Мальви

Певно, на Азов вирушили.

Сама не знала чому – звернула з польової дороги, підійшла до шляху. Страх – той колишній, ясирний – затамовував подих, та Марія підходила все ближче, приглядалася до облич воїнів, і чомусь хотілося їй, щоб цим шляхом пройшло сьогодні все татарське військо.

Йшли грізні полки воювати за турецького султана. Попереду хан зі своїм почтом. Червоний, із золотим яблуком посередині, прапор розвівався над його головою. Одягнутий у важку кольчугу і високий шолом з гострим наконечником, він намагався маєстатично триматися на коні, в руках щит і пірнач, та тяжкі були, видно, ханські регалії – Беґадир-Ґірей задихався від спекоти. За ним вели десять білих коней, зв’язаних за хвости, слідом на буланих аргамаках їхали калга Іслам-Ґірей і нурредин. Два десятки закованих у сталеві панцирі сейменів ішли поруч із ханськими достойниками.

Молодий калга, мабуть, уявою гуляв уже на полі бою: зсунулися широкі брови на чоло, випнута роздвоєна борода стиснулася в пружний ґудз, грізно заклебучився горбатий ніс – чи не надто повільною була для нього ця їзда? Йому хочеться, видно, пришпорити коня і перегнати хана, що пріє в кольчузі, та мусить стримуватися і йти на поштивій віддалі. Біля нього в такт кінським копитам ступають сеймени, у них обличчя грізні, кам’яні, у них обличчя напружені, як вудила в руках калги, – поскаче вождь, ринуть і вони на звитягу або смерть. «А за кого? – питає мовчки Марія. – Коли очі і чола у вас не татарські і не татарська мати вас народила?»

Придивляється Марія до кожного обличчя…

– Це, певно, хан, мамо, – показує Мальва несміливо пальцем на калгу-султана.

Цить… навіщо тобі той хан, дитино… Ось ідуть, один, другий, десятий – вірні ханські слуги. Гостроносий засмаглий кавказець, кучерявий болгарин, чорний, як сажа, мурин, а біля нього – і падає глибоко, на саме дно грудей материнське серце – а біля нього плечистий, білявий, по-дніпровському білявий юнак… Хто ти, хто ти, хто ти? Чий ти син, хто твоя мати?..

Марія благає очима воїна, щоб він поглянув у її бік, підвів опущені вії, очі його хоче побачити.

Але білявий сеймен не дивиться на неї, проходить і губиться серед сотень воїнів.

Ослабла Марія, минуло напруження, подумала:

«Нерозумне ж ти, материнське серце. Як можна знайти голку в сіні, як можна розшукати свою загублену дитину серед цього ворожого каламутного безмежжя? Але хто він, хто він?»

І згадала, а від цього легше стало: це ж до тих святих, що стережуть Матір Божу на скелі Успенського собору, подібний ханський воїн…

Треба було поспішати, щоб до вечора дістатися хоч би до підніжжя гір. Там, у лісі, можна буде зробити з гілля колибу – все-таки не під голим небом. Марія роздивлялася по узгір’ї, чим би поповнити запас їжі, бо хтозна-коли знайдуться люди, що приймуть їх. А як не приймуть? Вертатися назад до висохлого Узенчика і зустріти голодну зиму з порожніми руками?

У видолині побачила кілька дерев мушмули, на них плоди достигають весною, обшукала, знайшла кілька жовтуватих мушмулин, і за це слава Богу.

Мальва була бадьорою, з втіхою дивилася на неї Марія – загартовувалося дитя, ніби тут і вродилося. Засмагла й витривала, як оте татарча, що в солі купане.

Стежка заводила все глибше в гори. Густішала бучина, малинові кущики юдиного дерева чіплялися шапками за схили, з ущелин повіяло мрячною прохолодою. Господи, там десь хмари бовдуряться і, либонь, дощі падають! Унизу без угаву тріщали цикади, немов намагалися сухим свистячим цикотінням підгнітити спеку, щоб задихнулися від неї і верховини. Та не було їй доступу в гори. Жарінь тут м’якла, під ноги слухняно лягав вологий мох, крухтіла соковита трава. Вдалині курився туманами Бабуґан, чорні хмари сповзали з Чагирдаґу вниз.

Ставало відрадніше. Втоптана людьми і худобою стежка провадила до якогось житла – люди знайдуться. Згадалися слова татарина, що рік тому прийняв їх до себе в кантару: «Нам треба кумису, бузи, каймаку, а не крові…» То ж правда. А хіба ці, що пішли нині на Азов, народилися упирями?..

Сини мої… Де ж ви, сини мої?..

