхня рідна мова, знищувалась історична пам'ять, духовність — навіть право називатись українцями! Хіба цього вони заслужили, оберігаючи кордони Російської імперії, проливаючи кров в усіх війнах, які вели Росія і Радянський Союз, віддаючи останні сили, щоб нагодувати своєю тяжкою працею країну?!

І все ж чи вдалося зламати народну душу Кубані? Кубанці стали дивовижним прикладом незнищенності національного духу. Українська мова в усій своїй самобутності живе на Кубані. Вона зберігається в середовищі людей похилого віку, багато з яких закінчували українські школи, передається наступним поколінням. Історична пам'ять дбайливо зберігається у розповідях живих свідків минулого, у численних легендах і переказах про Байду, Морозенка, Хмельницького, Миколу Рябовола, криваве поле під Берестечком, переселення запорожців в Чорноморію, Кавказьку війну, Голодомор і терор 33-го року. Українська культура живе в колядках і щедрівках, жниварських і чумацьких піснях, в зростаючій зацікавленості до своїх національних витоків. І недаремно в збірнику кубанських народних пісень, який випустив у 1966 р. відомий кубанський краєзнавець Іван Варрава, був і своєрідний кубанський варіант українського національного гімну "Ще не вмерла Україна". Ні, вона на Кубані не вмерла!

І тепер зрозуміло, чому саме, як тільки почав слабнути прес тоталітарної імперської влади, наприкінці 80-х років на Кубані почали з'являтися перші паростки національного відродження. Цей рух ішов у двох напрямках, які, щоправда, часто тісно перепліталися, — козацькому і власне національному.

Цікаво, що козацький рух широко охопив не тільки корінне населення, а й велику частину переселенців. У жовтні 1990 р. в Краснодарі відбувся Перший Установчий з'їзд козацьких осередків, який утворив загальнокозацьке об'єднання — Раду. Нині козацький рух на Кубані переживає важкий етап свого становлення: занадто багато традицій загублено, занадто великі втрати понесло козацтво за ці роки; доки не вироблено твердих орієнтирів, різні сили бажали б втягнути його у братовбивче зіткнення. Але, можна сподіватись, що кубанські козаки, повертаючись до своєї історії, духовної спадщини, обов'язково відродять живе джерело своєї національної культури.

Одночасно з появою перших козацьких громад, її іноді й на їхньому грунті почали з'являтися осередки, які ставлять собі за мету безпосередньо відродити і зберегти українську національну культуру. Серед них — і Товариство Української культури Кубані (офіційно зареєстроване в грудні 1991 р. в Краснодарі. Керівник Микола Терновський), і "Чорноморська Січ" (голова Олег Голуб), і товариство "Просвіта" в станиці Старомінській (голова Р.Кухта), українські культурні товариства в Сочі, Новоросійську, Гарячому Ключі.

Силами цих об'єднань, багатьох інших кубанців, яким дорога справа національного відродження, ведеться велика робота по утворенню українських книгарень, підготовці фахівців з українознавства, збереженню пам'яті про діячів української культури Кубані.

В Україні не забули про своїх братів-кубанців. Україна, яка сама відроджується після тяжкої руїни, вже почала відновлювати міцний духовний зв'язок зі своїми братами, котрі опинилися за її межами.

Велику роботу проводить товариство "Україна". За його допомогою на Кубані вперше за стільки років почали виходити україномовні газети "Козацьке слово" і "Малиновий Клин" (додаток до газети "Кубанские новости"), відбуваються поїздки на Кубань артистів України, налагоджуються культурні зв'язки між окремими містами. Так, нещодавно громадськість міста Донецька відправила велику партію української літератури в Краснодарську бібліотеку. Справжнім святом єднання стало 200-річчя переселення запорожців на Кубань. Надзвичайно урочисто відсвяткували його десятки тисяч кубанців, котрі з’їхались наприкінці серпня 1992 р. на Тамань, щоб вшанувати пам'ять своїх предків.