Малий і Карлсон, що живе на даху

Але раптом він занепокоївся:

— Мамо, а я зможу взяти Бімбо, коли їхатиму до бабусі?

— Авжеж. Ти повезеш його ось у цьому кошику, — відповіла мама й показала на маленького кошика, що його Боссе приніс із сіней разом з цуценям.

— Добре, — зрадів Малий.

Пролунав дзвінок. Це прийшли Гунілла й Крістер. Малий кинувся їм назустріч і закричав:

— Мені подарували собаку! Я тепер маю власного собаку!

— Гляньте, який чудовий! — вигукнула Гунілла, але потім похопилась і сказала: — Вітаємо тебе! Ось подарунок від Крістера й від мене.

І вона дала Малому пакуночок із цукерками. Потім знов кинулася до Бімбо й закричала:

— О, який же він гарненький!

Малому було приємно слухати такі слова.

— Майже такий гарний, як Йофа, — мовив Крістер.

— Навіть кращий, — сказала Гунілла. — І куди кращий за Альберга.

— Еге ж, за Альберга кращий, — погодився Крістер.

Малий подумав, що і Гунілла й Крістер чудові приятелі. І він запросив їх до іменинного столу.

Мама саме наставила там повно-повнісінько смачних бутербродів з шинкою та сиром і цілу купу тістечок. А посеред столу поставила іменинний торт з вісьмома свічечками.

Потім вона принесла з кухні великий глечик гарячого шоколаду й почала наливати його в чашки.

— Ми не чекатимемо на Карлсона? — обережно спитав її Малий.

Мама похитала головою.

— Ні, я гадаю, що не варто на нього чекати. Бо знаєш, Малий, я майже певна, що він сьогодні не прийде. І взагалі, махни ти на нього рукою. Адже тепер у тебе є Бімбо.

Звісно, тепер у Малого був Бімбо, але все одно він хотів, щоб Карлсон прийшов на його свято.

Гунілла й Крістер сіли до столу, і мама почала пригощати їх бутербродами. Малий поклав Бімбо в кошик і також сів до столу.

Потім мама вийшла, залишивши дітей самих.

Боссе просунув носа в двері й гукнув:

— Не з’їжте весь торт, залиште й нам з Бетан покуштувати!

— Добре, залишимо по шматочку, — пообіцяв Малий. — Хоч це й несправедливо: адже ви стільки з’їли іменинних тортів, поки мене ще не було на світі.

— Тільки гляди, щоб мені залишив великий шматок! — додав Боссе й зачинив двері.

Тієї ж миті за вікном почулося гудіння, і до кімнати влетів Карлсон.

— Ви вже сіли до столу? — закричав він. — Мабуть, уже все поїли?

Малий заспокоїв його; мовляв, є ще всього доволі.

— От і добре, — мовив Карлсон.

— А хіба ти не привітаєш Малого з днем народження? — здивувалася Гунілла.

— Ага, вітаю, — сказав Карлсон. — Де мені сісти?

Мама так і не поставила для Карлсона чашки.

Коли він помітив це, то відкопилив спідню губу й насупився.

— Я не граюся, це несправедливо. Чому мені не поставили чашки?

Малий квапливо віддав йому свою чашку, а сам тихенько пробрався до кухні й приніс собі іншу.

— Мені подарували собаку, Карлсоне, — сказав він, повернувшись до кімнати. — Ось він лежить. Його звуть Бімбо.

І Малий показав на Бімбо, що спав у кошику.

— Що ж, дуже приємно, — сказав Карлсон. — Подай мені той бутерброд… і отой… і ще отой! О, я й забув! — раптом вигукнув він. — Я також приніс тобі подарунок, найкращий у світі подарунок.

Він витяг з кишені штанів свищика й подав Малому.

— Тепер ти зможеш свистіти своєму Бімбо, — сказав він. — Я завжди свищу своїм собакам, хоч мої собаки звуться Альбергами і вміють літати.

— Усі собаки звуться Альбергами? — спитав Крістер.

— Еге ж, уся тисяча, — відповів Карлсон. — А може, час уже братися до торта?

— Дякую, любий, дорогий Карлсоне, за свищик, — сказав Малий. — Мені буде дуже приємно свистіти Бімбо!

— Пам’ятай, що часом я позичатиму в тебе свищика, може, навіть дуже часто, — сказав Карлсон і раптом занепокоєно спитав: — До речі, ти не одержав у подарунок ніяких цукерків?

— Звичайно, одержав. Від Гунілли й Крістера.

— Їх відразу треба віддати на благодійну справу, — сказав Карлсон і засунув пакуночок собі до кишені. Потім знову узявся до бутербродів.

Гуніллі, Крістерові й Малому теж довелося поспішати, щоб не лишитися голодними. На щастя, мама приготувала всього дуже багато.

Тим часом у вітальні зібралися мама, тато, Боссе й Бетан.

— Чуєте, як тихо сидять діти? — сказала мама. — Я дуже рада, що Малий нарешті дістав собаку. З ним, звісно, буде багато мороки, але що вдієш!

Тієї миті з кімнати Малого долинув сміх і розмова. І тоді мама запропонувала:

— Ходімо подивимось на них. Вони такі симпатичні дітлахи.

— Ходімо, справді ходімо! — підхопила Бетан.

І ось вони всі — мама, тато, Боссе й Бетан — пішли подивитися, як Малий святкує свої іменини.

Двері відчинив тато, але перша зойкнула мама, бо вона перша побачила невеличкого чоловічка, що сидів за столом побіч Малого.

— Я зараз зомлію, — сказала мама.

Тато, Боссе і Бетан тільки мовчки дивилися на чоловічка.

— Бачите, мамо, Карлсон усе-таки прийшов, — весело сказав Малий. — О, які в мене чудові іменини!

Товстий чоловічок витер крем з уст пухкою ручкою і так: завзято почав махати нею татові, мамі, Боссе й Бетан, що крем полетів аж на стіну.

— Гей-гоп! — гукнув він. — Досі ви ще не мали честі познайомитися зі мною. Мене звати Карлсон, що живе на даху… Гей, Гунілло, знай міру, я теж хочу торта!

І Карлсон схопив за руку Гуніллу, що саме брала собі шматочок торта, і змусив її покласти його назад.

— Ніколи ще не бачив такого ненажерливого дівчиська! — сказав він і поклав собі на тарілку великий шматок. — Найкращий у світі поїдач тортів — це Карлсон, що живе на даху, — додав він і весело засміявся.