Марево
Шрифт:
— Між іншим, Касим Алі був таджик, а Бехзад — азербайджанець, — нагадав Олег.
— Але ж не станете ви заперечувати, що вчителем великого Бехзада був Мірек Хорасанський, перс по національності?
— Це ще не доведено, — здвигнув плечима Олег. — З повним правом можна стверджувати також і те, що вчителем Бехзада був Сеїд-Ахмед з Азербайджана.
— Ну, яка різниця. — здивовано підняв брови доктор Томберг, — все одно іранська нація — і азербайджанці і таджики, і перси. Бо всі жили в межах однієї держави.
— Ви помиляєтесь, — не згодився з ним Трубачов. — Поняття «іранська нація» немає і ніколи не було. Є іранські народи,
— А мова? — стояв на своєму доктор Томберг. — Адже ж всі народи Ірану мають одну спільну для всіх мову — фарсидську. Хіба це не ознака нації?
— По-перше, вони зовсім не говорять однією мовою, — сказав Трубачов. — Їм хочуть нав'язати цю мову — це так. Але ж не станете ви стверджувати, що ні курди, ні туркмени, ні азербайджанці не мають своєї власної мови лише на тій підставі, що всі державні документи складаються на фарсі? По-друге, одна лиш єдність мови ще не дає підстави робити висновок про те, що дані народи складають одну націю.
— А релігія? — стояв на своєму місіонер. — Що ви зможете заперечити проти релігії? Адже ніщо так не об'єднує людей, як віра в єдиного бога. Всі народи, що населяють Іран, за винятком незначної купки вогнепоклонників-гебрів, — мусульмани. Це зріднює їх душі сильніше за все на світі.
— Іслам сповідають уже тисячу з чимось років не тільки перси, але й турки, араби, афганці. То, по-вашому, їх всіх треба віднести до однієї нації? — запитав Олег.
— Здаюся, — жартівливо підняв руки місіонер. — Мабуть, я надто поганий теоретик, щоб змагатися з таким настирливим молодим ученим, як ви. Єдине, в чому я відчуваю перевагу, — це в знанні тутешніх мешканців, яких ви, як я пересвідчився, ще зовсім не знаєте, про що свідчить хоча б той нещасливий випадок, що трапився з вами в пустині.
— Але то був зовсім не випадок, — не згодився Олег. — Я впевнений, що тут криється якась страшна провокація.
— Ну що ви, що ви? — поклав йому на плече руку місіонер. — Яка може бути провокація?
— А жахливе марево, від якого втікають жителі великого оазису?
— Мій юний друже, у вас просто були галюцинації, що виникли в наслідок надто довгого перебування в пісках.
— Але я сам бачив марево!
— Немає нічого дивного. Коли проїдеш день верхи під таким сонцем та ще до цього наслухаєшся всяких розмов про жахи, які готує для новака пустиня, то побачиш не тільки марево, а навіть кінець світу.
— Але ж в мене стріляли! — вигукнув Олег. — Вони вбили мого коня.
— Ваш кінь потрапив ногою в якусь нору і тому впав, — просто пояснив доктор Томберг.
— Але ж я чув постріл.
— Дорогий мій, — намагався заспокоїти Олега місіонер, — кожному, хто падає з коня й б'ється головою об камінь, чується постріл. Повірте старій досвідченій людині.
— Може й так, але мені здається… — задумливо промовив Трубачов.
— Нехай вам нічого не здається, — заспокоїв його доктор Томберг. — Єдине, що можна припустити, це те, що вас просто хотіли налякати ваші, так звані, друзі. Ви ж самі говорили, що кудись зникли ваші товариші і що з вами були потім якісь іранські студенти.
— Це чесні хлопці! — заперечив Олег. — Вони ніколи не могли…
— О, ви погано знаєте цей народ, — застережливо підняв палець місіонер. — Ми, європейці, надто знесилені традицією відкритої дії і тому тут, на Сході, де на кожному
кроці чатує підступність, хитрощі, нам доводиться дуже важко.«Ну, ти не дуже знесилений «традицією відкритої дії», подумав про місіонера Олег, але вголос сказав інше: — Дійсно, я в Ірані вперше і знайомий з ним і його народом був до цього часу лише з книг.
— От бачите, — жваво підхопив доктор Томберг. — Тому ви можете стати жертвою обману, та, власне, вже й стали. Не вірте персам. Їх благочестя здебільшого лицемірне, їх внутрішня суть — це невіра, почуття правди зовсім відсутнє в цих людей, чого вони навіть самі не усвідомлюють, бо неясні суфітські фрази, які не сходять у них з язика, алегорії й систематичне духовне утримування — кетман, цілковито затемнили їх розум і підірвали почуття моральності. Перс над усе цінує вдалий вірш, багатий незвичайними порівняннями і зворотами, і ніскільки не соромиться його блюзнірського або непристойного змісту. Брак життьової енергії, брак високих ідеалів і активності штовхають персів у обійми наркоманії, розпусти і злочинства.
«Ого! — подумав Трубачов. — Мій «приятель» поступово розкриває своє справжнє обличчя. Спочатку клявся у своїй відданості і любові до іранського народу, а тепер обливає його брудними помиями. Та ще як обливає!.
— Ви можете не вірити мені, — сказав доктор Томберг, — але з часом переконаєтесь у цьому самі.
— Я гадаю, що дійсно зможу з часом переконатися, — ухильно відповів Олег.
Наступного дня доктор Томберг запропонував Трубачову прогулянку в пустиню.
— Я звик через день їздити в піски, щоб побути на самоті, — признався він. — Дякуючи цій щасливій звичці я й натрапив на вас в той жахливий день.
— То виходить, ваш притулок зовсім недалеко від того місця? — з надією в голосі запитав Олег.
— Якщо я в той день їздив у тих місцях, то це ще зовсім не означає, що вони лежать недалеко звідси, — засміявся місіонер. — Ви зараз переконаєтесь в цьому самі.
У доктора Томберга був новенький міцний «вілліс», добре пристосований до дальніх подорожей, керував машиною місіонер сам, і тому вони поїхали тільки вдвох.
Довго кружляла машина в горах, піднімаючись все виїде й вище, пробігаючи інколи по вузеньких карнизах, під якими було не менше як тисяча метрів повітря. Вони проїхали перевал, спустилися в долину. Перед ними лежала пустиня.
Доктор Томберг повів машину по пісках, щоразу змінюючи напрямок, аж поки вдалині не показався табунець якихось жовтуватих прудконогих тварин.
— Бачите? — показав на них доктор Томберг. — Джейрани. Найкрасивіші тварини пустині. Зараз ми подивимось на них зблизька.
І він погнав машину прямо на табун. Джейрани якийсь час стояли, полохливо озираючись, а потім кинулися врозтіч. Місіонер вибрав найкрасивішу газель і пустив машину слідом за нею. Граціозна кізка побігла ще швидше і, хоч стрілка спідометра вже стояла на цифрі сімдесят кілометрів, машина не могла наблизитись до тварини навіть на один метр.
— Не наздогнати вам, — сказав Олег, радіючи за маленьку тваринку.
— О, джейран — прекрасний бігун, — відповів доктор Томберг. — Окремі екземпляри можуть мчати з швидкістю в сто кілометрів. От і цей покладає всі надії на свої ноги, але вся його трагедія в тому, що машина може їхати з швидкістю сімдесят кілометрів з годину й дві, і навіть добу, а він не витримає такого темпу навіть півгодини. Та ви побачите це зараз самі.