Мальви

– Вирвуся звідси, – шепотіли Маріїні губи замість фатихи. – Вирвуся, хоч ти, мій Боже, не хочеш цього. Мушу пересадити свою квіточку на рідну землицю. За будь-яку ціну. А тоді карай мене за гріхи і за зраду.

Закінчилася молитва. Мурах-баба покликав Марію і Мальву до своєї хатини. Він скинув войлочну шапку із зеленою облямівкою, папучі, сів, по-турецьки підігнувши ноги, показав рукою на міндер, де завжди сідали Марія з Мальвою.

– Во ім’я бога милосердного, милостивого, – почав Мурах-баба незмінним бесмеле [81] . – Обіцяв Аллах віруючим сади, де внизу течуть ріки, для вічної втіхи, і благі житла у садах вічності. Я щасливий, діти мої, бо спрямовую вас на шлях істини. – Він пильно глянув на Марію, що, опустивши на груди голову, блукала думками далеко від божої науки. – Сказав Аллах: «Поклоняйтеся мені, всі до нас вернуться». Нині я хочу розповісти вам…

81

Бесмеле – постійний вступ до сур Корану, до проповідей.

– Про Кара-куру, ти ж обіцяв, баба, – попросила Мальва, її знудило щоденне заучування Корану арабською мовою, якої не розуміла.

Дервіш невдоволено поморщився.

– Про злих демонів не годиться розповідати на ніч, дочко, та ще й людям, які не знають усіх правд віри. Ті злії джини завжди навколо нас, та страшні вони тільки тим, хто не вбере в свою плоть і кров найправдивішу й найсправедливішу віру Магомета.

Не виходячи із задуми, сказала Марія до себе самої:

– Кожна жаба своє болото хвалить… Ляхи це саме кажуть про католицьку віру, жиди про Талмуд…

Дервіш почув глузливий тон у словах Марії, ціла злива настанов мала зірватися з його язика, та Марія випередила. Підвела голову: губи презирливо стиснуті, погляд зневажливий – Мурах-баба ще не бачив Марію такою.

– Хіба можеш ти знати, монаше, що є на світі найсправедливіше? Ти, який так ревно держишся своєї віри тільки тому, що дає вона тобі владу над людьми, доволі їжі і жінок?

– Хай візьме вітер з твого рота ці погані слова, Маріям, – прошипів дервіш, але далі провадив спокійно: – Ті, що вважають наше вчення ложним, не увійдуть до воріт раю, як верблюд у вушко голки. Наука Магомета найсправедливіша і найправдивіша тому, що вона остання. Адже Коран не заперечує Мойсея, Коран визнає божественне походження Христа, але ж що варті ці пророки перед розумом Магомета, якщо вони давали поради людям лише на нинішній день, а на завтрашній не могли нічого обіцяти, крім раю, якого і уявити добре не могли. Мойсей упав на межі ханаанської землі і зневірився в Єгові, Христа розіп’яли самі ж гебреї за те, що він звелів їм поклонитися ідолам, Магомет же сказав: «Коли всі народи приймуть іслам, тоді з’явиться божий посланець Махді, що зробить усіх людей рівними». Нині більше ніж половина світу визнали нашу віру, і недалекий той час, коли зрівняються всі – від шейхульіслама до моакіта [82] , від султана до цехового ремісника.

82

Моакіт – відаючий годинниками при мечетях.

– Ну, ну… – зітхнула Марія. – Та поки що є ситі і голодні, хазяї і раби. Твій Махді, певне, ще й не зачинався.

– Коли слухаєте Коран, то мовчіть, може, будете помилувані, – підніс голос Мурах-баба. – Сказав же архангел Гавриїл Магометові на горі Хирі: «Ти останній пророк, і. в тому, що ти скажеш, ніхто не зможе сумніватися. Ти візьмеш із наук дотеперішніх пророків єдину сутність – єдність Бога – і проповідуватимеш божі думки, які тобі єдиному доступні». Як можеш ти, земний черв’як, мати сумніви? З уст пророка записали Коран його халіфи Абубекр, Осман, Омар і Алі, і в ньому ти знайдеш відповіді на всі питання життя. На кожний вчинок – пояснення і виправдання, якщо тільки він не шкодить династії Османів, якій випало нести у світ правдиву віру. Лише вмій читати Коран, лише бережи його від лжетлумачення, як це роблять перси-шиїти – вороги блискучого Порога. Бо вчив Магомет боротися за іслам мечем, і це його найсвятіша заповідь. Сказано ж у сорок сьомій сурі: «Коли зустрінеш такого, що не вірує, вдар його мечем по шиї».

Мальва спала, так і не дочекавшись казок про вурдалаків [83] , джинів, а Марія слухала, і їй ставало моторошно від проповіді дервіша.

