Мальва Ланда
Шрифт:
– Чи ви будете пані Мокрицька?
– Так.
– Я від пана Магули.
– Ну? – зовсім непривітно відказала бабуся.
– Хотів би перемовитися з вами…
– А що я маю до говорення?
– Ви, може, ні… але я маю…
Вже не чекав запрошення, ступив на подвір’я і збирався піднятися на ґанок, але стара спинила його.
– Зачекайте, не так хутко… Звідки я знаю, що ви за гість?
– Кажу, що я від Магули. Він мені сказав, що ви були знайомі з Мальвою Ландою…
– От старе порохно!
– А я дуже нею цікавлюся…
– Про кого? Про Мальву?
– Вона була дуже гарна поетеса.
– Ще мені поетеса! Про Мальву він буде писати! Про Мокрицьку ніхто не напише! Маю тут здохнути, ніхто й вусом не поведе!
– Як буду писати про неї, то напишу і про вас.
Обличчя старої ледь-ледь потепліло.
– А що ви про мене знаєте?
– Я читав ваші статті в «Жіночій долі»… Ну, і казки в «Дзвінку».
Серце пані Мокрицької розтануло, і вона вмостилася в плетеному кріслі, взявши кота на коліна.
– Ви справді читали?
– Так, я думаю, дещо можна і тепер передрукувати…
– Але вас більше цікавить Мальва?
– Бо вона зникла безслідно.
– Не так вже й безслідно.
– Ви знаєте, де вона тепер?
– Ні…
– То звідки вам відомо, що вона жива?
– Хіба я вам казала, що вона жива?
Тут Бумблякевич побачив, що потрапив у сліпу вулицю.
– Ні, ви так не казали. Мені. Але Магулі сказали.
– То було, може, з десяток літ тому. Тоді вона була жива…
– Ви з нею зустрічалися?
– Як вам сказати… То було зовсім випадково… Але я побачила її в такому місці, що воліла би не казати…
– Та вже коли почали…
– Я зустріла її на смітнику… За винниківським базаром… Вона там порпалася в смітті… Вибирала якісь недоїдки, шмаття, пляшки і те все кидала до мішка…
Бумблякевичу перехопило подих. Навіщо він сюди прийшов? Щоб почути цей жах? Стара має якусь злість на Мальву і тепер виливає всю свою роками накопичену їдь…
– Ви були впевнені, що то вона?
– Я побачила її… Підійшла до неї і сказала: Мальва… Вона так здригнулася… Мальва Ланда – це тільки псевдо. Її звали зовсім інакше…
– Як?
– Уже не пам’ятаю.
Та видно було, що обманює. Пам’ятала, але з якихось причин не хотіла сказати.
– А що було далі?
– Далі… Вона якось так зиркнула на мене, і я зрозуміла, що вона дуже перелякана… Я впевнена, що не помилилася. То була Мальва.
– Ви розмовляли?
– Де там… втікла від мене… Схопила свій лантух і так чкурнула, ніби мала щонайбільше сороківку.
– Чому вона так зробила, як ви гадаєте?
– Думаю, тому, що сама мене не впізнала. А боялася… Боялася, що хтось у ній розпізнає Мальву Ланду.
– Чого саме вона боялася?
– Її в сорок четвертому хтіли арештувати… Якраз знаходилася в друці її друга книжечка… А тут до Львова прийшли совєти…
– Друга книжечка? – аж затремтів Бумблякевич.
– Так… Що тут дивного? Писала вона мало, але писала… Одним словом, у другій книжечці знайшлося трохи політичних віршів…
Весь наклад було арештовано і знищено. НКВД шукало авторку. Але не змогло знайти… З німцями чимало наших виїхало на Захід. Просто щоби врятувати життя. Ми думали, що й Мальва еміґрувала…– Хто – ми?
– Ми – це ті літератори, котрі лишилися… Потім дуже шкодували, що не втекли. Бо всіх нас пересадили. Через те ніхто й рядочка не хоче видрукувати з наших писань. Вмираємо в забутті, нікому не потрібні…
– Але тепер час змінився… Я поговорю… в мене є знайомі по редакціях…
– Ну-ну, поговоріть… По війні мене не раз допитували про Мальву… Але я не видала їм справжнього прізвища… Інші його просто не знали, то й видати не могли.
– А звідки знали ви?
– Я знала, бо вчилася з нею в гімназії.
– Чому ж тоді вона не захотіла до вас признатися?
– А звідки мені знати? Може, справді не впізнала, а може, й звар’ювала потихеньку… Все життя ховатися…
– В мене таке враження, що ви її недолюблюєте…
– Ну, ми не були з нею такими аж колежанками… З нею взагалі важко було товаришувати. Була про себе високої думки. Молодь тоді захоплювалася її віршами. Ланда і Теліга – два кумири, яким поклонялися усі гімназисти… Але справа в тім, що те псевдо було не її, а моїм…
– Вашим?
Бумблякевич витер спітніле чоло і почав шукати по кишенях цигарки. Ця бабуся, видно, берегла не одну бомбочку, але всі приховала насамкінець. Добре, що виявив терпіння і затягнув розмову…
– Так, моїм… Це я вигадала собі таке псевдо в гімназії і всі свої вірші підписувала ним. Але я їх тоді ще не друкувала. Мальві дуже сподобалося це ім’я, і вона просила мене, аби я відступила їй. Я не згодилася. Хоча й сама гаразд не знала, нащо воно мені. Тоді вона просто вкрала його. Одного разу розкриваю «Вістник» і бачу – Мальва Ланда… Що б ви на мому місці після того зробили?
– Не знаю… Вона справді вчинила не по-товариськи.
– Скажіть ліпше по-свинському… О-о, то була фест кобітка. Знала, чого хоче, і знала, як має то здобути… Чи мушу я після того признаватися до неї в любові?… – вона пожувала вустами, мовби смакуючи проказане, і додала: – Але я дістала сатисфакцію…
І тут вона розсміялася на всю широту своїх вставних зубів, аж стрясаючись кістлявим тілом, розсміялася так театрально, начеб перед нею стояв не Бумблякевич, а сама Мальва.
– Перепрошую, але чи міг би я дізнатися, з чого ви смієтесь?
Пані Мокрицька хитро примружила очі й сказала:
– Коли я вернулася з Сибіру, вона сама прийшла до мене. Прийшла і стала просити свою другу книжечку.
– Як то? Вона ж була знищена!
– Так. Весь наклад. Але одну книжечку врятував мій тато. Він працював у друкарні.
– А звідки про це дізналася Мальва?
– Вона мусила ховатися, і всі її рукописи згинули. Мала надію, що хоч тота друга книжечка десь виплине. Знала, що тато мій працював у друкарні, от і прийшла до мене.