Мальва Ланда

– О! Бачите! А скажу вам, що десь на північ звідси знаходиться Море Борщів. Я не знаю, чи се справді так, бо ніколи не мандрував сміттяркою. Надто вже багато часу відбирає книгозбірня. Може, це тільки місцева леґенда. До речі, ваша Мальва Ланда дуже хоче податися туди.

– В те море?

– А так. Її завше вабило все чудесне і незвідане. До того ж якраз вона і досліджує творчість Северина Сапіги. Завтра на бенкеті мають подавати борщ, котрий зварить Мальва за козацьким переписом.

– Цікаво мені, чи Мальва друкувала свої вірші вже тут, на сміттярці?

– Ні. Займається виїмково наукою.

– І зовсім не пише віршів?

– Знаєте, пане Бумблякевич, я взагалі маю сумнів, чи потрібно писати вірші вродливій жінці, адже вона сама по собі – поезія.

– То, по-вашому, віршувати мають самі-но шкапи?

– Вважаю, що так. Якщо котрась гарненька дівчина захоче, аби її поезії сприймалися серйозно, то єдиний спосіб на те – відрізати собі носа. Інакше кожен мужчина вбачатиме у вислуховуванні її віршів лише добрий засіб для спокушення. Тверезо можна слухати вірші тільки якої-небудь сірої пташечки, а коли на вас дивиться витончене личко з великими очима, коли ви помічаєте хвилювання персів і круті вигинисті стегна – о, тоді хіба до віршів? А зрештою, кому я все це говорю? Ви ж куди молодший за мене і мусите все це розуміти якнайкраще.

– Але, бачите, для мене Мальва Ланда щось більше за жінку… Я ніколи її не бачив і, можливо, тому став обожнювати… І вірші її на мене справили якесь потойбічне враження… Інакше й не скажеш… Це щось незбагненне. Я читав багато поезій, і напевно кращих, але щоб на мене вони вплинули так, як Мальвині, – цього зі мною не було…

Бумблякевич заплющився і прочитав з пам’яті:

Небо вечірнє темне й мовчазнеПлине поволі крізь мої очі,І сонце, наче надія, гасне,Топлячи тіло у ропу ночі.Тінями тіней никають тіні,В час такий простір робиться тлінню.Хочеться нині в своєму тіліДля себе самої скидатися тінню.Прийду додому і чути хочу,Як місяць сіє зорі у ситко,І небо плине крізь мої очі,Наче крізь голку хтось тягне нитку.

– Це з цієї другої книжечки, – сказав Бумблякевич. – А от послухайте, як проникливо вона передала душевний стан людини, яка опинилася під совєтською окупацією:

Коли прийти? Приходь, либонь, весною,Бо нині бачиш – вечір і сльота,Тумани, мов орли, над головою,І я така похмура і не та.І все навколо дике й непривітне,Що в дощовій краплині нишкне страх,Уже себе самих останні квітиСлухняно розпинають на вітрах.А дні такі бездонні і бездомніПовз наші вікна линуть вдалину,І кішкою набридливою втомаСвоїм нявчанням хилить нас до сну.І ти такий далекий і печальний,Хоч я й покірно-тиха, як колись.Побіля ніг твоє сумне мовчання,Немов калюжі крові розлились.Хай божевільний вечір диригуєСимфонією тиші і журби,Та свічка щось уперто нам віщуєІ радить мені більше не любить.А ти приходь… та тільки не востаннє,Руками посвіти собі в імлі.Приходь в ту ніч, коли мене не стане,Коли й тебе не буде на землі.

Транквіліон співчутливо зиркнув на Бумблякевича.

– Вам би слід було жити в ті часи, коли це писалося. Ви ж бо відчуваєте якусь ностальґію, я це бачу. Я добре ті часи пам’ятаю, але виріс із них вже настільки, що на мене вони діють лише як теплий спомин. Принаймні мене та поезія не розчулює. Вона надто чуттєва. А до того ж, знаючи, що писала ті вірші Мальва, то, слухаючи їх, уявляю перед собою молоду жінку, котра граційно скидає сукню і гола-голіська заходить у ставок…

– Щоб я тріс, коли це з вами й справді не лучилося! Ви бачили її!

Транквіліон сумно кивнув головою…

– То було вже давно… Я й справді якось випадково підгледів Мальву, коли вона купалася.

– Ви бачили все? – спитав Бумблякевич таким голосом, наче йшлося про зґвалтування його сестри.