«А що коли це все правда? Та невже мусульманська віра має стати єдиною у світі? І розіллється страшна чума по всіх краях, і всі народи стануть схожими на турків… І не буде пісень, не буде казок, не стане купальських вогнів, вертепів під Різдво, волі! Ніхто нічого не матиме свого… Ляхи розіп’яли Україну за схизматську віру, теж навертаючи людей на свою, праведну. Брехня, за хліб її розпинають. Турки загребли півсвіту – за віру? Ні, за наживу. A Бог один над усіма – єдиний він, справедливий і вічний. І він не дасть торгувати собою. Прийде час – і терплячий Господь не витерпить більше лжі, крикне він міняйлам і лихварям:

83

За мусульманською демонологією, мерці перетворюються на вурдалаків.

– Годі!

Це скрикнула сама Марія і затулила уста. Хитнулося полум’я свічки, схопився Мурах-баба, закричав:

– Ґяурко! Відступників у нас карають не божою карою, а земною, і покарана ти будеш…

– Не лякай, – підвелася Марія, хустка сповзла на шию, дервіш аж тепер побачив, що ця жінка зовсім сива. – Я живу так, як велить твій бог, бо виходу іншого не маю. Тож карати мене нема за що. А думати не заборониш. І ніхто не може заборонити думати людям – ні ти, ні мулла, ні твій Магомет. Ти говорив, і перси – вороги ісламу. Та які ж вони вороги, коли самі мусульмани? Ти називав татар шолудивими, а вони теж вашої віри. Тож не в богові справа, вам, туркам, болить, що не весь ще світ опинився під вашим башмаком. І тому ви, крім шаблі, взяли за зброю ще й Коран. І орудуєте ним так, як це вам вигідно, бо ви сильні. Але сила ваша не вічна. Людина міцна, поки молода, а потім слабне, хиріє і вмирає. А коли не вміла жити із сусідами по-людськи замолоду, то сусіди на старість їй не допоможуть і навіть за домовиною не підуть!

Мурах-баба розгублено дивився на розхристану козачку, яка, здавалося, зараз підступить і вчепиться руками в його горло. Він не чекав такого вибуху слів від зламаної горем Марії, якоїсь холопки з-над Дніпра. Відступив, бо ще не зустрічав розумної жінки, позадкував, бо ж розумна жінка може бути й відьмою.

– Ти хто така… хто така? – пролепетав.

– Полковничиха я! Жінка полковника Самійла, який душив вас димом у Скутарі. Гетьмани гостювали в мене в хаті, державні ради радили при мені, а ти… ти хочеш, щоб я з тобою, брудним і юродивим, лягла до ліжка? Тьху!

І відразу обм’якла. Впала на міндер і захлипала над сплячою Мальвою. Голос дервіша прозвучав кволо, але погрозливо:

– Кажуть правовірні: «Доброму коневі збільшувати порцію ячменю, поганому – канчуків».

– Від ячменю я відвикла, до канчуків не звикати, – зітхнула Марія, взяла на руки дитину і пішла, похитуючись, до свого чардаку. [84]

84

Чардак – балкон, галерея.

…Прокинулася вранці з терпким передчуттям біди. Мураха-баби вже не було в домі, помислила, чи не задумав дервіш чого-небудь поганого. Тяжко пошкодувала за свої вчорашні слова, бо що з того, що сказала правду в очі? Чей же не переконала його, а собі, певно, нашкодила: Мурах-баба помститься. Тривога щораз зростала. Виженуть її геть, то це ще півбіди. А що коли пострижуть її в черниці, замкнуть до келії? Мальву заберуть? Рахіб-хоне [85] уже ніколи не вирветься з такіє.

85

Рахіб-хоне – послушниця дервішського монастиря.

Зварила обід на кухні, і тоді, коли дервіші подалися на обідню молитву-зухр, Марія, заховавши під кафтан свої і Мальвині речі, вислизнула з дочкою на вулицю. Не знала, куди йти, але вірило серце, що мусить нині зустріти когось такого, хто дасть пораду. Люди всюди є, не всі ж звірі.

В завулку біля Круглої башти побачила старого чоловіка з довгою, сивою, як у біблійного Саваофа, бородою, в білій чалмі і сірому арабському бурнусі. Він не вклякнув на землю, коли муедзини прокричали зухр, а тільки звів обличчя до неба, і здалося Марії, що ця людина бачить Бога. Отого Бога, яким торгують усі на світі, не знаючи його, того Бога, який є найсправжнісінькою правдою, вічно зневаженою і безсмертною. З нею він зараз розмовляє віч-на-віч, радиться, питає.

– Допоможи, святий чоловіче, – почув меддах Омар шепіт, і його очі опустилися. Біля стіп клячала жінка з дитиною. – Той, хто вміє бачити Бога, мусить знати стежку до моєї долі, якої я не можу відшукати.

– Встань, дочко, – мовив Омар. – Я не святий. Я лише встиг довго пожити на землі. Сходив усі мусульманські краї, звідав кожне село і місто, шукаючи правди не в законах, а в людях. І збагнув одну правду – правду людських страждань. Це єдине, що не є фальшивим нині під сонцем. Що ті страждання породять – не знаю, – мовчать боги. Та якщо колись настане щастя на землі, то скажуть мудреці: «Його породило безмежне горе». Яке лихо спіткало тебе, жінко?