Та й блиснула блискавка, і зайнялося небо… Засвистіли стріли, загавкали мушкети – йде невільниця Марія, йде українська доля чужими дорогами.

Ллє живодайний дощ, і купається під ним Мальва, біжить попереду, хлюпається в теплих потоках, набирається сили.

– Мальво!

– Мальво!

Тільки луна материнська, тільки луна…

Розділ десятий

…і коли чуєте спів півнів, просіть милості в Аллаха, бо півні співають тоді, коли бачать Бога.

З хадісів

До весілля залишився один місяць. І звідки воно взялося, оте весілля, Мальва не може второпати. Та ж вона ще мала, та й Ахмет нічого не говорив їй про шлюб. А може, оте незрозуміле «укум-букум-джарим-барим», що він завжди бомборосив, коли вони грали «в ашики» [108] , то і є ті слова… Видно, що так, бо весілля за місяць. Біля неї, на самому шпилі Еклізі-буруну [109] , сидять ще дві незнайомі дівчинки, такі, як вона. І в них та сама доля, всі троє квапляться шити придане.

108

Ашики – дитяча гра в кості.

109

Еклізі-бурун – найвищий шпиль Чатирдаґу.

Примарне світло, як при затемненні сонця, розливалось між верхами Демерджі, Бабуганом і Чатирдаґом, дівчата разом угледілися в далечінь і побачили, як кам’яний ідол, що завжди непорушно бовванить на Демерджі, почав повільно зсуватися вниз. Ось він уже перейшов Ангарську ущелину, на мить зупинився внизу серед поляни і поплив у сивому серпанку до них.

Відклали дівчата шитво: ні, це не дивовижна кам’яна фігура, до якої щодня придивлялися здалеку, це якийсь дід-жебрак. Що ж йому дати? Проте жебрак не простягав руки. Він був високий, білобородий, і добрі були в нього очі, дід дуже нагадував того святого старця, до якого вони з мамою підходили в Кафі, коли втікали від Мураха-баби. А може, це той самий?

Мальва хотіла спитати, та її випередила сусідка:

– Ти Хизр [110] , що знайшов джерело живої води і став безсмертним?

– Ні, дівчино, – усміхнувся дід, – я звичайний чарівник. Скажи, джаним, яке в тебе найпотаємніше бажання?

– Хотілось би швидше дошити своє придане, – відповіла та, – бо ж тільки місяць залишився до весілля.

110

Хизр – покровитель подорожніх і пастухів.

– Встигнеш, дитино, – сказав чарівник і звернувся до другої: – А ти чого бажаєш?

– У мене лиха харт-ана [111] . Я хочу, щоб вона на мене не кричала, коли вийду заміж, і сорому перед коханим не робила.

– Стане доброю твоя харт-ана. Ну, а ти про що мрієш? – звернувся до Мальви.

Мальва не могла відповісти. Вона ще нічого не бажала в житті, і цього весілля теж не хотіла, їй добре було біля мами і Стратона, весело служилося підпасичем у Ахмета, того самого, що колись напоїв її цілющим кумисом у палючому степу. Чого ж забажати? Мама хоче вернутися туди, звідки вони прийшли, у якийсь далекий степ, якого Мальва не пам’ятає. Знає тільки, що всі степи колючі, спраглі й жорстокі, і трапляються там погані люди. Вона не хоче в степ. Де є ще такі гори, таке близьке небо, що руками зір можна дістати? У горах живе Стратон, і білозубий, вічно усміхнений Ахмет, і суворий, проте добродушний даї Юсуф, є вівці, є дозвілля і безліч казок, що гомонять під шум лісів у колибі підпасичів перед сном. Де так добре вміють лікувати від злих очей, як тут: ось притулить хтось тобі до чола лезо ножика з чорною колодочкою, а тоді й відьма не владна над тобою. Де, в якому краю розкажуть про ангелів, що стоять на сторожі неба і кидають в Ібліса [112] вогненними кулями – зорепадом, або про півня, що співає хвалу Творцеві світу? Ні, не хоче вона йти звідси нікуди.

111

Харт-ана – бабуся.

112

Ібліс – злий демон, сатана.

Але чого попросити в чарівника? Він не йде, чекає.

Чи то від нерішучості, сама не знає чому – відчула Мальва, як їй стає дивно гаряче в усьому тілі, наче воно пучнявіє і наливається теплими соками, їй нестерпно захотілося скинути із себе одяг і кинутися в річку – мабуть, тому згадався Узенчик, висохлий від спеки.

– Ну, скажи своє бажання, дитино, – знову почула голос чарівника.

– Я хочу, – відповіла Мальва, – щоб у цій горі забурхало джерело, і до сіл побігла холодна вода, і щоб це джерело не висихало в найлютішу спеку.