– Я бачив її лише ззаду… Цього було доволі, щоби ніколи більше не сприймати серйозно її віршів. Коли часами натрапляю в давніх часописах на її ім’я, то враз переді мною сходить, мов сонце, її пречиста дупця… – І, вловивши знервований погляд Бумблякевича, спитав: – Це нічого, що я вдався саме до такого терміну?

– Що ви маєте на увазі? – не збагнув Бумблякевич.

– Я застосував у даному контексті слово «дупця» і вважаю його найбільш відповідним, коли мова йде про предмет високих почувань. Наприклад, мені зовсім не сподобалося, як у недавньому українському виданні «Коханець леді Чаттерлей» вжили слово «зад» стосовно вищезгаданої леді. Це жахливо. Коханці не можуть обмінюватися подібними словами. Вже краще в приступі екстазу вжити щось зовсім вульґарне, це принаймні збуджує, а зад – це щось безпросвітньо кобиляче. А є ж бо такі чудові слова, як «дупця, дупелька, дупцюня, дупуся, дупусечка, дупапулька, дуплюська, дупампуся, дупочка, дуплюсечка, дупелюсточка, дуперлинка, дупівонія», а в деяких, жартівливих місцях, – «дупенція, дупокльоцик, дупендра, дупижмо, дупасія, дупекло». Можливо, ці англійці так і кажуть: «Який у тебе чудовий зад!» Але ми – українці! Ми так говорити не можемо. Для кожного свідомого українця жіноча дупця – це брама раю, герб нації. Саме герб. На нашому гербі повинен бути обрій, на якому сходить кругла дупця з золотим промінням на тлі синього неба. Бо справжнє обличчя жінки – це її дупа! А в свою чергу, кожна дупа має своє обличчя.

Цей Пупс що далі, то все більше подобався Бумблякевичу.

– Ви справді мислите поетично, – сказав він. – Цікаво, які ваші вірші.

Транквіліон Пупс набрав постави римського патриція і прорік:

Так ніхто не кохав через тисячі літ,Вже куди я не пхав – ти холодна як лід.Дивні скарби свої ти мені розпростерла,Тільки вранці згадав, що ти вчора померла.

– Ну, це пародія на Сосюру, а я б хотів…

– Кий біс – на Сосюру! Та це Володька у мене й стибрив перші рядки, бо ж я цього вірша все ‘дно не міг видрукувати. От він і скористався.

– То ви поет-еротик! Це для нашої поезії щось нове. Досі вона пишалася своєю цнотливістю.

– Раніше я писав звичайну лірику.

– Прочитайте, – попросив Бумблякевич не без підступної гадки, що, зачувши котрийсь давній вірш Пупса, безпомильно відгадає, хто саме з поетів криється у цій личині.

Пупс наморщив чоло, щось промурмотів і став деклямувати:

Я в день той по місту, мов привид блукав,Із пам’яті здерши кору,Ім’я твоє згіркле у роті жував,Неначе печінку сиру.Було те ім’я, мов п’янливе вино,Воно моя сіль і мій хліб.Я брів і дивився в закрите вікно,Як дивиться мертвий у гріб.Був день без’язиким, був сірим той день,Неначе протерті штани.Поніс мене вітер із листям вишеньІ десь між будинків зронив.Ти бачиш з вікна, як я гірко сміюсь,Підкравшись з-за рогу тихцем.О, прийде не раз ще до тебе ІсусЗ моїм посмутнілим лицем.

– Ви – Михайль! – вигукнув тремтячим голосом Бумблякевич.

– Дайте спокій, – відмахнувся Пупс. – Це зараз не має жодного значення. Я тільки хочу сказати, що тепер чомусь мені багнеться всю цю поезію зґвалтувати, притому найбрутальнішим чином. Саме тепер, коли я припинив усі свої сексуальні поривання через похилий вік, мені багнеться чинити сексуальні надуживання на папері. В прозі це проявляється в диких сценах мордування і ґвалту. Я не можу писати цнотливо. Я задихаюся в усталених нормах української літератури. Мені хочеться підкласти під неї вибухівку, аби вся ця нефоремна споруда злетіла в повітря, і побудувати новий палац.

– Стривайте… ваші погляди мені добре знайомі… Вони близькі до тих, які висловлював Михайль Семенко. Признайтеся – це ви! І оце рідкісне слівце «багнеться»: «у ночі безмісячні темні самотні осінні замислені ночі… мені багнесь заплющити очі щоб тихо і мовчки страждати». Або вірш «Кондуктор»:

Багнеться бути кондукторомНа товарному потязіВ похмуру нічТемну нічОсінню дощовуСидіти на тормозіУ кожусіЗігнувшись і скупчившисьДивитись у прірву рухливу…